Юля, розгублена, вийшла з кабінету лікаря.
Присіла на лавочку біля кабінету.

— Пані, вам зле? Пані? — запитала молода медсестра в яскраво-синьому костюмчику та синіх черевичках, вся сяюча молодістю, чистотою і чимось ще таким, таким… Юля не знала чим, але чимось хорошим.

Взяла її за плече і заглядала своїми сяючими оченятами їй прямо в душу.

“У мене така була б, донька,” промайнуло в голові Юлі. Вона несміливо подивилася на дівчинку, і, опустивши голову, соромлячись, прошепотіла.

-В мене буде дитина…

-Серйозно?- дівчина-медсестра присіла навпочіпки біля Юлі, жінка почула, як хруснув суглоб у коліні дівчинки, подумала, що та працює в лікарні, а не стежить за здоров’ям, просто промайнула думка, як легкий вітерець.

-Ви серйозно, це ж радість! Вам стало погано? Або… ви від радості? Принести водички?

-Так… якщо не складно.

Дівчина підскочила, суглоб знову хруснув, вона скривилася, але швидко опанувала себе і заглянула в сусідній кабінет.

-Неллі Геннадіївна, тітонько Неллі.

-Софіє, що за…

-Дайте склянку води, тут жінка від радості зараз знепритомніє.

-Софіє! Ну що за слова.

-Дайте водички краще.

-Ох ця Софія!- долинуло з кабінету, – хто там? – у коридор виглянула миловидна лікарка, від якої щойно вийшла Юля. – Гавриленко, це ви? Що сталося? Нумо заходьте, давайте, давайте.

У коридорі було порожньо, клініка приватна, тут немає натовпів людей, час до наступного пацієнта, точніше пацієнтки, мабуть, ще був.
Юля сиділа, притулившись до стіни.

-Заходьте, заходьте, Юлія Олександрівна, ну.
У нас зараз обід, будемо пити чай, Софія, принеси свій пиріг.

-Я миттю, – дівчина, як вітер, промайнула коридором, чути її дзвінкий сміх, вона з кимось зіткнулася.

-Софія пироги пече, закачаєшся, прощавай фігура, -говорить Неллі Геннадіївна, – але вам нічого, вам навіть корисно, он яка худенька. Мабуть на дієті? Все, все, кінець дієтам, правда, Марія Василівна, – запитала лікарка огрядну, літню медсестру.

-Звичайно, ой дівчата, які там дієти, життя одне.

Юля почувалася дивно, ніби вона в колі друзів, а не в кабінеті у лікаря, холодного й неупередженого на прийомі, а такої душеньки на перерві, душенька, інакше й не скажеш.

Прибігла Софія з пирогом.” Ця бабка взагалі вміє ходити, “— подумала Юля.

— Дякую, я піду, — підвелася жінка.

Софія повернула до неї усміхнене личко.

— Я що, даремно пиріг тягла, давайте пити чай, відзначимо ваше, ваше… ваше щастя, — викрутилася дівчина.

– Та ні, незручно, ви що.

– Сідайте, сідайте, Юлія Олександрівна, ніби ви щодня чай з лікарями п’єте. У нас он там, затишний куточок є, сорок хвилин часу теж є, тож знімайте плащ, мийте руки і бігом, бігом, Софіє, ти з нами?

-Ні, я побіжу, а то Ковальчук мене при.’є, — засунувши шматочок пирога в рот, сказала Софія.

-Ну біжи, дякую за пиріг, обережніше, божевільна, – і вже повертаючись до Юлі, – моя племінниця, з села, люблю її, днями кошеня притягла, діставала з каналізаційного колодязя, уявляєте, ногу щось пошкодила, змушую знімок зробити, не хоче, шалена.

-Від мене чоловік пішов, – раптом сказала Юля. І заплакала, як дитина.

— Оце так… Ну-ну, — миттю заговорили жінки, перетворившись із суворих лікарок на звичайних, нічим не виділяючихся жалісливих тіточок, таких рідних і домашніх.

Синдром попутника, промайнуло в голові у Юлі, яка плакала і ніяк не могла впоратися зі сльозами.

Жінки мовчали, вони знали, що не можна питати, треба чекати, поки вона сама не висловиться.
***
Юля вже тиждень відчувала слабкість. Низький гемоглобін, пояснила вона колегам, треба здати аналізи. Вона втратила свідомість, виходячи з офісу, добре, що не за кермом, говорили всі, а то накоїла б лиха.

Олегу, чоловікові, вирішила нічого не говорити, навіщо? Він і так якийсь завантажений ходить цілими днями. Складнощі на роботі, мабуть.

Вирішила повністю обстежити організм, почалися перебої з жіночими днями. Клі.акс чи що, невесело пожартувала подружці.

-Та ну тебе, -махнула рукою та, – сорока ще немає, менопауза теж мені.

Увечері, ледь доповзла до дивана, знову відчула нудоту і запаморочення.

Господи, та що ж це таке?

Олег був удома, він безцільно ходив по квартирі, відкривав і закривав шафи, ніби щось шукав.

Потім підійшов до Юлі, сів навпроти на стілець

-Юль, я хочу тобі дещо сказати.

-Так? – намагаючись здаватися веселою та життєрадісною, промовила вона.

-Юля, ти знаєш, що мені не двадцять років, що мені вже сорок три, і… Розумієш, я ніби застопорився, ніби топчуся на місці…

Хоче змінити роботу, до Юлі дійшло, давно говорить, там зарплата велика, але відповідальності багато, дійсно видно, що втомився.

-І я, загалом… Юль, я хочу, щоб все було чесно, розумієш. Я не хочу виглядати негідником у твоїх очах, хоча… кого я обманюю, я і є негідник…

-Олег? У чому справа?

-Почекай…Юля. Ми з тобою прожили щасливі роки життя, наша молодість минула в обожнюванні та повазі одне до одного…

-Олег! Ти що зі мною, наче на похоронах, виголошуєш якусь урочисту промову. Ти що? Прощаєшся зі мною?

Він сидів, низько опустивши голову.

-Олег?

-Юля, ти розумієш, я чоловік… І… як будь-який чоловік, я хочу продовження свого роду, розумієш? Я… Я стану батьком, Юля…

Юля сиділа, схрестивши руки, суглоби на пальцях побіліли, вона мовчала, а в голові лунали слова чоловіка: я стану батьком, я стану батьком.

Олег ще про щось говорив, переконував її, наводив якісь аргументи, вона його не чула, вона згадувала, як у шістнадцять років відчайдушно й безповоротно закохалася в сусіда по дачі, розумного, красивого, на шість років старшого хлопця, Олега.

Він теж полюбив дівчину, і нікого не здивувало, коли Олег з’явився у міській квартирі Медведчуків і попросив дозволу зустрічатися з їхньою дочкою, Юлією.

Їй було сімнадцять, коли жахлива нудота й запаморочення збили її з ніг у парку.

Олег довго її переконував, що їм ще рано мати дітей, що у них все життя попереду.

У його матері були зв’язки, Олег ходив з Юлею до лікарні, чекав на неї в коридорі, ввечері проводжав її додому, вона була бліда, її трясло.

Мамі сказала, що просто почалися критичні дні, трохи болючі, мабуть, застудилася.

Мама зітхала, давала таблетки, три дні пролежала в ліжку, не дозволяючи викликати швидку. Олег приходив щодня, сидів на кухні з батьками, пив чай і хвилювався за здоров’я Юлі.

Потім все минуло, і Юля знову почала зустрічатися з Олегом, вони гуляли, веселилися, будували плани.

Вона ще раз відвідала знайому матері Олега, і знову три дні пролежала в ліжку.

Потім Олег зробив їй пропозицію, але знову ця вагі…ість трапилася не вчасно, і він переконав її.

— Маленька, — каже Олег з палаючими очима, — у нас тільки все починається, ти подивися, життя кипить, ну куди ми з дитиною? Давай почекаємо, давай спочатку встанемо на ноги, все зробимо, все купимо, облаштуємося, світ подивимося, ти дивися, які перспективи, га? А з дитиною? Ну що ти з нею зробиш?

Лікарка довго лаялася, лякала Юлю, веліла покликати чоловіка. Той зайшов, Юлю попросили вийти, про що там вони розмовляли, Юля не знала, але лікарка сказала, не дивлячись їй в очі, що відповідальності не нестиме, видаючи їй довідку, і що вона ще згадає, та буде пізно.

Що чоловік завжди зможе, а ось вона, Юля…

Але Юлі було двадцять, вона й подумати не могла, що через дев’ятнадцять років зможе згадати цю розмову і ту жінку-лікаря і… розплакатися від образи та несправедливості.

— Юль, ну… ну… що за сльози, яка вульгарність.

-Іди…

-Я, до речі, залишаю тобі квартиру і все, що в…

-Іди…

***
-Ось же мерзотник, — порушила тишу, що запала, Марія Василівна, висякавшись і витираючи сльози, — ось сволота. Прям розчавила б, наступила б на одну ногу, а за другу смикнула б.

-Так, негідник, – задумливо промовила Неллі, – ну? Я сподіваюся, ви не з тих дамочок, які вбиваються через те, що у когось щось зачесалося. Ви ж не зробите знову дурницю?

-Я не знаю…

-Що ви не знаєте? Соромитеся бути матір’ю-одиначкою? Ой-ой-ой, мама пальчиком погрозить? Або що люди скажуть? Вам дали шанс, вже не знаю хто там, Бог чи Щасливий Випадок, але вам дали шанс стати мамою. Невже…

-Я не знаю…

-Фу ти, що ви заладили, не знаю, та не знаю. Що за інфантилізм такий, врешті-решт!

Я розумію, якби вже були діти, ще можна було б кобенитися, а то такий шанс! Такий шанс, та люди роками лікуються, а ви… ви…

Ви ж і не лікувалися?

Вона похитала головою.

-Ось, вам сказали, що безп..ддя, ви й руки опустили, а хтось і зітхнув з полегшенням.

Справа ваша, звичайно, але все ж подумайте, ґрунтовно подумайте.

Минуло п’ять років.

-Вам кого?

-Вітаю, я тут жив. Я… потім ми…

-Ми купили цю квартиру.

-Давно?

-П’ять років тому.

-П’ять років?

-Так.

-А Юля? Ну господиня?

-Вона поїхала, здається, до батьків.

***

-Привіт, Юля.

-Привіт… ти

-Юль, це ж я, Олег.

-Я бачу, ми ж не сто років не бачилися, а п’ять.

-Я був у тебе, на тій квартирі, мені сказали, що ти її продала.

-Так, так і є. Ти що? Прийшов за своєю часткою?

-Ні, ні, я… просто… Розумієш. Юль, давай поговоримо.

-Давай, тільки швидко.

-Я дурень, вибач! Уявляєш, вона обманювала мене весь цей час.

-Олег, — Юля скривилася, — мені це не цікаво, зовсім. Ну, справді. Кажи, що хотів, і я піду.

-Юля, вона народила не від мене, я зробив тест, вона зізналася, плакала, кидалася мені під ноги. Не можу бачити ні її, ні цього… вир.дка.

-Ви.одка? – Юля дивилася на Олега, не відриваючи погляду.

-Ну так, вона підкинула мені чужу дитину, уявляєш?

-Тобто ти п’ять років кохав, жив, виховував цю дитину, а потім раптом — виро.ка?

-Юля! Послухай, це не моя дитина!

-Ти ще гірший, ніж я думала, — задумливо промовила Юля.

-Юль, давай все забудемо, стільки років разом, давай, га?

Юля задумливо подивилася на нього, знизала плечима і пішла вперед.

Назустріч їй йшли чоловік і малюк.

-Мааамо, ми з татом ось з такої гори спустилися, ось з такої, уявляєш, тато, скажи мамі.

Олег стояв і дивився не на те, як чоловік обійняв і поцілував Юлю в скроню, він дивився на хлопчика і шепотів:

-Не може бути… не може бути…

Юля обернулася, зустріла погляд Олега і зітхнула. Вона зрозуміла, що будуть проблеми і розбирання, він буде доводити, що Юрко — його син.

Нехай. Гліб з усім впорається, він з ними, надійний як скеля. Тато Софії, тієї медсестрички з клініки, ось як все закрутилося…

І взагалі, до біса, нехай доводить, що Юрка його син, хай іде.

Юля похитала головою і, обійнявши чоловіка за талію, пішли алеєю, залишивши приголомшеного Олега шепотіти:

-Не може бути, не може бути.