Коли я побачив маму після 2 років без зустрічей то дуже здивувався. Так, вона косметолог, але те, що зробила з собою, це явно перебір.

Мені важко про це говорити, але, мабуть, треба виговоритися. Мене звати Олег, мені тридцять, і нещодавно я пережив найбільш дивний день у своєму житті.

Моя мама, Наталя, народила мене в 16. Батько зник, як тільки дізнався про вагітність, і я виріс у бабусі з дідусем у селі. Мама завжди хотіла стати медиком, тому постійно вчилася, працювала, а потім, коли я був у старшій школі, поїхала в Португалію заробляти гроші. Гроші вона надсилала, іноді передавала гостинці, але фізично її не було поруч. Інколи дзвонила по відеозв’язку, але розмови були короткими.

Зараз у мене вже своє життя — я програміст, маю квартиру в місті, але часто навідуюся до бабусі в село. І от недавно мама подзвонила й сказала, що приїде. Я не знав, радіти чи ні. Вона ж фактично чужа людина для мене.

Поїхав зустрічати її на вокзал. Чесно, я ледь не пройшов повз. До мене підбігла жінка з наколотими губами, чітко окресленими скулами, перетягнута яскравим облягаючим одягом. Волосся фарбоване в білявий колір, довгі нігті, каблуки.

— Олежику, синочку!

Я розгубився.

— Ем… А ви хто?

— Це я, мама, не впізнав?

Я відчув, як кров прилила до обличчя. Ми поїхали до бабусі. У селі люди витріщалися на нас, а я ловив уривки шепоту:

— Та це ж Натка, ти диви, як вилизалася…

— Як з кабаре вирвалась…

— Це в неї син? Не схоже, як коханця привезла…

Коли ми зайшли в хату, бабуся Галина зупинилася, побачивши маму, і заклякла. Але швидко опанувала себе.

— Наталю… — сказала вона натягнуто. — Що це ти з собою зробила?

— Мамо, я тепер косметолог, виглядаю на всі сто! — мама закинула волосся назад.

— На всі сто чого? Ти ж як вивіска для чоловіків на трасі виглядаєш!

— Мамо!

— І сина соромиш. Ти ж бачиш, він голову в землю втупив. Люди язиками чешуть!

Було соромно, хоча це ж не я мав соромитися. Мама подивилася на мене:

— Олеже, скажи їй щось…

— Мам, я просто не очікував… Думав, побачу тебе такою, якою пам’ятав, а не… ну, не такою.

Мама образилася, того вечора вони з бабусею посварилися до сліз. Мені було боляче дивитися на це, і водночас я не знав, що сказати. Це був перший раз, коли мама повернулася додому за багато років, і здавалося, ніби вона ніколи тут і не жила.

Ще не знаю, як із цим розібратися. Напевно, час покаже, чи зможемо ми знайти спільну мову. Але те, що побачив того дня, змусило мене замислитися: наскільки сильно ми можемо віддалитися від рідних людей, навіть не помічаючи цього.