– Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? – зателефонувала мені мама з самого ранку з доволі дивним питанням.
Я давно живу окрему, мені 38 років, я незаміжня, дітей не маю, сама живу у своїй новенькій двокімнатній квартирі, яку я придбала своїми силами.
Мама живе окремо у своїй двокімнатній квартирі, в якій ми з сестрою народилися і виросли. З мамою у мене склалися доволі прохолодні стосунки, тому ми з нею мало спілкуємося, і мене неабияк здивував той факт, що їй потрібні ключі від мого помешкання.
– Дозволь поцікавитися, а навіщо тобі ключі від моєї квартири? – питаю.
– Я планую до тебе переїхати. На наступному тижні, – спокійно відповідає.
– Не зрозуміла…
– А що ти не зрозуміла? Ти сама живеш в великій двокімнатній квартирі, як то кажуть не маєш “ні дитинки, ні тваринки”, а твоя рідна сестра з двома дітьми знімає невелике однокімнатне житло.
От я і надумала свою квартиру Світланці віддати, а сама до тебе переїду. У тебе ж і так одна кімната пустує, а ти весь час на роботі, – каже.
Нахабності цієї заяви матері просто немає міри. Я цю квартиру сама собі купила, багато років крім роботи нічого не бачила. Працювала понаднормово і ще брала роботу додому, так що за роботою світу Божого не бачила.
В той час як моя сестра вийшла заміж, народила двоє дітей, і спокійно чекала, поки мама віддасть їй свою квартиру. І справді, навіщо напрягатися?
Наші з Світланою батьки розлучилися, коли ми ще були школярами. Якщо чесно, то я батька більше любила, завжди з ним знаходила спільну мову, і коли вони з мамою розлучилися, я хотіла залишитися з ним.
Але тато вирішив, що дівчатка мають жити з мамою, тому все нам залишив, а сам пішов на знімну квартиру.
Мама ж Світлану більше любила, ніж мене. Вона мені сестру завжди в приклад ставила. Сестра після школи відразу закінчила якісь перукарські курси і пішла працювати.
А я захотіла в університет поступати, бо хотіла вивчитися і в майбутньому знайти хорошу високооплачувану роботу.
В принципі, в мене в житті все склалося саме так, як я планувала, але мені довелося 5 років поки я вчилася слухати мамині картання. Я навіть після навчання на роботу ходила, щоб мама мені не докоряла, що вона мене годує.
Як тільки у мене з’явилася можливість, я з’їхала від мами. Багато років я орендувала житло, але в цей час я працювала і відкладала собі на квартиру, в якій я зараз і живу.
За роботою я і не помітила, що роки біжать, а я не маю ні сім’ї, ні діток. Якщо чесно, то мені було не до цього. Бо я і справді надто багато працювала.
Проте, не все так погано. Зараз у мене є молодий чоловік, ми зустрічаємося вже 6 місяців, але я не афішую наші стосунки, тому не дивно, що мама про це нічого не знає.
– Якщо ти до 38 років не вийшла заміж, то вже і не вийдеш! Не маєш ні дитини, ні навіть кота, то житимеш з мамою, – заявила мені мама. – Так що давай мені ключі, а якщо не маєш зайвих, то роби дублікат.
– Нічого я робити не збираюся.
– Ти що, не пустиш рідну маму до себе?
– Не пущу. А з якої це радості?
– Ну я ж квартиру свою вже пообіцяла Світлані, вони вже речі складають і готуються до переїзду.
Я набрала повітря, глибоко вдихнула, і ще раз повторила:
– Мамо, це моя квартира, і в ній я буду жити сама. А Світлана нехай переїжджає до тебе чи не переїжджає, мені байдуже.
Отакі у мене родичі. От як з ними можна нормально спілкуватися?
Мама на мене образилася, каже, що я така жадібна як мій тато, який пішов у засвіти і нічого дітям не дав.
Та мама вже забула, що квартира, в якій вона живе – батькова. Просто при розлученні він не став її ділити, а все віддав мамі.
В свою квартиру я нікого не впущу, навіть якщо мені доведеться зіпсувати стосунки з усіма родичами.
А як ви вважаєте, хто з нас правий, я чи мама?
