Марія Олегівна прокинулася о третій годині ночі від того, що на приліжковій тумбочці наполегливо вібрував кнопковий телефон.

Вона з подивом протерла очі, не розуміючи, хто може дзвонити їй у такий пізній час, взяла телефон у руки, подивилася на екран і відчула, як швидко прискорюється її пульс. Дзвонив син.

— Алло… Дімочко, що сталося?! — злякано запитала Марія Олегівна. — Чому ти дзвониш так пізно?

— Мамо, вибач, що розбудив тебе. Просто розумієш, я тут з роботи додому їхав… — плутано почав пояснювати Дмитро, — а потім… Я не знаю, що робити…

— Що потім, синку? Говори ж, не мовчи! Чи ти до інфаркту хочеш матір довести?

— Загалом, вона тут це… ну лежить на дорозі. Може, ти мені щось порадиш? Я просто вперше з таким стикаюся. Трохи розгубився.

Кілька секунд обоє мовчали.

— Не зрозуміла… Ти хочеш сказати, що збив людину на дорозі? Вона все…? — з жахом запитала Марія Олегівна і ледь не впустила телефон, бо її руки від хвилювання затремтіли.

— Ні, начебто не все, дихає, — відповів Дмитро. — Та й не я її збив. Хтось інший. Та й не людина це.

— Не людина? А хто тоді?

— Собака… Німецька вівчарка, здається. Вона ще дихає, але важко якось. Що мені робити, мамо?

У нас же в місті немає цілодобових ветклінік. А ти все-таки з тваринами більше дружиш, ніж я.

Дмитро подивився на собаку, яка все так само лежала на дорозі поруч з узбіччям.

У світлі фар було добре видно, як її живіт ледь помітно піднімався і плавно опускався. Собака дійсно дихала важко, і очі у неї були сумні-сумні, ніби вона відходити на той світ зібралася.

«Головне, що дихає… Значить, не все так погано», — подумав хлопець і сильніше притиснув телефон до вуха.

***

Трьома днями раніше.

— Мамо, ти знову за своє? Ну тобі що, зайнятися нічим?! Навіщо тобі ці кішки здалися? — сказав Дмитро, коли заскочив до матері на хвилинку, щоб провідати її, і побачив, як вона годує кішок біля будинку.

Раніше вона не була такою жалісливою. А як вийшла на пенсію, так відразу любов до кішок прокинулася.

Та ще яка любов — якась божевільна. Нормальні люди так себе точно не поводитимуть — тим більше на очах у всіх.

— Привіт, синку, — Марія Олегівна випрямилася і помахала синові рукою. – А ти чого не попередив, що заїдеш? Я б приготувала щось смачненьке.

— Та я бачу, що все смачненьке ти вже своїм кішкам роздала, — посміхнувся Дмитро.

Він і справді не розумів, навіщо його мати витрачає гроші, час і сили на все це. Навіщо допомагає всім тваринам, кого бачить на вулиці.

У неї вдома, щоб ви розуміли, вже чотири кішки живуть, яких вона підібрала протягом року (а точніше — протягом одинадцяти місяців) і принесла додому.

Здавалося б, пора вже заспокоїтися. Але Марія Олегівна і не збиралася цього робити.

Як годувала вона цих бездомних тварин, так і продовжувала годувати.

Котам Марія Олегівна допомагала в першу чергу, тому що любила їх до нестями.

Але і повз собак теж не проходила. Навіть про голубів, які збиралися поруч зі смітником, не забувала.

Мешканці будинку, в якому жила Марія Олегівна, за очі прозвали її «мати Тереза».

А Дмитру було неприємно, коли він бачив, як сусіди дивляться в бік матері, тикають пальцями і єхидно посміхаються.

Деякі навіть біля скроні пальцями крутять, натякаючи на проблеми з головою.

— Синку, нехай вони думають, що хочуть, — сказала Марія Олегівна синові, помітивши, як він нервово дивиться на хихикаючих сусідів. — У світі так мало добра, ось я і хочу зробити його трохи добрішим.

Марія Олегівна кинула задумливий погляд на кішок, які з апетитом їли котячий корм.

— Скажи, що хорошого вони бачать на вулиці? Нічого. Тому я і хочу подарувати їм крапельку любові.

Щоб вони не думали, що зовсім нікому не потрібні. Це ж страшно, коли ти є, але нікому не потрібен. Пам’ятаєш, як твоя бабуся казала?

— Але ти ж забрала до себе чотири кішки. Невже тобі мало? — здивувався Дмитро.

— Справа не в тому, синку, багато чи мало. Хоча, якби була моя воля, то я б усіх до себе забрала. Але квартира у мене маленька, сам знаєш. Та й пенсія не депутатська.

Тож кого змогла, того й прихистила. Але іншим теж треба допомагати. Тому підгодовую.

І нехай хоч божевільною мене вважають. Я, Діма, не перестану цього робити. Людям треба подавати правильний приклад.

— Правильний приклад?

— Ну так… Хтось подивиться і замислиться. І, можливо, так само робити почне. Ми відповідальні за тих, кого приручили.

А ще ми люди. Значить, повинні допомагати братам нашим меншим. Адже, крім нас, цього ніхто більше не зробить.

Дмитро, звичайно, намагався зрозуміти матір. Дуже намагався. Але нічого не виходило.

Він, як і раніше, вважав, що бути такою жалісливою — недобре. Ні, правда: він би ще зрозумів, якби його мама допомагала бездомним і нужденним людям. У міру своїх можливостей, як то кажуть. Але ж мова йде про тварин…

Дмитро нічого не мав проти кішок і собак, що бігають вулицями міста. Просто він вважав, що не потрібно… як би правильно висловитися — впадати в крайнощі.

А через три дні після цієї розмови сталося дещо таке, що докорінно змінило його уявлення про тварин.

Того дня він повертався з роботи додому далеко за північ.

Зазвичай Дмитро приїжджав раніше, але на роботі несподівано стався аврал небачених масштабів, ось і тому йому довелося затриматися.

Але, може, це й на краще. Давно він, знаєте, не катався нічним містом.

Дмитро був старанним водієм і швидкісний режим намагався зайвий раз не порушувати, але сьогодні…

…сьогодні він із задоволенням натиснув педаль газу до упору. Коли ще йому випаде можливість прокотитися з вітерцем? Правда, довго покататися йому не вдалося.

Дмитро дивом встиг загальмувати, помітивши на дорозі собаку, що лежала.

Кілька хвилин він мовчки дивився в лобове скло і міцно стискав кермо побілілими пальцями. Коли мандраж минув, Дмитро вийшов з машини і підбіг до собаки.

Йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що собаку збили. Напевно, такий же любитель швидкої їзди по нічному місту, як і він сам. А може й п’яний якийсь.

Втім, зараз це було неважливо. Важливіше було допомогти цьому псу. Ось тільки як?

Дмитро так розгубився, що нічого розумного в голову не спадало. Та й що може спасти на думку людині, яка ніколи не мала справи з собаками?

Саме тому він і вирішив зателефонувати матері. Більше просто нікому було.

***

— Алло… Дімочка, що сталося?! — злякано запитала Марія Олегівна, коли відповіла на дзвінок сина о третій годині ночі. — Чого ти дзвониш так пізно?

— Мамо, вибач, що розбудив тебе. Просто розумієш, я тут з роботи додому їхав… — плутано почав пояснювати Дмитро, — а потім… Я не знаю, що робити…

— Що потім, синку? Говори ж, не мовчи! Чи ти до інфаркту хочеш матір довести?

— Загалом, вона тут це… лежить на дорозі. Може, ти мені щось порадиш?

Кілька секунд обоє мовчали.

— Не зрозуміла… Ти хочеш сказати, що збив людину на дорозі? І вона все…? — злякалася Марія Олегівна і мало не впустила телефон, бо її руки від хвилювання затремтіли.

— Ні, начебто не все… Дихає, — відповів Дмитро. — Та й не я її збив. Хтось інший. Та й не людина це.

— Не людина? А хто тоді?

— Собака… Німецька вівчарка, здається. Але видно, що бездомна. Вона ще дихає, але важко якось. Що мені робити, мамо?

У нас же в місті, здається, немає цілодобових ветклінік. Куди ще можна звернутися? Ти все-таки з тваринами більше дружиш, ніж я.

Дмитро подивився на собаку, яка все так само лежала на дорозі поруч з узбіччям.

У світлі фар було добре видно, як її живіт ледь помітно піднімався і плавно опускався. Собака дійсно дихала важко, і очі у неї були сумні-сумні, ніби вона на той світ зібралася.

«Головне, що дихає… Значить, все не так погано», — подумав хлопець і сильніше притиснув телефон до вуха.

— Мамо, то що робити? — повторив Дмитро своє запитання. — Може, у тебе є знайомий ветеринар?

— Ні, знайомих ветеринарів у мене немає, на жаль. І цілодобових ветклінік у нас в місті дійсно немає.

А везти собаку в інше місто — небезпечно. Можеш не встигнути. Знаєш, вези давай цю собаку до мене.

— До тебе? Ти серйозно?

— Звичайно, серйозно. А чого ти дивуєшся? Знову переживаєш за те, що сусіди скажуть?

— Ні. Просто у тебе ж у квартирі чотири кішки. Як вони поставляться до появи собаки? Гірше не буде?

— Синку, в тому-то й справа, що у мене кішки, а не крокодили якісь. Все буде добре. Ти головне часу не витрачай більше на розмови.

Акуратно поклади собаку в салон і вези до мене. А я поки підготую все необхідне. Хоч якусь допомогу їй надамо.

***

Через пів години Дмитро, тримаючи собаку на руках, піднімався до матері на четвертий поверх.

Він забруднив весь салон, сам весь забруднився, але вперше в житті йому було все одно.

Єдине, про що він думав у той момент, це щоб собака не перестала дихати. Він ось прямо реально переживав за її життя. Так, наче перед ним була не собака, а людина.

— Ось сюди клади її. Тільки обережно, — сказала Марія Олегівна синові, махнувши на диван у вітальні, застелений старими простирадлами, які вона не встигла викинути.

Звичайно, Марія Олегівна ніколи не була ветеринаром і навіть помічником ветеринара ніколи не була, але… вона часто відвідувала ветклініку і багато чого надивилася.

А дещо і запам’ятала. Так би мовити, на майбутнє. Раптом знадобиться — ось і знадобилося.

Та й Дмитро склавши руки не сидів: дивився в інтернеті, що робити в таких ситуаціях. Адже у нього телефон не кнопковий був, як у мами, а сучасний. І доступ до інтернету був.

Загалом, хоч і не з першої спроби, але їм вдалося зупинити кровотечу. І собаці стало трохи легше.

А ще ви не повірите, але навіть кішки брали активну участь у «лікуванні». Спочатку вони, звичайно, насторожено поставилися до появи в квартирі такого величезного пса.

Але, коли зрозуміли, що до чого, заспокоїлися. Лягли поруч з вівчаркою на диван і тихо муркотіли, як заведені моторчики.

Собака навіть заснула під це муркотіння. Не втратила свідомість, а саме заснула.

І це добре, тому що до самого ранку вона не відчувала болю (ну це кішки, зрозуміло, постаралися — приклали, так би мовити, свої цілющі лапи).

— Мамо, як думаєш, з нею все буде добре? — запитав Дмитро, поклавши руку на собаку.

— Впевнена, що все буде нормально, — втомлено посміхнулася Марія Олегівна. — Травми не дуже серйозні.

І знаєш, — жінка уважно подивилася на сина, — якщо цей чудовий пес зміг пробудити в тобі співчуття до тварин, значить, він не просто так зустрівся тобі на шляху.

— Мамо, ну я ж не міг його залишити одного на дорозі в такому стані, — збентежено відповів Дмитро. — Це ж не по-людськи якось.

— Ось я про це і кажу, синку. Ще три дні тому ти не розумів, навіщо я годую кішок на вулиці, а зараз сам ось, не спавши і не ївши, з собакою сидиш. І щось мені підказує, що назад на вулицю ти її точно не виставиш. Так?

— Напевно, так… — Дмитро ще більше зніяковів. Це все було для нього так незвично, але так приємно.

Приємно відчувати себе людиною…

***

Рано вранці Дмитро відвіз собаку до ветеринарної клініки. Приїхав до самого відкриття, і люди, які встигли зайняти чергу, коли побачили хлопця, що ніс на руках пса, самі розступилися вбік.

Їх навіть просити ні про що не треба було. Вони все зрозуміли самі.

І в той самий момент Дмитро остаточно переконався в тому, що немає нічого поганого в тому, щоб любити тварин і піклуватися про них.

І що люди, які роблять це, самі стають кращими. Добрішими. Людянішими.

Ральфа (так Дмитро назвав свого пса) поставили на ноги, і тепер Дмитро щовихідних приїжджає до матері, і вони гуляють втрьох. Тобто, вибачте.

Не втрьох, а вп’ятьох або навіть вшістьох…

Справа в тому, що разом з Ральфом, Дмитро і Марія Олегівна гуляють ще й кішки, яких вона підгодовувала. Вони самі так захотіли. І ніхто не заперечував.

Мешканці будинку круглими очима дивилися на цю дивну компанію, переглядалися і крутили пальцями біля скроні. Але Дмитро тепер не звертав на них ніякої уваги.

Дякуючи Ральфу, який так несподівано з’явився в його житті. І дякуючи мамі, яка подала йому правильний приклад.

А ще дякуючи тим людям, що стояли біля ветеринарної клініки. За небайдужість.

У той момент, до речі, він раптом серйозно подумав про те, що світ і справді став трохи добрішим.

І що б тепер Дмитру не говорили, він, як і мама, буде по можливості допомагати всім, кому потрібна допомога. Неважливо: кішка це, собака чи людина…