Мене звати Олена. Я з Харкова. А тепер – живу у селі Петрівка, що на Чернігівщині. Так, уявіть: метро – на до побачення, кав’ярні – тільки в снах. Тепер у мене в житті – корова Марта, 23 курки, хлів, і головне – моя свекруха Дарина Степанівна.

І щодня вона мені нагадує:

– Оленко, ти ж не з наших. З міста. Ні до чого не придатна.

У перші дні після весілля я щиро намагалась влитись у сільське життя. Вставала з півнями, качала воду з криниці, прибирала у хліві. Але кожен мій рух – не такий.

Одного ранку, щойно я вийшла з хати в халаті й капцях – як почувся крик:

– Господи, Боже мій! Та хто ж так у двір виходить?! Як міська, то вже й труси показувати можна? – кричала Дарина Степанівна, аж через вулицю було чути.

Я, ніяковіючи, зайшла назад у дім.

–  Мамо, не кричіть на неї, – сказав Ігор, мій чоловік.

– А як не кричати? Он у Галі (сусідка через хату) невістка Люба, то ще до шостої ранку корову здоїла, обід зварила, пиріжки наліпила, ще й на городі скопала десять рядків. А твоя Олена – каву п’є з молоком і книжки читає. Нащо вона тобі така? Казала я – знайди собі нормальну жінку.

Я це чула, але нічого не сказала, не хотіла загострювати ситуацію.

Наступного дня стало ще гірше. Я вирішила довести, що теж можу. Встала ще до шостої, вийшла у хлів – кури як кури, але свиня не така проста. Ледь не зламала мені руку, поки я намагалась її нагодувати. Ще й вибігла надвір.

– Боже, та що ти робиш? – вибігла свекруха. – Та ти ж її не так годуєш. Вона ж не вегетаріанка, а ти їй буряк один кинула.

– Дарино Степанівно, ну я ж вчуся.

– Учишся? 30 років – і вчиться! Я в твої роки вже трьох дітей мала, господарство і бурякова бригада на мені була. А ти? Хоч яйце зможеш від курки взяти?

– Зможу.

А потім сталася одна розмова, яку я запам’ятаю назавжди.

Ввечері я випадково підслухала, як Дарина Степанівна говорила з Ігорем на подвір’ї:

– Сину, ти подумай. Хоч раз. Ти міг мати кого завгодно. А взяв цю пані з міста. Я ж бачила, як Галя на тебе дивилась. Гарна дівчина, працьовита. Вона б тебе берегла. А ця – тільки й знає, як нігті фарбувати. Подумай, поки не пізно і не маєте дітей.

– Мамо, досить. Я люблю Олену. Вона – моя сім’я. Якщо вона піде – я піду з нею.

Мене наче морозом пройняло. Я стояла в темному коридорі і не знала, плакати чи сміятись.

Тепер не знаю чи лишатись і намагатись догодити свекрусі, чи покинути все і переїхати в місто.

Як би ви вчинили? Дайте пораду.