Літак Ан-26, що розбився під Чугуєвом, забрав життя 26 осіб. Серед них два хлопці із Запорізької області: 26-річний Євген Скоробогатько та 20-річний Олександр Скочко — син Ігоря Скочкова — штурмана, збитого над Луганськом Іл-74.

Про це повідомляє місцеве видання “Індустріалка”.

Скоробогатько виріс в селі Терпіння Мелітопольського району, у нього є старший брат, тато служить в зоні проведення ООС, мама працює в інтернаті. На малій батьківщині про Женю згадують як про позитивну і активну людину.

В очах іскра і гордість, що пішов служити
“Останній раз я бачила його в 2016-му році, дуже змужнів, красивий, в формі, в очах іскра і гордість, що пішов служити. У голові була думка, що невже це мій однокласник. Хочеться так багато про нього розповісти. Розумний, чесний, вихований, добрий, трудяга, актив класу і школи, займався туризмом, мав свою точку зору на все, з почуттям гумору, щирий, бачив людей наскрізь, з ним ніколи не було нудно, можна було годинами розмовляти… Женя завжди був за справедливість. Пишу і не вірю, що так несправедливо розпорядився хтось “, — згадує однокласниця Дарина Бикова.

“Євген — випускник Терпіннівського колегіуму “Джерело” 2010 року, життєрадісний, справедливий, добрий, перспективний юнак, який захоплювався історією. Він переможець олімпіад, районних і обласних конкурсів МАН з історії, але завжди мріяв про небо. Будучи курсантом, будував майбутнє, з захопленням розповідав про свою професію штурмана, закликав хлопців до навчання. Важко знайти слова, які б змогли зменшити біль від втрати коханої людини “, — написали на сторінці навчального закладу.

Після закінчення колегіуму Євген Скоробогатько кілька років провчився в Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького на спеціальності “Інформатика”, служив в Мелітопольській бригаді транспортної авіації, потім вступив до льотного вузу. На навчання до Харкова він перебрався разом з дружиною, закінчив 4-й курс, здавав практику.”Жека тоді навчався в педуніверситеті, я його агітував вступати в ХНУВС, а він все відмовлявся, — згадує Діма .- І, хоча ми працювали при штабі бригади, нас якось покликали на польоти. Після того Жека здався : “а давай поїдемо, подамо документи, а там як буде”. І ми без блату, без нічого пішли на льотний факультет. На жаль, за станом здоров’я мене з часом списали на землю, я продовжив навчання за спеціалізацією “авіаційне обладнання літаків”. Жека вже почав літати на ХАЗ-30 — навчальному легкомоторному літаку, і ще сміявся, що поїдемо в Мелітополь і я буду аошніком (спецом по авіаційному обладнанню — авт.) на його борту. Але потім так склалося, що і він вибрав інший напрямок, готувався стати штурманом “, — згадує друг Євгена, курсант ХНУВС Дмитро Рижов.

Він розповідає, що в останній раз розмовляв з другом в п’ятницю, 25 вересня, запропонував відпроситися з польотів, щоб п’ятницю і суботу той побув з дружиною, а в неділю, як зазвичай, разом з ним ремонтував машину.

“Женя відповів: “Дімас, вісім годин відлітаю, закрию льотну програму, потім займуся підготовкою курсантів і у відпустку (він діловодом був в університеті), і машину зробимо”. Я розмовляв з ним за кермом, а Женя, знаючи, що я недосвідчений ще водій, цього не любив, — уточнює Діма. — Пообіцяв йому зателефонувати з дому, але телефон сів, поки поставив його на зарядку, задрімав. Прокинувся після 19-ти, побачив повідомлення від Жені, пвідправлене о 18:52. Він поскаржився, що я за цілий день не приділив йому час, ми повинні були обговорити, що товаришеві завтра на день народження дарувати, і замість звичайного: “Після польотів наберу”, написав: “А зараз все, я полетів”. Спробував йому зателефонувати, але абонент був уже “поза зоною”.

Про те, що літак, на борту якого перебував його друг, зазнав аварії, Діма дізнався від друзів з комп’ютерної мережевої гри ввечері. Потім буде стрічка новин, дзвінки дружині Євгена, однокурсникам і повідомлення зі списком тих, хто брав участь в навчальному польоті.

“На місці я був десь за півтори години, коли вже все загасили, — каже Діма. — Навряд чи зможу колись забути те, що побачив. Я тільки сподіваюся, що все сталося швидко і пацани нічого не відчули. Знаєте, я так боявся його втратити, тому що він мені був і другом, і старшим братом, і батьком, він мене багато чому вчив, я йому наслідував в чомусь, машину навіть купив, як у нього. Ми її вісім місяців шукали, а він терпляче зі мною їздив вибирати. у нас стільки було планів … Ми з дружиною його, Лізою сиділи, згадували, скільки у нас всяких моментів було загальних. Вона мені сказала, що в цей раз дуже не хотіла Жеку відпускати на практику, і він сам не хотів, а ще десь тиждень тому він сказав дружині, що любить її більше життя. Хоча раніше настільки ніжним і чутливим не був, може, щось відчував “, — згадує Дмитро.