Останні місяці були дуже важкими. У моєї мами на роботі стався інсульт. Кілька тижнів я не відходила від лікарняного ліжка. Стан був доволі важкий, почались ускладнення. Іноді здавалось, що мама не хоче боротись, я не розуміла чому, постійно була поруч. Але мама гасла на очах. Лікарі розводили руками і одного дня повідомили страшну звістку.
Я у батьків єдина дочка. Тому пережити таку втрату було важко. Тато, на диво, тримався, він завжди здавався таким мужнім і мене переконував бути сильною. Прощання з найріднішою пам’ятаю як у тумані. Кілька днів не хотілось ні їсти, ні спати, навіть на роботі взяла відпустку.
Тато завжди мало часу проводив удома: то на роботі, то з друзями. Але зараз мені так хотілось його бачити, відчути підтримку рідної людини. Думала, що вихідні проведемо разом, згадаємо маму. Проте тато поводився так, як ні в чому не бувало, навіть на рибалку вирушив. Іноді здавалось, що він замкнувся в собі і не хоче зі мною спілкуватись або думає про щось важливе.
Минув місяць, мені було дуже складно. А одного разу зайшла в кабінет до батька і побачила, що він поховав свої сімейні фотографії, тільки зі мною залишив. Я не розуміла, чому він так себе поводить. Байдужість тата мене шокувала все більше. Ми відчужувались.
А нещодавно тато запропонував розвіятись, піти з ним на каву. Це була улюблена кав’ярня моєї мами. Я думала, що він хоче поговорити про неї. Тато поводився дуже дивно, він був знервованим і розгубленим. Ми трохи поговорили і врешті я спитала:
– Для чого ти мене сюди покликав?
– Доню, хочу познайомити тебе з однією людиною. Катя дуже добра, ви подружитесь.
Я звернула на дівчину за сусіднім столиком, вона посміхнулась. Її вигляд здався вульгарним: глибоке декольте і коротка спідниця.
– Тату, вона ж моя ровесниця. Як тобі не соромно? А давно ви знайомі?
У ту мить я все зрозуміла. Це було огидно. Тато стільки часу брехав, вдавав із себе звичайного сім’янина. Стало дуже боляче.
– Це через тебе мамі стало гірше. Тепер радієш, бо розв’язались руки? Можна більше не ховати від нас молоду коханку? Чи ти думав, що я прийму її?
– Доню, не треба реагувати так гостро. Життя продовжується.
– Ні, цього не буде. Я знати тебе не хочу.
Я вирішила не жити під одним дахом з цим зрадником. Тато каже, що з часом зрозумію і не буду його осуджувати. Але я так не думаю. Він зробив свій вибір і мені дуже боляче усвідомлювати, що рідна людина здатна на таку підлість. Тато щодня телефонує і каже, що хоче все пояснити. Навіть хитромудро переконує, що я без нього не впораюсь. Та навіть в пам’ять про маму не буду підтримувати ці стосунки. А ви як вважаєте? Я правильно вчинила?
MarichkaF
