Колись у мене був прекрасний чоловік Василь. От я за ним була, як за кам’яною стіною. Постійно турбувався про мене, намагався дати все найкраще, хоча сам не був при грошах. Я також була для нього гарною жінкою. Адже дала присягу перед Богом, що буду з Василем і в горі, і в радості.

Спершу з грішми нам не дуже щастило. То робота була погана, зарплату затримували, мало платили. Але ми старалися стати на ноги. Помалу Василь знайшов гарний підробіток, зробили ремонт у квартирі, купили машину. Потім я дізналася, що вагітна. Вася аж плакав, коли почув, що у нас буде син.

Однак, у Бога були інші плани на Василя. Коли нашому синові було 16, то чоловіка не стало. Раптово серце зупинилося на роботі. Ніхто з лікарів навіть не знав, чому так сталося.

Після похорон я зрозуміла, що наша родина трималася на Василеві. І я сама точно не впораюся. Моєї зарплати вистачало тільки на продукти, одяг та комунальні послуги. Добре, що Андрій тоді вже навчався у коледжі та мав стипендію.

Якось після церкви мене перестріла сусідка, пані Богдана:

– Мартусю, а поїхали зі мною в Німеччину на заробітки? Ти ж мову, здається, так нормально знаєш. Там файні гроші дають. Ти про сина подумай, йому треба якесь гідне майбутнє дати.

Я знала, що на своїй зарплаті не виїду далеко. Тим паче, для сина треба гроші відкладати. Тому я без вагань погодилася та за тиждень оформила всі документи. Прекрасно розуміла, що це буде страшенна розлука. Але Андрій вже дорослий, зможе дивитися за квартирою, хуліганів додому не водитиме.

Працювала на заводах, фермах, теплицях. Загалом, вже років 25 тут точно жила. І ще жодного разу не пошкодувала, що проміняла Україну на Німеччину. Адже тут такі щедрі гроші платили, я таку суму ніколи в руках не тримала.

Коли син вирішив одружитися, то я купила молодятам квартиру двокімнатну та машину. Інколи висилала гроші синові, аби він ще ремонт у мене зробив. Поставив нові меблі у спальні, сантехніку до ванни докупив, найняв совісну бригаду майстрів. Коли ж народилася внучка Іринка, то я на радощах вислала дітям тисячу євро та два пакети з одягом.

Але знаєте, серце все одно тяглося до України. Дуже сумувала за рідними. Картала себе, що не бачу внучку, не проводжу з нею так багато часу, як інша бабуся. Та і гроші – то не було виправданням для мене. Так, я пожертвувала собою заради щастя свого сина. Але от він вже дорослий, має родину. Я планувала влаштуватися кухаркою в садочок біля мого будинку, аби ще мати невелику заплату та вдома не сумувати. Бо гроші рано чи пізно закінчуються.

Тому я зібрала речі та поїхала додому. Син з невісткою гадали, що я так, погостюю та поїду знову.

– Мамо, то ти до нас назавжди?

– Так. Синку, я з роками не молодшаю. Тим паче, вже давно думаю про те, аби тут спокійно відпочивати на старості років. Натрудилася у тій проклятущій Німеччині.

Ми повечеряли у квартирі Андрія, я відпочила з дороги. Але помітила, що син ніяк не збирався мене відвозити додому.

– Синку, ну ти заводи машину, треба вже їхати. Мені ще речі розкладати.

– Слухай, мамо, а ти поки в нас поживи.

– З якого це дива? У мене є своя квартира.

– Просто наша Іра скоро заміж виходить. От ми їй віддали твою квартиру. Нехай вона там з хлопцем живе. А ти поки живи у нас, я потім знайду тобі інше житло для оренди. Можемо платити половину!

Таке нахабство сина та невістки мене просто здивувало. Я навіть не знала, що на це відповісти.

– Тобто ви без мого дозволу дозволили жити у квартирі?

– Мамо, ну це ж твоя внучка!

Син з невісткою почали вже маніпулювати тим, що Іра не має власного житла, що вона їх донечка рідна. А мене це уже образило. Ну хіба мій Андрійко вже сам не міг подумати про майбутнє доньки? Має гарну роботу, заробляє достатньо. Але вирішив, що треба віддати саме мою квартиру для Іринки!

Я пожила з сином та невісткою тиждень, але більше не змогла. Зателефонувала до Іринки та попросила, аби вона зі своїм нареченим звільнила квартиру.

Син досі на мене ображається та каже, що мені гроші важливіші за родину. Але хіба це нормально? От поясніть мені, я стільки років гнула спину, як та конячка, у Німеччині. Рахувала кожний єврик, давала дітям гроші. А яка подяка? Просто взяли та забрали у мене квартиру!

Для рідної онучки мені нічого не шкода. Але вважаю, що вже і так достатньо зробила для Іри та Андрія. Вони вже дорослі люди, час взятися за голову. А не сподіватися, що я до кінця життя буду тягти ту сімейку на свій хворій спині.