Я виросла в місті. З дитинства знала, чого хочу: освіта, кар’єра, власний простір. Зараз маю квартиру й престижну роботу, якої досягла не по знайомству, а працею. Звикла жити за графіком, цінувати час і поважати себе. Заміж вийшла за Ігоря. Він добрий, спокійний, але родом із села. Тоді мені здавалося, що різниця в походженні – дрібниця, як же помилялася. Своє весілля й досі згадую з жахом. Я пропонувала кафе, ресторан, нормальні умови. – Навіщо ті понти? – сказала свекруха. – Зробимо, як у людей – у шалаші. Глибока осінь: холод, сльота, земля під ногами хлюпає. Гості в куртках, я в тонкій сукні тремчу не від щастя, а від холоду. Весільний “зал” – шалаш, накритий плівкою. Тоді стояла й думала: це точно моє життя починається? Але найгірше було після. – Ну що, невісткочко, – усміхнулась Олена Іванівна, коли гості розійшлися. – Берися за посуд. – Я? Зараз? – А хто? Ти ж тепер господиня. І я, у весільній сукні, з червоними від холоду руками, перемивала гори брудного посуду. Ігор мовчав і просто стояв осторонь. Після весілля ми жили в місті, але спокійним життя не було, бо щовихідних – село: – Треба картоплю садити. – Треба сапати. – Треба вибирати. – А ще сіно громадити. Я, міська жінка з офісною роботою, сиділа навколішки на городі, руками садила картоплю, потім сапала, потім тягала мішки. Спина боліла так, що ночами не могла перевернутися. – Мамо, може без нас? – обережно казав Ігор. – А хто нам допоможе? Чужі? – Ти ж син. А Катя – невістка. При тому, що у свекрів ми не брали нічого взагалі. Цілий рік я це терпіла. А потім одного разу, коли ми знову мали їхати в село, сказала: – Ігорю, все. Я більше не поїду, це востаннє. – Як це не їдеш? – Так. Не буду садити, сапати, вибирати й громадити, бо я не рабиня. Коли свекруха дізналася – почалося пекло. Дзвінки щодня: – Ти зажерлася! Міська пані! Думаєш, краща за нас? – Просто не хочу працювати на городі. Це не моє життя. Я в сільське рабство не піду. Чуєте? Не піду. – То ти нам не невістка! – Добре. Тепер вона й досі дзвонить сваритися, жаліється всім родичам, що я “погана”, “ледача” і “з міста зіпсована”. А я кладу слухавку й дивлюся у вікно своєї квартири і не шкодую про те, що сказала. Бо жінка має право жити своїм життям, а не чужими городами.
