Марина здригнулася від дзвону будильника. Знову не виспалася – маленький Мишко вередував всю ніч. Та й сни… Вже пів року, як Сергія не стало, а вона все ще прокидається у сльозах.

– Нічого, мій хороший, – прошепотіла вона, схилившись над ліжечком сина. – Ми впораємося.

Справлятися доводилося одній. Після похорону свекруха замкнулася в собі, переїхала до сестри в інше місто, і практично припинила виходити на зв’язок.

Батьки Марини давно жили кожен своїм життям. Подруги намагалися підтримувати, але у всіх свої сім’ї, турботи – згодом допомога звелася до рідкісних дзвінків.

Того ранку вона вперше зважилася вийти з візком у парк. Жовтень видався несподівано теплим, сонячне проміння пробивалося крізь золотаве листя.

– Дивись, Мишко, листочки летять! – Марина посміхнулася, намагаючись упіймати один із них на долоню.

І раптом помітила його. Великий сірий пес сидів осторонь доріжки, уважно спостерігаючи за ними. Не агресивно, не нав’язливо – скоріше з цікавістю.

– Тільки бездомного собаки нам не вистачало, – пробурмотіла вона, міцніше стискаючи ручку візка.

Але пес навіть не зрушив з місця, продовжуючи дивитись на неї своїми темними, осмисленими очима.

Наступного дня він знову з’явився. І ще за день. Тепер він йшов слідом, дотримуючись дистанції – не підходив надто близько, але й не відставав.

– Ну, що за напасть! – обурилася Марина, коли сусідка тітка Валя гукнула її біля під’їзду:

– Марино, ти собаку завела?

– Та ні, він сам… прив’язався.

Тітка Валя оцінювально подивилася на чотирилапого, і хитнула головою:

– А на мою думку, він вас охороняє. Он як на всі боки дивиться, ніби варту несе.

І справді – пес пильно стежив за навколишніми. Якось до візка наблизився нетверезий чоловік, і відразу пролунало низьке, загрозливе гарчання. А коли зграйка голубів злетіла надто різко, налякавши малюка, він миттю розігнав їх.

Марина поступово звикла до свого мовчазного охоронця. Навіть ім’я йому дала – Патрон. Дуже вже він нагадував відданого охоронця.

– Сосиску будеш? – якось запропонувала вона, простягнувши частування.

Патрон акуратно взяв сосиску, але їсти не став – відійшов убік, і поклав її на траву.

– Гордий який, – усміхнулася Марина.

А потім сталося те, що все перевернуло.

Листопад видався вологим. Того дня дрібний дощ мотрошив з самого ранку, і Марина поспішала додому після поліклініки. Мишко вередував після щеплення, вона його тихо заколисувала:

– Потерпи, рідний, скоро будемо вдома…

Раптом Патрон, який ішов слідом, зірвався з місця і кинувся вперед.

Пролунав глухий тріскіт.

Марина підвела голову – просто на візок падала масивна гілка з трухлявої тополі.

Пес встиг. В останній момент він грудьми відштовхнув візок убік, сам потрапивши під удар.

– Господи! – Марина судомно перевіряла Мишка. Малюк замовк, злякано кліпаючи очима. – Патрон, любий, ти як?

Пес накульгував, але, попри біль, намагався стати у звичну вартову стійку.

У ветклініці, куди Марина буквально затягла пса, що чинить опір, літній лікар довго його оглядав. Потім насупився і задумливо пробурмотів:

– Хм… А я ж його знаю. Це ж Грей. Він службовий пес. Його господар, кінолог із нашого району, загинув на завданні близько року тому…

З того часу пес нікому не дається в руки, ось і гуляє сам по собі. Він уже був моїм пацієнтом. Ледве вижив, бідолага, так сумував за ним…

Марина зблідла.

– Рік тому? Кінолог? – у неї пересохло в горлі. – Як його звали?

– Сергій, здається…

Земля пішла з-під ніг.

– Сергій… – прошепотіла вона.

Ветеринар здивовано глянув на неї.

– Зачекайте… Ви його дружина?

Пес, що досі терпляче лежав на столі, раптом тихенько заскиглив. І вперше за цей час опустив голову їй на коліна.

Додому вони поверталися вже втрьох – Марина, Михайло, та Грей. Тепер офіційно їхній Грей.

– Ти нас знайшов, – увечері, сидячи на кухні, вона гладила його по голові. – Ти знав, де шукати… Сергій попросив тебе, так?

Грей мовчки зітхнув, не відриваючи погляду від візка.

Минув час. Мишко зробив свої перші кроки, тримаючись за міцну сіру вовну. Трохи пізніше навчився говорити, і його першими словами були «мама» та «Гей» – «р» він поки що вимовляти не міг.

Сусіди перешіптувалися:

– Бачили? У Марини собака – просто диво! Охороняє малюка, як рідного.

Марина лише посміхалася. Адже Грей захищав не, як рідного – він охороняв по-справжньому рідного.

Щороку в день пам’яті Сергія вони втрьох ходять на цвинтар.

Мишко несе квіти – для тата. Грей сідає біля надгробка, застигаючи, як вірний вартовий.

А Марина дивиться на фотокартку, і тихо каже:

– Не хвилюйся, коханий. Ми під надійним захистом.

І десь там, там на небесах, усміхається Сергій, спостерігаючи за своєю родиною – дружиною, сином і вірним другом, який ніколи їх не покине…

Ставте вподобайки. Пишіть в коментарях свої міркування.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!