Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • Мабуть, у напівтемряві коридору підсліпуватими очима вона мене не впізнала. Воно й не дивно. Скільки років минуло з того часу, як я бігала в цьому дворі дівчиськом. А зараз я приїжджала рідко, справи. Найчастіше дзвонила. – Позавчора ще, – зашепотіла змовницьким голосом Тамара Іванівна. – Приїжджали якісь люди. Вантажили речі в машину, а квартиру на продаж виставлено, я сама бачила. – А куди вона поїхала? – Розгублено запитала я. – Адресу знаєте?

Мабуть, у напівтемряві коридору підсліпуватими очима вона мене не впізнала. Воно й не дивно. Скільки років минуло з того часу, як я бігала в цьому дворі дівчиськом. А зараз я приїжджала рідко, справи. Найчастіше дзвонила. – Позавчора ще, – зашепотіла змовницьким голосом Тамара Іванівна. – Приїжджали якісь люди. Вантажили речі в машину, а квартиру на продаж виставлено, я сама бачила. – А куди вона поїхала? – Розгублено запитала я. – Адресу знаєте?

Viktor
25 Грудня, 202525 Грудня, 2025 Коментарі Вимкнено до Мабуть, у напівтемряві коридору підсліпуватими очима вона мене не впізнала. Воно й не дивно. Скільки років минуло з того часу, як я бігала в цьому дворі дівчиськом. А зараз я приїжджала рідко, справи. Найчастіше дзвонила. – Позавчора ще, – зашепотіла змовницьким голосом Тамара Іванівна. – Приїжджали якісь люди. Вантажили речі в машину, а квартиру на продаж виставлено, я сама бачила. – А куди вона поїхала? – Розгублено запитала я. – Адресу знаєте?

– Алісо, не їзди ти до неї більше. Чуєш мене? – повчально говорила мама в слухавку. – Не їзди, я тебе прошу!

Я щиро здивувалася такому повороту.

– Мамо, ти при своєму розумі? Вона ж моя бабуся. А що сталося?

– Це ти не у своєму! – Огризнулася мати. – Вона… Вона стала дивною. Плутає імена, забуває де і що лежить. Вчора трохи пожежу не влаштувала, забула вимкнути конфорку.

Щось у цій ситуації мене дуже бентежило. Все це пахло якимось фарсом, нещирістю, двозначністю, чи що. Або просто недомовленістю та непорозумінням.

Голос у матері був якийсь дивний. Як у тих людей, які дзвонять тобі з банку та пропонують кредит. Гладкий такий, завчений. Господи, та вона ж брехала! Брехала мені в трубку і навіть не особливо намагалася це приховати.

А я металася по своїй крихітній восьмиметровій кухні. Три кроки туди, три назад. Кава втекла, гаром запахло на всю квартиру.

А мама все говорила, говорила. Пояснювала мені, недолугій, чому я не повинна бачитися з людиною, яка мене виростила.

Моя баба Рая пахла «Шахерезадою» та смаженою картоплею. Вона навчила мене читати в чотири роки по старій книжці з відірваною обкладинкою.

Вона штопала мої колготки крихітними стібками, поки мати будувала нову родину з Геннадієм Петровичем, який торгував автозапчастинами й тримав папугу.

– Мамо, – сказала я недовірливо, – а можна я сама вирішу, куди та до кого мені їздити? І з ким спілкуватись!

– Не можна! – гаркнула мати й кинула слухавку.

Я поїхала до бабусі того ж вечора через все місто, через ці нескінченні столичні затори. Третій поверх ліворуч – це були вікна бабусиної квартири, і в них було темно, рідна хрущовка здавалася непривітною.

Я піднялася сходами, що пропахли кішками та тушкованою капустою, подзвонила. Мені ніхто не відповів, я подзвонила ще раз. За дверима було так тихо, як буває лише у порожніх квартирах.

– До Раїси Михайлівни? – почулося ззаду.

То була сусідка Тамара Іванівна. Вона з цікавістю висунулася з-за своїх дверей у рожевому халаті. Бігуді на голові стирчали, як антени в інопланетянина.

– Так, – сказала я й обернулася. – А де вона?

– Так з’їхала, – відповіла Тамара Іванівна.

Мабуть, у напівтемряві коридору підсліпуватими очима вона мене не впізнала. Воно й не дивно. Скільки років минуло з того часу, як я бігала в цьому дворі дівчиськом. А зараз я приїжджала рідко, справи. Найчастіше дзвонила.

– Позавчора ще, – зашепотіла змовницьким голосом Тамара Іванівна. – Приїжджали якісь люди. Вантажили речі в машину, а квартиру на продаж виставлено, я сама бачила.

– А куди вона поїхала? – Розгублено запитала я. – Адресу знаєте?

– Ні, дитинко, – відповіла Тамара Іванівна. – Вона й попрощатися навіть не зайшла. Дивно це все, я вам скажу. Дуже дивно.

До матері я приїхала без дзвінка, відчинила двері своїм ключем і увійшла.

Мати сиділа на кухні з Геннадієм Петровичем. Вони пили чай із сервізу із золотою облямівкою, який берегли для гостей. Мабуть, щось святкували. На столі лежали якісь папери, я встигла помітити слово «угода» та підпис, схожий на бабусин.

– Де бабуся? – Я поставила руки в боки.

– Алісо, що за тон? – обурилася мати.

– Ще раз питаю, де бабуся?

– Це не твоя справа, – втрутився у розмову Геннадій Петрович.

Він підвівся, і його живіт, обтягнутий картатою сорочкою, захитався, як желе.

– Алісо, тобі краще піти, – сказав він таким тоном, ніби спілкувався з набридливим клієнтом.

– А тобі краще сісти та помовчати! – різко відповіла я.

Він сів від несподіванки. Є в мене така особливість, коли я злюся, люди чомусь починають мене слухатись.

– Не лізь не у свою справу, – прошипіла мати. – Я її дочка. І я сама вирішую, що робити, а ти лише онука.

– Мамо! Ти сплавила мене до баби Раї, коли я заважала тобі будувати нове життя, як мінімум ти маєш бути їй вдячна, – нагадала я.

– А тепер ти вирішуєш її долю якимись дивними методами? Це несправедливо, мамо, не знаходиш? Я тебе ще раз питаю, де вона?

– Іди, – мати випросталась і вказала мені на двері.

Я нічого не розуміла, але нутром відчувала біду.

– Що ж, я подам заяву в поліцію, – пообіцяла я. – Про зникнення літньої людини. А ще про шахрайство із нерухомістю. Ти цього домагаєшся?

За столом несподівано стало тихо.

– Вона в пансіонаті, – видихнула мати нарешті. – У приватному. Для людей похилого віку. Але це тимчасово, доки ми розв’язуємо питання із квартирою.

– Яке ще питання? – я була готова рвати та метати. – Як це у пансіонаті?

– Квартиру треба продати, – пояснив мені Геннадій Петрович. – Теща все одно вже сама не впорається. А там догляд за нею, лікарі. Все як належить.

– Вона знає, що квартиру продають? – Запитала я.

Мати відвернулася до вікна. Мені стало прикро за бабусю і дуже гидко.

– Вона підписала довіреність, – не дивлячись на мене, сказала мати.

– Тобто ви змусили вісімдесятирічну жінку підписати довіреність і відвезли її до якогось пансіонату, щоб продати її квартиру! Все правильно?

– Це і моя квартира теж! – верескливо помітила мати. – Я там зареєстрована!

– Адресу пансіонату кажи! Швидко! – Перервала я її.

Мати неохоче назвала адресу. Це було якесь село, яке я потім пів години шукала по навігатору.

Пансіонат виявився колишньою відпочинковою базою. Це була жовта будівля, що облупилася, за високим парканом і вивіскою «Сосновий бір», хоч ніяких сосен навколо не росло. Тільки берези, голі та мокрі від листопадового дощу.

У холі пахло хлоркою та підгорілим молоком. Жінка за стійкою адміністратора глянула на мене без цікавості.

– До кого? – байдуже спитала вона.

– До Раїси Михайлівни Лозової, – сказала я. – Я онука.

– Двадцять третя кімната, другий поверх, – сказала дівчина. – Тільки до вечері встигніть. О дев’ятій у нас відбій.

Я піднялася сходами. Стіни були пофарбовані в неприємний зелений колір, як у лікарнях та школах. Я постукала у двері з номером «двадцять три».

– Увійдіть, – почула я.

Бабуся сиділа на залізному лікарняному ліжку, застеленому сірою білизною. На ній був її улюблений фіолетовий халат, який я пам’ятала змалку. Тільки тепер він здавався надто великим для її сухого тіла.

У руках вона тримала фотографію, на ній була п’ятирічна я, з бантами та щербатою усмішкою.

– Аліса? – Здивовано і розгублено промовила бабуся.

Вона дивилася на мене так, ніби не вірила своїм очам. Її вицвілі очі сповнилися сльозами.

– Алісо, забери мене звідси, будь ласка, – по-дитячому відчайдушно зашепотіла бабуся. – Я не хочу тут доживати.

І вона заплакала. Беззвучно, тільки плечі тремтіли під фіолетовим халатом. І я подумала, що якщо є на світі пекло, то воно виглядає саме так. Як кімната з видом на голі берези, де стара жінка сидить одна і чекає свого часу.

– Збирайся, баб Рай, – сказала я. – Ми їдемо додому.

– Вони не відпустять, – втерши сльозу зморшкуватим пальцем, сказала бабуся. – Твоя мати їм сказала.

– Мені начхати, що вона сказала, – відрізала я. – Я забираю тебе! Прямо зараз!

Я спустилася вниз до адміністратора і сказала:

– Я забираю Раїсу Михайлівну Лозову. Готуйте документи.

– Але її визначила сюди дочка, без її згоди не можна, – похитала головою адміністратор.

– Її визначила сюди дочка, – погодилася я. — Але ж вона не опікун. Раїса Михайлівна дієздатна, у розшуку не значиться, обмежень на переміщення у неї немає. Ви хочете, щоб я викликала поліцію?

Дівчина дивилася на мене п’ять секунд, а потім знизала плечима і полізла за паперами. Мабуть, не вперше тут таке.

Бабуся всю дорогу мовчала, поки ми їхали назад. Ми приїхали до неї додому, у її квартиру. Виявилося, що мати вже встигла поміняти замки, але мій колишній чоловік, який, до речі, був тим ще негідником, навчив мене скріпкою розкривати замки.

Взагалі-то, за фахом він був слюсарем, і щось корисне від нього таки вдалося отримати.

Бабуся сіла на свій продавлений диван.

– Я переїду до тебе, – сказала я. – Домовлюся на роботі про віддалення. Житиму тут, щоб більше ніхто тебе не образив.

– Мати образиться на тебе та на мене, – сказала бабуся.

– А моя мати нехай подавиться своєю образою.

Бабуся подивилася на мене довго й уважно.

– Знаєш, Алісо, адже я все розуміла, – сказала вона. – І коли Танька мене туди везла, коли папери підсовувала. Тільки думала, може так і треба. Стара вже, нікому не потрібна стала.

– Потрібна, – сказала я. – Мені потрібна!

Наступного дня бабуся зателефонувала до нотаріуса сама. І за тиждень квартира була переоформлена на мене з її довічним правом проживання.

Мати, звісно, репетувала, ображала, погрожувала, – але не на ту натрапила, недолуга. Бабусю я не кину, а вона нехай йде під три чорти!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!  Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

– Збирай речі і йди, – заявив дружині Сергій. – До мами чи, куди хочеш. Мені байдуже. – Ти серйозно? – ахнула Віка. – Звісно! – сказав той. – Я від вас втомився. І від тебе, і від малого. Від вас тільки галас. Віка мовчки зібрала документи й цінності, пару костюмів Мишку і замовила таксі до своєї мами…
Марина засунула брудні тарілки в посудомийку і увімкнула режим експрес-миття. П’ятнична вечеря вдалася, Ігор наминав її фірмовий пиріг з грибами за обидві щоки. Навіть Настя, яка вічно морщила ніс від будь-якої страви «цієї вискочки», як вона за очі називала Марину, з’їла два шматки.

Related Articles

– Світлано, я не хочу тобі диктувати, що робити. Це твоє рішення. Тільки нагадую: ти опинилася на вулиці в шістнадцять. І все, що маєш, – лише твоя заслуга. Ти нікому нічого не винна

Viktor
7 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – Світлано, я не хочу тобі диктувати, що робити. Це твоє рішення. Тільки нагадую: ти опинилася на вулиці в шістнадцять. І все, що маєш, – лише твоя заслуга. Ти нікому нічого не винна

Бабусю, а скільки коштують у вас горіхи? Жінка підняла голову. На Людмилу подивилися добрі, неймовірно втомлені очі, оточені сіткою глибоких зморшок. — Ой, добрий вечір, доню, — голос бабусі трохи тремтів від холоду. — Та небагато вони коштують. Я й дешевше віддам, аби тільки вже розійшлося все. Бо мені ще на автобус встигнути треба, а він останній через пів години. — Ви далеко живете? — Людмила відчула, як холодний вітер пробирається під її пальто, і їй стало ніяково від того, що вона стоїть тут у дорогому взутті, а ця жінка мерзне на бетоні. — У селі, дитино… Вишневе називається. Тут воно ніби й недалеко, але поки доїдеш, поки до хати дійдеш — то вже й ніч. Людмила подивилася на товар. Чотири пакети горіхів, три банки огірків і маленька баночка з чимось червоним, схожим на малину. — Я заберу все, — несподівано для самої себе сказала Людмила

Viktor
7 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Бабусю, а скільки коштують у вас горіхи? Жінка підняла голову. На Людмилу подивилися добрі, неймовірно втомлені очі, оточені сіткою глибоких зморшок. — Ой, добрий вечір, доню, — голос бабусі трохи тремтів від холоду. — Та небагато вони коштують. Я й дешевше віддам, аби тільки вже розійшлося все. Бо мені ще на автобус встигнути треба, а він останній через пів години. — Ви далеко живете? — Людмила відчула, як холодний вітер пробирається під її пальто, і їй стало ніяково від того, що вона стоїть тут у дорогому взутті, а ця жінка мерзне на бетоні. — У селі, дитино… Вишневе називається. Тут воно ніби й недалеко, але поки доїдеш, поки до хати дійдеш — то вже й ніч. Людмила подивилася на товар. Чотири пакети горіхів, три банки огірків і маленька баночка з чимось червоним, схожим на малину. — Я заберу все, — несподівано для самої себе сказала Людмила

Після розлучення я залишилася майже без усього, що вважала своїм життям. У мене лишилася тільки стара мамина хата в карпатському селі — та сама, куди я роками збиралася поїхати “якось потім”. Я приїхала туди з однією валізою, переконана, що просто сховаюся від чужих поглядів хоча б на кілька тижнів.Та я навіть уявити не змогла, який «сюрприз» на мене там чекатиме..

Viktor
7 Травня, 20267 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Після розлучення я залишилася майже без усього, що вважала своїм життям. У мене лишилася тільки стара мамина хата в карпатському селі — та сама, куди я роками збиралася поїхати “якось потім”. Я приїхала туди з однією валізою, переконана, що просто сховаюся від чужих поглядів хоча б на кілька тижнів.Та я навіть уявити не змогла, який «сюрприз» на мене там чекатиме..

Цікаве за сьогодні

  • – Світлано, я не хочу тобі диктувати, що робити. Це твоє рішення. Тільки нагадую: ти опинилася на вулиці в шістнадцять. І все, що маєш, – лише твоя заслуга. Ти нікому нічого не винна
  • Бабусю, а скільки коштують у вас горіхи? Жінка підняла голову. На Людмилу подивилися добрі, неймовірно втомлені очі, оточені сіткою глибоких зморшок. — Ой, добрий вечір, доню, — голос бабусі трохи тремтів від холоду. — Та небагато вони коштують. Я й дешевше віддам, аби тільки вже розійшлося все. Бо мені ще на автобус встигнути треба, а він останній через пів години. — Ви далеко живете? — Людмила відчула, як холодний вітер пробирається під її пальто, і їй стало ніяково від того, що вона стоїть тут у дорогому взутті, а ця жінка мерзне на бетоні. — У селі, дитино… Вишневе називається. Тут воно ніби й недалеко, але поки доїдеш, поки до хати дійдеш — то вже й ніч. Людмила подивилася на товар. Чотири пакети горіхів, три банки огірків і маленька баночка з чимось червоним, схожим на малину. — Я заберу все, — несподівано для самої себе сказала Людмила
  • Після розлучення я залишилася майже без усього, що вважала своїм життям. У мене лишилася тільки стара мамина хата в карпатському селі — та сама, куди я роками збиралася поїхати “якось потім”. Я приїхала туди з однією валізою, переконана, що просто сховаюся від чужих поглядів хоча б на кілька тижнів.Та я навіть уявити не змогла, який «сюрприз» на мене там чекатиме..
  • — Мамо, ми завтра їдемо до Європи. Я вже продала твою дачу біля моря і татову машину.. А потім додала таким рівним голосом, ніби йшлося про старий сервант:— Я залишу тобі тридцять відсотків. На якийсь час вистачить.Я лише усміхнулася.— Розумію… — Але ти забула одну річ.
  • Андрію! Швидко прокидайся, — тихо мовила дружина. — Тобі хтось телефонує. Мабуть, щось термінове. Андрій розплющив очі, кілька секунд вдивлявся в стелю, а потім, побачивши телефон, різко підхопився. Він взяв слухавку і вийшов на балкон. Вона бачила крізь скло. Його спина напружилася, він почав міряти балкон кроками, різко киваючи головою. — Так. Я зрозумів. Коли? Ні, сьогодні ніяк. Добре, завтра вранці буду. Зрозумів, — долетіли до Олени уривки фраз. Олена відчула, як у середині зав’язався тугий вузол. У його тоні була напруга, яку вона не чула вже дуже давно. — Хто це був, Андрію? — запитала вона. — Робота, Оленко. Керівництво вимагає, щоб я був на місці завтра о дев’ятій ранку. Треба збиратися. Поїду нічним експресом у Київ. Він почав швидко збирати речі. — Може, я з тобою поїду? Давно хотіла відвідати подругу в Києві, — раптом запропонувала вона. Андрій завмер. На мить у його очах промайнув страх. — Ні, Олено, не вигадуй. Я буду бігати по кабінетах, мені буде не до прогулянок. Сиди вдома, відпочивай. Я повернуся за два дні. Але в душі дружини поселився серйозний неспокій
  • Андрій Михайлович викликав Марину до себе. В його кабінеті панувала напружена атмосфера. За столом сиділа дружина начальника, Інна, яка з неприхованою ворожістю дивилася на Марину. Андрій, не звертаючи на дівчину уваги, стояв біля вікна. Інна, не витримавши, звинуватила Марину в тому, що та заграє з її чоловіком. Марина була мяко кажучи здивована такими звинуваченнями…
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes