Я завжди хотіла найкращого для своїх дітей. Ми з чоловіком дуже важко і багато працювали, аби вони мали все необхідне. В 90-х їздили до Польщі, продавали товар на ринку. Згодом почали з Туреччини возити текстиль. Спочатку мали одну ятку, та поступово розширили бізнес до чотирьох яток і двох великих магазинів.

Зараз на всіх місцях є продавці, ми лише  все контролюємо. Побудувалися в селі біля обласного центру, це передмістя і дуже елітний район зараз. Маємо двох дорослих дітей. Ані Дмитро, ані Іра не бачили такої важкої праці. Вони зростали в достатку і вивчилися в гарних вишах.

Син дуже гарно влаштувався, працює у великій компанії і одружився з донькою свого керівника. А от донька таке утнула, досі не вкладається в голові. 

З якогось дива Іра почала спілкуватися з місцевою сільською молоддю. Ходила в їхній клуб на танці. Там ще в шкільні роки почала зустрічатись з одним Миколою. Ми тоді на це уваги не звертали, думали, що це так, дитяча забава. Але коли побачили, що стосунки тривають вже понад рік – вирішили дізнатися, хто цей хлопець.

Ви не уявляєте мого шоку, коли я побачила в яких умовах живе його сім’я. Це не просто біднота, а злидні. В його матері вісім дітей, вона вже втретє одружена. Родина не просто нещасна, це жах!

Спочатку я вирішила серйозно поговорити з донькою.

– Розійдись з цим хлопцем, ми не для того тебе ростили, аби ти вешталась казна з ким!

– Мамо, я його кохаю! Він хороший і розумний! Він гарно навчається і вступить до інституту!

– Доню, зрозумій, ніколи з таких родин нормальні не виходять!

Та Іра не слухала. Зустрічалась з ним потайки. Ми не  відступали, думали поїде на навчання і заспокоїться. Та коли вона була на третьому курсі ми дізнались, що донька і далі має стосунки з Миколою.

– Мамо, він навчається і вже працює! Він молодець!

– Ми перестанемо тоді гроші давати, як ти його не покинеш!

Та минуло кілька місяців і Іра приїхала до нас з каблучкою на пальці.

– Микола зробив мені пропозицію і я її прийняла!

І мало не відразу до нас прийшов і самий наречений. Просити благословення. В мене тоді в душі такий вихор був. Хотілося їх роздерти. Ми з чоловіком не могли допустити, аби донька зруйнувала своє життя.

– І ти думав, що ми віддамо свою доньку за тебе? Забудь, хлопче! Твоя сім’я в стайні живе! От і сиди з ними!

– Ми однаково одружимось, краще змиріться і все буде добре!

– Тоді ні копійки не отримаєте!

Та вже через місяць вони розписалися і слова нам не сказавши. Відтоді минуло шість років. Микола й справді дуже старався. Він багато працював і всього за чотири роки купив однокімнатну квартиру. Я не могла в це повірити. Зараз вони виховують донечку, нашу онуку. От лише ми її не бачимо. Молоді не хочуть з нами спілкуватися взагалі. Вони нас ніколи не пробачать.

Скажіть, що мені робити? Невже так погано, що ми хотіли для своєї дитини добра?