Якось, перебуваючи на зміні, я випадково почув телефонну розмову колеги. Він роздратовано повторював:
– Та заберіть його куди хочете, робіть із ним будь-що, я більше не можу!
Мені стало цікаво, про що йдеться. На моє запитання колега відповів, що віддає собаку, німецьку вівчарку.
– Чому? – Запитав я.
– Та він без пуття, – відмахнувся той. – Ночами виє, з ланцюга зривається, вовни – море, у дворі бруд, хату не охороняє.
Мені стало шкода пса. Я подзвонив батькові й запитав, чи не потрібний йому собака на територію, що охороняється. Згодом батько передзвонив і сказав, що можна забирати.
Настав день Х. Ми завантажилися в машину, взяли бинт – про всяк випадок, щоб зав’язати пащу, адже їдемо за «дикою звірюгою».
Коли ми приїхали, нас зустрів колега і собака – обдертий, худий, з шерстю, що звалялася, кривавими ранами на голові та порваною подушечкою пальця.
Очі пса були такі сумні, ніби він ось-ось заплаче.
У машину він застрибнув сам, спокійно, без найменшої агресії. Ззаду поруч із ним сів чоловік моєї сестри, і всю дорогу пес лежав тихо.
Вдома ми вирішили спочатку купити йому нашийник, повідець і скупати. Мама й сестра, дивлячись з-за рогу, обережно спостерігали – думали, що ми привезли грізного звіра.
Поки ми їздили, мати приготувала кашу з м’ясом. Їжа ще остигала, і для проби дали йому шматок хліба. Мабуть, ще болючіше було дивитися не на його рани, а на те, як він жадібно кидався на цей порожній шматок хліба.
Німецькі вівчарки в його віці повинні мати вагу в тридцять п’ять кілограмів, він важив близько двадцяти. Коли поставили миску з їжею, він миттєво з’їв і ліг на вказане місце.
Через деякий час мама взяла його миску, щоб помити, тримаючи її за спиною. Раптом відчула, що хтось обережно виймає її з рук.
То був Цезар – так звали собаку. Він обережно взяв миску зубами, відніс на своє місце і ліг поряд, ніби даючи зрозуміти: “Це моє, я сам простежу”.
Ми не планували залишати дорослого п’ятирічного собаку у квартирі – думали, мама буде проти. Але серце її здригнулося, і віддати такого відданого пса вже ніхто не зміг.
Після купання та вичісування Цезар змінився. Наступного дня я повів його до ветеринара. Там нам пояснили, як лікувати рани, я купив ліки й через кілька тижнів зробив усі щеплення.
Звинувачувати колишніх господарів не став – хто знає, може він справді тікав і все це отримав на вулиці.
Коли пес повністю одужав, ми пройшли курс дресування. Влітку батьки забирали Цезаря на дачу – там він був справжнім охоронцем: до паркану чужа людина не підходила. І ніхто б не ризикнув – адже сорок кілограмів живої сили вселяють повагу.
З того часу минуло вісім років. Цезар переніс два оперативні втручання – спочатку пахвинну грижу, потім ускладнення після неї.
Хворіли суглоби, розвинувся артроз, але ми лікуємо, підтримуємо, дбаємо. Зараз він уже дідусь. Батько ласкаво кличе його синок, мама балує, як дитину.
Не розумію, як можна було не любити такого собаку і віддати його. У ньому – безмежна відданість та ніжність.
Так, турбота про тварину потребує сил, але тепер ніхто з нас не може уявити будинок без нього. Якщо батька немає вдома чи хтось із нас поїхав, Цезар сумує, нічого не їсть, чекає.
А за кілька років після того, як з’явився Цезар, пішла із життя наша кішка, яка прожила в сім’ї понад вісімнадцять років.
Мабуть, доля вирішила інакше: у нашому під’їзді квартиранти покинули кошеня. Його підгодовували всі сусіди, доки я не зрозумів, що не зможу залишити малюка на вулиці у листопадовий холод.
Тепер ця хитра і нахабна котяча мордочка на прізвисько Єва живе у нас.
Люди, будьте добрішими до тварин! Вони відчувають все – і біль, і любов. Просто виберіть любов!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
