– Вибачте, а чий це будинок?

Дзвінкий дівочий голос відволік Антоніну від роботи в саду. Квітів у неї було багато, і кожен кущ потребував турботи та ласки. А то цвісти не будуть!

– А тобі навіщо? – Пильно подивилася жінка, згадуючи останні випуски новин. Чого тільки не відбувається у світі! І навіть такі на вигляд спокійні дівчата можуть бути ще тими пройдисвітами.

– Та я в нього просто закохалася! – Широко посміхнулася Олена, з неприхованим захопленням оглядаючи невелику будову. – І, як я бачу, тут ніхто не живе. Може, я зможу домовитись про продаж?

– Навіть не знаю, – так само недовірливо дивилася Антоніна. – Хазяйки з рік вже не видно, але не думаю, що вона захоче продавати свій будинок.

– Ну, а раптом? Будь ласка! – Дівчина склала руки перед собою. – Я з дитинства ним милувалася, щоразу, як повз проходила. І господарку пам’ятаю, дуже мила і добра жінка, якщо не помиляюся, її Зіною звали. Вона завжди нам до першого вересня букети давала.

– То ти тутешня? – градус підозрілості у жінки зменшився.

– Угу, я у п’ятому класі була, коли ми з родиною переїхали. А тепер вирішила повернутися.

– У мене є номер телефону онука Зіни, він залишав про всяк випадок. Але це давно було, тож не знаю.

Отримавши заповітний клаптик паперу, Олена розпливлася в задоволеній посмішці. Вона докладе всіх зусиль, щоб цей райський куточок став її! І взагалі, дати занепасти такому чудовому саду – неподобство!

Дзвонити таємничому онукові дівчина не стала. Мало де він живе? Начебто сусідка сказала, що він поїхав жити досить далеко, тому більше не міг відвідувати бабусю.

Раптом він на роботі? Чи взагалі спить? Краще написати повідомлення і терпляче чекати на відповідь.

“Здрастуйте, Андрію. Я пишу вам щодо будинку вашої бабусі у селищі Калинівка. Мені дуже хотілося б його купити. Будь ласка, напишіть мені про ваше рішення. Олена. ”

Відправивши смс, Олена з почуттям виконаного обов’язку пішла спати. Поки вона поживе у родичів, але щиро сподівається, що незабаром з’явиться свій будинок.

Наступного дня дівчина постійно перевіряла телефон, сподіваючись побачити довгоочікувану позитивну відповідь.

Дзвінок пролунав дещо несподівано, Олена якраз вирішила попити каву, як раптом пролунав дзвінок.

– Алло?

– Здрастуйте, – пролунав приємний чоловічий голос. – Я дзвоню через дивне повідомлення з вашого номера.

– Ви про будинок? – пожвавішала дівчина. – Так Так! Я вам писала! Я дуже хочу купити цей будинок!

– З чого ви взяли, що він продається?

– Ну, він стоїть занедбаний, сад заріс, ніхто не живе. То чому б його не продати?

– У сенсі ніхто не живе? – Андрій явно розгубився від цих слів. – У ньому живе моя бабуся. Я вже кілька років намагаюся вмовити її переїхати до мене, але вона відмовляється!

– Я з сусідкою розмовляла, ваша бабуся там вже рік не з’являлася, – досить сухо сказала Олена. Ага, люблячий онук, як же! Навіть не знає, де зараз його бабуся. – Можу вам фото надіслати, самі подивіться. Не вимикайтеся.

Через кілька хвилин і п’ять різноманітних фото, що красномовно показують відсутність життя в будинку, розмова продовжилася. Чоловік був не на жарт стривожений, адже він майже щовечора розмовляв з бабусею, і та ні словом не сказала, що поїхала з рідного дому!

Задавши ще кілька запитань Андрій пообіцяв приїхати якнайшвидше.

А про продаж так нічого й не сказав…

***

– Вибачте, а ви випадково не знаєте, де зараз Зіна Іванівна з п’ятнадцятого будинку?

Олена вирішила не сидіти склавши руки, а спробувати хоч щось дізнатися. Ну справді, куди могла подітися бабуся? Чому вона жодного разу не сказала онукові, що переїхала?

– Поїхала, – буркнула жінка, закриваючи за собою хвіртку. Здається, вона прямувала на зупинку.

– А куди? Ви не подумайте, мене Андрій, її онук просив дізнатися!

– А то він не знає, – криво усміхнулася жінка. – Не захотіли доглядати рідну людину і здали до будинку для літніх людей. А зараз вдають, що нічого не знають!

– Стривайте! – здивована дівчина хитнула головою і поспішила наздогнати сусідку, що йде. – Куди її відправили? Хто? І що з нею було?

– Куди? Знаємо куди! До найближчого міста забрали і там залишили. І це рідна дочка! – Пильний погляд і здивована брова. – Що, Андрій справді нічого не знав? Зіна ступила дуже невдало. Спеціалісти говорили, що треба тривале відновлення, а Таня доглядати не захотіла, хоч і не працює!

– Боже… Ні, Андрій правда нічого не знав, поки я в нього щодо будинку цікавитися не стала. Він приїде сьогодні, за кілька годин, – Олені було важко повірити в те, що рідну матір можна викреслити зі свого життя, відправивши кудись подалі. – Можете точну адресу дати? Думаю, він захоче забрати бабусю.

Андрія дівчина зустріла на вокзалі, навіть не полінувалася проїхати сотню кілометрів для цієї справи. В руках у неї був листочок з адресою.

Поки Олена чекала, вона знайшла сайт цього місця, почитала купу негативних коментарів. Це не правильно! Потрібно обов’язково забрати її звідти!

Чоловік вислухав коротку розповідь і, взявши адресу, розсипався в подяках. Його вже зустрічали, і він негайно попрямував за бабусею. Андрій майже поклявся забрати її із собою у Київ.

Олена була задоволена. Ось так, через щасливу випадковість, вона змогла допомогти людині. Навіть двом. Жаль тільки, що будинок сплив з-під її носа… Але нічого, знайдеться щось інше. Не дарма ж вона вирішила повернутись у рідні місця?

P.S.

Андрій досить швидко зміг залагодити всі проблеми та поїхав додому разом із бабусею. Бідолашна жінка щиро переживала, що потривожила зайнятого онука через “дрібницю”. Але нічого, чоловік обіцяв показати її найкращим спеціалістам та обов’язково поставити на ноги.

А будинок Олені Зіна подарувала, категорично відмовившись брати гроші.”

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!