– Ти знаєш, я йду, – сказав чоловік за сніданком. Його слова прозвучали буденно і навіть якось байдуже. – Йду до іншої.

Валя була в шоці. Ні зрозуміти, ні прийняти те, що сталося, не змогла. Так, вона знала, що покинутих жінок дуже багато. Часто-густо чула подібні історії. Але сама чомусь була на сто відсотків упевнена, що з нею такого не станеться ніколи.

“Я ж розумна, красива, найкраща для мого чоловіка. Нам так добре разом, значить, він від мене нікуди не дінеться! Просто не зможе без мене!” – була впевнена вона.

Шлюб із Павлом був по любові. Валя та її коханий на той момент були вже дорослими і успішними. З професією, з хорошою роботою. У них було не просто кохання, вони планували довге спільне майбутнє. Саме планували, а не просто мріяли. Обидва професіонали своєї справи, відмінно заробляли.

Незабаром після весілля змогли купити двокімнатну квартиру в новому будинку.

Подружжя багато подорожувало, насолоджуючись спілкуванням одне з одним. З дітьми поки що не поспішали, – які їхні роки, все встигнуть!

– Буду чесний із тобою, – продовжив Павло. – Я не зможу мовчати і робити вигляд, що нічого не відбувається. Приховувати щось від тебе, ховатися. Це не в моєму характері. Я тебе розлюбив, Валентино.

Він сидів на кухні такий рідний до кожної волосинки на шкірі, до кожної ниточки на звичній піжамі, що Валя спочатку навіть не зрозуміла, про що він.

Вона розгубилася і забула, навіщо в неї в руках гарячий чайник. Поставивши його назад на підставку, повернулася в подиві до чоловіка.

– Що? – тільки й змогла вимовити захриплим голосом.

– Ми ще молоді й спокійно можемо піти різними дорогами. Я зустрів іншу і покохав її. З нею в мене все зовсім не так, як із тобою. Вона інша. Непередбачувана, яскрава, в ній такий вулкан пристрастей! Ти маєш зрозуміти і відпустити мене без істерик. Ну, домовилися?

Домовилися? Про що можна тут домовитися? Про те, що він, щасливий, йде в інше життя, а вона залишається повільно страждати, не розуміючи, що їй тепер робити з цим життям?

– Так, до речі. Цю квартиру потрібно буде продати і гроші поділити. Прошу тебе, не чини опір, не ускладнюй усе. Це не в твоїх інтересах, – продовжував Павло свою екзекуцію.

А, ось як! Значить, ще й квартиру продати потрібно? Місце, де вони були такі щасливі удвох. Щоб нічого вже не нагадувало Валентині про її шлюб.

– Юриста я знайду, він швидко і грамотно оформить угоду з розподілу майна. З твого боку буде потрібна лише згода. Усе, що у квартирі, можеш залишити собі. А ось машину, вибач, я заберу. Її куплено на мої гроші, і ти цього заперечувати не зможеш.

Після всього сказаного Павло, не чекаючи відповіді Валентини, пішов до кімнати. Напевно, збирати свої речі.

Вона стояла розгублена, їй здавалося, що все це лише сон. Мана, яку можна прогнати, варто лише отямитися. Так і не згадавши, для чого приходила на кухню, голодна і загублена Валя пішла у вітальню, де лягла на диван, відвернувшись до стіни.

Так вона пролежала довго. Повз ходив Павло, діловито збираючи все, що вважав за потрібне взяти із собою в інше життя. Потім грюкнули вхідні двері, і у квартирі утворився вакуум. Порожнеча, яка потихеньку стала засмоктувати Валю у свої тенета.

Вона не пам’ятала, чи спала тієї ночі. Була весь цей час немов у забутті. Прокинулася тільки в той момент, коли вранці з роботи зателефонувала її колега Аська.

– Валюшо, ти де? Захворіла, чи що? А не попередила чому? Головний бурчить, каже, зовсім розперезалися, ніякої трудової дисципліни, – щебетала вона в трубку.

– Я не захворіла, мене немає – промовила вона і нарешті заплакала.

Увечері, після роботи, примчала Аська, тримаючи в одній руці пляшку, а в іншій пакет із готовою їжею.

Усе, що вона принесла, було дуже доречним. Валя згадала, що не їла вже два дні.

– От гад який! – костерила подруга чоловіка Валентини, який утік. – Хоча, всі вони такі, Валько. І твій не виняток. На свіженьке потягнуло. Вулкан йому, бачте, подавай!

– Я не думала, що все так буде… Я йому вірила, – схлипувала Валентина, яка злегка розслабилася після келиха і з’їденої їжі.

– Усі ми їм віримо. А вони поводяться, як парнокопитні тварини, – резюмувала Аська.

Наступний рік був для Валі дуже довгим і емоційно важким. Найважче для неї виявилося прийняти факт зради і втечі чоловіка. А ще очиститися від того бруду, в який вона волею долі потрапила, вийшовши за Павла.

Жила вона тепер справді як у вакуумі. Завжди вважала себе сильною, прагматичною, здатною вирішити будь-які проблеми. Але зрада коханої людини ґрунтовно її підкосила. І на відновлення знадобилося занадто багато сил.

Валя в’їхала у свою нову скромну квартиру, яку придбала після поділу майна. Метушня і турботи, пов’язані з ремонтом і придбанням меблів і всіляких потрібних для дому дрібниць, трохи відвернули її від образи і відчаю. Поступово приходило зцілення.

Чи думала вона про помсту, про відплату колишньому за ображені почуття і той біль, що вона відчувала довгий час після його відходу? Напевно, так. Але щиро вважала, що доля сама покарає всіх, хто гідний покарання.

Павло з’явився в її житті знову, коли вона нарешті пережила своє горе і зцілилася від зради. Прийшов, коли їй було вже все одно, де він і що з ним відбувається.

Одного разу, прекрасного літнього вечора, пролунав дзвінок у двері її нової квартири. На порозі стояв Павло. Позаду нього сиротливо примостилася єдина валіза.

– Валю, ти повинна дати мені другий шанс. Я знаю, що ти мене, як і раніше, кохаєш. Інакше ти не була б зараз одна, – без тіні сумніву заявив він.

Валентина намагалася зберегти на обличчі незворушність, але їй дуже важко було це зробити. Єдине, чого вона зараз хотіла, це розреготатися колишньому в обличчя і сказати, що він тепер для неї порожнє місце.

Аргументи колишнього чоловіка зводилися до того, що він усе зрозумів і усвідомив, що його місце поруч із нею.

– Як я міг не цінувати тебе? Як? Де були мої мізки? Адже в нас із тобою стільки спільного. А ця підла натура,Оленка, змусила мене оформити на неї мою квартиру. А тепер просто вигнала мене на вулицю. Сказала, що їй зі мною нудно. Уявляєш? Вогню, каже, у мені стало замало, зухвалості, рішучості.

– Вулкан їй подавай, – усміхалася Валя.

– Що? Що ти сказала, я не зрозумів, – переминаючись із ноги на ногу на килимку в передпокої, запитав Павло.

– Бумеранг до тебе прилетів, кажу. І я дуже рада цій обставині.

– Валю, у тобі говорить образа. Давай відкинемо вбік усі образи і почнемо з тобою нове життя. Ну, згадай, як нам було добре, – пафосно продовжував Павло, намагаючись не помічати, з яким виразом дивиться на нього колишня дружина.

– Так, оригінальне в тебе почуття гумору. Майже два роки я по крихтах збирала себе до купи, відроджувалася до життя з попелу, в якому ти мене залишив. А зараз ти заявляєшся і робиш вигляд, що нічого страшного не сталося.

– То що, приймеш мене назад, Валю?

– Навіть якби ти був останнім чоловіком на землі, я сказала б – ні! Зради не пробачаю. А ти йди й живи далі, але без мене. Ти отримав по заслугах. Те, чого й хотів. Бумеранг прилетів до тебе, Павло. І я, зізнатися, цьому рада. Поділом тобі.

Відтоді минуло кілька років. Валя давно вже заміжня за прекрасним чоловіком. У них підростає донька. Чи боїться вона зради? Звичайно, боїться. Але сподівається на краще. Адже колись же їй має пощастити.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!