Моя пенсія не дотягує навіть 5 тисяч. З чого я буду ті комунальні платити? Ну, хіба якщо зуби, як то кажуть, на поличку. Моя квартира колись перейде у спадок молодшій дочці. Старший син Дмитро вже багато років живе в Європі й до нас сильно не навідується.
А коли я сказала Уляні, щоб з січня платила, вона відповіла, що я ще молода і здорова та можу на якусь роботу поблизу дому влаштуватися.
– Я не збираюся з шістдесяти років тебе повністю утримувати. У мене своє життя, сім’я, діти. Ти ще не така немічна, як хочеш показатися, – відповіла дочка.
Її слова мене тоді аж перевернули. Я сиділа в кухні, мов опущений повітряний шарик, і тільки крутила в голові цю розмову. А чого вона так? Усе життя я віддавала дітям, з останніх сил витягувала, а тепер… немічна, кажеш? Та я за ради тебе ночей не досипала, з кожної зарплати кроїла, щоб ти мала найкраще. А тепер, коли потрібно трохи підтримки, мені говорять про якусь роботу?
– Уляно, ходи сюди, – покликала я дочку наступного дня, коли вона зайшла після роботи
Вона зняла пальто, поклала сумку на стілець і скептично подивилася на мене:
– Що сталося, мамо?
– Ми маємо поговорити.
– Ну, говори.
Я подивилася на неї уважно, оцінюючи, як вона змужніла. Уже давно не та дівчинка, яка з перепаленими нервами на екзаменах в універі дзвонила і плакала. Я тоді завжди знаходила слова, аби заспокоїти. А тепер… тепер ця доросла, самодостатня жінка дивилася на мене, ніби я їй щось винна.
– Ти справді вважаєш, що мені треба йти на роботу?
– Так, мамо, – без зайвих вагань відповіла вона. – Подивися на себе. Ти активна, не сидиш вдома, прибираєш, ходиш по магазинах. Якщо є сили на це, значить, можеш щось і заробити.
– І тобі не соромно це говорити? – я схрестила руки.
– Ні, – відповіла вона твердо.
Я вже почала втрачати самовладання:
– Уляно, ти розумієш, що я тобі життя віддала? Що завдяки мені ти вчилася, їздила по таборах, мала все найкраще?
– Мамо, – перебила вона, – ти мені це не раз казала. І я тобі вдячна. Але я ж теж маю своє життя. У мене двоє дітей, кредити, робота. Мені важко, і я не можу взяти ще й твої рахунки на себе.
– Ти думаєш, мені легко було?
– Я це розумію. Але чому ти зараз хочеш перекласти все на мене?
– Бо я твоя мати! – я не витримала. – А ти моя дочка!
Уляна підійшла до мене, подивилася прямо в очі:
– Мамо, ти сильна жінка. Не треба зараз прикидатися слабкою. Шукай рішення, а не звинувачуй мене
Вона взяла сумку й пішла в іншу кімнату. А я залишилася сидіти.
Пізніше того вечора я вирішила подзвонити Дмитру. Може, син хоч слово добре скаже.
– Дмитрику, привіт, як ти? – почала я з теплим голосом.
– Привіт, мамо, усе добре. А ти як?
– Та… – я зробила паузу. – Уляна мене розчарувала.
– Що сталося?
Я коротко переповіла ситуацію. Він слухав мовчки.
– Знаєш, мамо, – зрештою озвався, – я думаю, ти могла б трохи підробляти.
– Що? І ти туди ж?
Не ображайся, але це реальність. У нас у Європі пенсіонери працюють, якщо не вистачає грошей. Це нормально.
– А я, виходить, ненормальна? – я відчула, як в мені наростає образа.
– Ні, мамо. Просто ти звикла, що тебе забезпечують. Але зараз інші часи
Розмова закінчилася швидко. Я відчула, що навіть мій син на моєму боці не стоїть.
Я лягла спати, але сон не приходив. Крутилася з боку на бік, пригадувала кожне слово Уляни й Дмитра. А потім подумала: “А може, вони праві? Але ж хіба це справедливо?”
Наступного ранку я вийшла на балкон. Місто жило своїм життям, хтось поспішав на роботу, хтось прогулювався. “А що, як справді пошукати щось неподалік?” – промайнуло в голові. Але одразу ж ця думка викликала обурення: “Та я ж усе життя працювала! Невже вони не можуть трохи допомогти?”
Я все ще не знаю, що робити. Одне я зрозуміла точно – діти виросли, але чомусь більше думають про себе, ніж про свою матір.
А ви що думаєте? Як мали б вчинити мої діти? Чи я дійсно надто багато від них хочу?
