Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • Думала, що Максим- то моя доля та принц на білому коні. А виявився справжнім…

Думала, що Максим- то моя доля та принц на білому коні. А виявився справжнім…

Viktor
29 Грудня, 2025 Коментарі Вимкнено до Думала, що Максим- то моя доля та принц на білому коні. А виявився справжнім…

Я переписувалась з молодим чоловіком вже понад два місяці. Познайомились ми в одній всій відомій соціальній мережі, де й зустрічаються самотні серця.

Все починалось дуже просто. Ми пізнавали один одного, нам подобались однакові книги та фільми. Ми обидвоє любили фільми з Антоніо Бандерасом. Під цим впливом я не раз передивились фільми з цим актором.

Ми жили в різних областях, тому одного разу не бачились. В якийсь момент Максим мені запропонував:

— Хочу почути, як звучить твій голос. Давай я тобі зателефоную?

Після цього ми говорили з ним вечорами. Я розуміла, що закохуюсь, бо Максим був настільки не схожим на інших, таким галантним та милим. Я вже навіть готова була покинути дім, роботу, друзів, аби переїхати жити до нього. Чомусь я була впевнена, що чоловік скоро мені це запропонує.

Одного дня Максим зателефонував мені та стривоженим голосом повідомив:

— Олю, в мене величезна проблема. Терміново потрібні гроші.

— Що сталось? Давай я приїду? — я не на жарт перелякалась.

— Ні, я не хочу наражати тебе на небезпеку. Якщо тобі не важко, я хотів би позичити у тебе 30 тисяч гривень. Це питання життя та смерті.

Жах охопив моє серце. У країні війна, я вже вигадала у своїй голові найгірші варіанти.

— Гаразд, я позичу тобі гроші, — відповіла я. По-інакшому я вчинити не могла. Максим зробив би так само, якби мені потрібна була допомога. У цьому я не сумнівалась.

— Я обов’язково тобі все поверну. Дуже дякую.

Я кількома платежами переказала кошти на карту Максима. Відтоді минуло два тижні. Одразу після отримання коштів Максим припинив відповідати на мої дзвінки та повідомлення. Я дуже переживала за нього.

— З Максимом точно щось сталось, — говорила я з подругою. — Не міг він так просто зникнути.

— Олю, не можна було незнайомій людині позичати такі величезну суму грошей.

— Він не незнайомий. Ми більш як два місяці спілкуємось, — образилась я.

— Але жодного разу не бачились. Гаразд. Давай я проб’ю його по базі. Може, дійсно, щось сталось з людиною.

— І він лежить у лікарні геть сам, без свідомості. Знайди його якнайшвидше, прошу! — я починала впадати у відчай. Я справді вже думала, що ми одружимось. Головне зараз його відшукати та щоб з ним все було добре.

Пошуки зайняли кілька днів. Галина працювала в прикордонній службі, тому могла знайти багато інформації за прізвищем людини та роком народження. Цей час тягнувся для мене цілу вічність. Нарешті я отримала від неї відповідь.

— Краще сядь, — сказала вона.

— Він помер? Що? Що трапилось? — не стримавши сліз, я почала плакати.

— Ні, гірше, — зі сталлю у голосі відповіла подруга.

— Що може бути гірше? Він у полоні?

— Та втік твій Максим! — не стрималась Галина. — Як щур втік через кордон!

— Що ти таке говориш? — не повірила я її словам.

— У мене навіть є дата та час, коли він втік. Максим заплатив хабар твоїми ж грошима та чкурнув за кордон. Зараз він спокійненько сидить у Румунії.

У цей момент моє серце розбилось на тисячу дрібних уламків. Як таке можливо? Ні, я не вірю. Але Галина принесла з собою відео з камер, фальшиві документи, по яких він виїхав і навіть фото, яке він виставив в соцмережі, геолокація якого визначена в Румунії.

Я досі не можу оговтатись від цього удару. Скількох же він так само обманув? Дуже шкода себе. Після цього я не повірю жодному чоловікові.

Навігація записів

Інну, яка повернулася від батьків, не зустрів чоловіка. На вокзалі. Котрий уже раз. Щоразу знаходить відмовки. То робота, то термінова зустріч… Тридцятип’ятирічна сумна жінка стояла біля входу на вокзал. – Вам погано? – До неї підійшов чоловік років сорока. – Сумно. Чоловік не зустрів. – Не варто засмучуватися. Мало що йому могло перешkодити. – Сказав, що nогано почувається. – Ось бачите, нездужає. А давайте я вас підвезу. Мене звуть Антон . – А я Інна… – Сергію, чия це пудра і помада у нас у спальні? – А я звідки знаю. Я косметикою не користуюсь, – відмахнувся чоловік і вийшов на балкон. У цей час на його телефон надійшло повідомлення: “Любий, я в тебе залишили пудру та помаду. Твоя Тома!”.
– До Єгипту я полечу, лиш не з тобою! – Я знала, що чоловік готує мені сюрприз на ювілей, але не думала, що такий

Related Articles

– Ой, синку, зараз взагалі немає грошей, – відповіла Іванові мати, коли він у неї попросив 3 тисячі в борг на кілька днів, – Квартиранти затримують із оплатою! Дуже б і рада допомогти, але сам розумієш, нічим!

Viktor
23 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до – Ой, синку, зараз взагалі немає грошей, – відповіла Іванові мати, коли він у неї попросив 3 тисячі в борг на кілька днів, – Квартиранти затримують із оплатою! Дуже б і рада допомогти, але сам розумієш, нічим!

У селі їхній двір вважали зразковим. Високий паркан без жодної гнилої дошки, ідеально побілені стовбури яблунь, різьблені лиштви, які Іван випилював ночами, поки Катя спала. Усе в цьому домі дихало надійністю. Тільки третя сходинка на ґанку зрадницьки рипіла ще з весни. Іван усе збирався її прибити, але руки не доходили.

Viktor
23 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до У селі їхній двір вважали зразковим. Високий паркан без жодної гнилої дошки, ідеально побілені стовбури яблунь, різьблені лиштви, які Іван випилював ночами, поки Катя спала. Усе в цьому домі дихало надійністю. Тільки третя сходинка на ґанку зрадницьки рипіла ще з весни. Іван усе збирався її прибити, але руки не доходили.

— Ти мене ніби не чуєш… Ваня, ми розлучилися тиждень тому, ти збираєшся з’їжджати? — спитала Оксана. Він відставив каву, заглянув у чашку, ніби там можна було знайти відповідь: — Збираюся. Але ти ж не звір. Дай мені час. — Я дала час, — тихо нагадала вона. — Сім днів. Сьогодні восьмий. Вчора ти обіцяв, що підеш «завтра вранці». Ранок минув. Він підвівся, пройшовся по кімнаті і зупинився біля вікна: — Ти так говориш, ніби я тобі чужий. Я не чужий. І чому всі відразу на годинник? Я що, так заважаю?

Viktor
23 Березня, 202623 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Ти мене ніби не чуєш… Ваня, ми розлучилися тиждень тому, ти збираєшся з’їжджати? — спитала Оксана. Він відставив каву, заглянув у чашку, ніби там можна було знайти відповідь: — Збираюся. Але ти ж не звір. Дай мені час. — Я дала час, — тихо нагадала вона. — Сім днів. Сьогодні восьмий. Вчора ти обіцяв, що підеш «завтра вранці». Ранок минув. Він підвівся, пройшовся по кімнаті і зупинився біля вікна: — Ти так говориш, ніби я тобі чужий. Я не чужий. І чому всі відразу на годинник? Я що, так заважаю?

Цікаве за сьогодні

  • – Ой, синку, зараз взагалі немає грошей, – відповіла Іванові мати, коли він у неї попросив 3 тисячі в борг на кілька днів, – Квартиранти затримують із оплатою! Дуже б і рада допомогти, але сам розумієш, нічим!
  • У селі їхній двір вважали зразковим. Високий паркан без жодної гнилої дошки, ідеально побілені стовбури яблунь, різьблені лиштви, які Іван випилював ночами, поки Катя спала. Усе в цьому домі дихало надійністю. Тільки третя сходинка на ґанку зрадницьки рипіла ще з весни. Іван усе збирався її прибити, але руки не доходили.
  • — Ти мене ніби не чуєш… Ваня, ми розлучилися тиждень тому, ти збираєшся з’їжджати? — спитала Оксана. Він відставив каву, заглянув у чашку, ніби там можна було знайти відповідь: — Збираюся. Але ти ж не звір. Дай мені час. — Я дала час, — тихо нагадала вона. — Сім днів. Сьогодні восьмий. Вчора ти обіцяв, що підеш «завтра вранці». Ранок минув. Він підвівся, пройшовся по кімнаті і зупинився біля вікна: — Ти так говориш, ніби я тобі чужий. Я не чужий. І чому всі відразу на годинник? Я що, так заважаю?
  • Ганно! Добрий день! Я щойно оформила велике замовлення продуктів з доставкою на вашу адресу. Там на шістсот вісімдесят гривень. Оплати кур’єру готівкою, бо в мене на картці зараз нуль, пенсію затримують. Увечері забіжу до вас, заберу пакунки. Будь вдома, не вештайся ніде, бо кур’єр приїде між другою та третьою! Ганна повільно опустилася на край матраца, стискаючи смартфон. Жодного «привіт», жодного «як справи?», жодного натяку на запитання, чи зручно їй це. Просто констатація факту, з яким вона мусила змиритися. — Олеже, йди сюди зараз. Це терміново. Твоя мама знову «ощасливила» нас новинами, — крикнула Ганна чоловікові. — Що знову? Знову тиск? Чи вона знову вирішила пересадити наші квіти, поки нас немає? — Гірше, Олеже. Вона замовила продукти. На нашу адресу. І я маю їх оплатити сама
  • Дверцята дорогого позашляховика відчинилися, і в салон увірвався крижаний вітер з дощем.
  • – Я тобі швидку викликала, тільки не надумай нікому розповідати, що тебе чоловік розфарбував! Скажеш, що впала, – суворо сказала Емма Рустамівна своїй невістці.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes