— Діду, рятуй! — приречено мовив Андрій, ледь переступивши поріг.
— А просто так до діда зайти вже зась? — з лагідною усмішкою перепитав Семен Михайлович. — Обов’язково треба або рятувати, або радити!
Він поправив окуляри й повів далі:
— Приїхав би з дружиною, з малим, привіз би якогось торта чи цукерок до чаю… Хіба ж вас дочекаєшся просто так? А як припече — то відразу до діда!
— Ой, діду, годі вже бурчати, — відмахнувся Андрій. — Скільки тебе знаю, у тебе завжди все краще за всіх. Ти он здоров’ям ще й мене переженеш!
— А хто тобі винен? — хмикнув старий. — Я ж тобі змалечку торочив: рухайся більше, спортом займайся! А ти що? Все в монітор свій витріщаєшся.
— Діду, я ж не за лекціями приїхав, а по допомогу!
— Еге ж, тут ви всі майстри! Що ти, що батько твій. Тільки яка халепа — відразу діда в пекло пхаєте. Де ж я вас так розбалував? — Семен Михайлович замислився, погладжуючи сиву бороду.
— Діду, давай домовимося! От Грицько трохи підросте, і я тобі правнука кожні вихідні привозитиму! У п’ятницю ввечері здав — у неділю забрав. Роби з ним тут, що забажаєш!
— Твій батько мені те саме обіцяв, — похитав головою дід. — А потім тобі того комп’ютера купили — і все, дитину з хати не виманиш.
— Зате це моя професія! — діловито заявив Андрій. — Я так гроші заробляю, і не малі.
— А здоров’я в унітаз спустив, — відмахнувся дід. — Як і твій батько, до речі. Ну добре, кажи вже, що там у тебе? Знову щось зламалося чи згоріло? Скільки треба?
— Діду, та там усе гаразд, — усміхнувся Андрій, зрадівши, що дід пом’якшав. — Треба моїй Світланці сказати, що тобі терміново потрібна моя допомога на тиждень. І ще… що місяць тому я саме в тебе вихідні провів. Ну, придумай щось таке туманне — чи то ремонт, чи то якісь старі справи.
Семен Михайлович насупився, і зморшки на його чолі стали ще глибшими.
— Андрію, це що ще за сюрпризи? Ти хочеш, щоб я, на старості літ, брехати вчився?
— Тобі ж не звикати! — усміхнувся онук. — Ти ж колись батька прикривав. Теж грішив проти істини! І ніхто б не дізнався, якби батько сам не проговорився по дурості.
— Знаєш, як мені потім було соромно твоїй матері в очі дивитися? — тихо мовив дід. — І досі соромно, хоч стільки води втекло.
— Але ж дивишся? — наївно запитав Андрій.
— Бо мати в тебе — свята жінка! І батька твого пробачила, і на мене лиха не тримала. А могла ж рознести нас обох, як той слон посудну лавку! І мала б повне право!
— Діду, ну ти ж досвідчений у цих справах. А я, обіцяю, як батько не проговориться!
— Отож-бо й воно! Точнісінько слова твого батька, — дід гірко всміхнувся. — Я тоді за нього червонів, а за тебе перед Світланкою не хочу!
— Діду, ти ж мене живцем закопуєш! — вигукнув Андрій. — Мені видихнути треба, бо серце стане. А потім житимемо, як жили.
— Від чого ти видихати зібрався, га? Живеш — як сир у маслі! Робота престижна, зарплата така, що мені й не снилася. Дружина — красуня, син — козак росте! Хата — повна чаша! Якщо ти зовсім розум розгубив, то я тобі поясню: люди про таку долю мріють, як про рай небесний! А ти видихати надумав…
— Діду, ти зі своєї дзвіниці судиш, — відказав Андрій, — а я задихаюся! Ще й ця Раїса Борисівна…
— А теща чим не вгодила? Мила ніби жінка, спокійна, — здивувався Семен Михайлович.
— Діду, якщо тебе колись пронесло повз її поганий настрій, то ти справжній щасливчик! Бо мені вона вже поперек горла стоїть. Мрію тільки про одне: щоб вона поїхала кудись далеко, і щоб усі дороги туди змило дощем!
— Андрію, годі емоціями розкидатися! — зупинив онука дід. — Розкажи до ладу, що сталося.
— А просто так ти допомогти не можеш? — страдницьки запитав Андрій.
— Я мушу знати, за що свою сиву голову під тумаки підставляю. Кажи вже!
Молода сім’я насолоджується життям зазвичай до того моменту, поки в хаті не починають чекати на лелеку. У Світлани з Андрієм усе було саме так. Обоє — програмісти, гроші водилися, про побут особливо не гадали. На все була техніка або ж люди найняті.
А як Світланка сказала, що вже час про поповнення думати, бо роки летять, — усе змінилося. Спершу в раціоні з’явилися якісь трави та вітаміни.
Вечорами — обов’язкові прогулянки, а про смажену картопельку чи ковбаску довелося забути. Було б добре, якби хоч хтось із них умів готувати щось пристойне.
— Світлано, я це їсти не можу! — кривився Андрій над тарілкою.
— Це дуже корисно! Тут суцільні мікроелементи!
— Світлано, а чи немає такої їжі, щоб у ній були мікроелементи, але щоб вона була ще й їстівною?
— Є! — відповідала дружина. — Але для цього треба йти в ресторан здорового харчування.
— Ні, ще одну морквяну котлету я не переживу, — Андрій остаточно занепав духом. — Світлано, ну як інші люди дають життя дітям без усіх цих мук? Чому ми так не можемо?
— Бо я хочу, щоб ми були здоровими батьками здорового маляти! Тому досить сперечатися — їж!
А коли Світланка вже була при надії, на порозі з’явилася теща.
— Які вам діти, якщо ви за собою вгледіти не можете? — обурювалася Раїса Борисівна. — Їсте бозна-що, у квартирі — пилюка! Андрію, як ти її ще з хати не вигнав за таку неохайність?
Андрій тільки очима кліпав від такої дивини, а Світланка взагалі мову втратила.
— Мамо, а ти не забула, що я взагалі-то твоя донька?
— І мені за тебе соромно! Як у своєму комп’ютері кнопки тицяти — то ти майстриня, а як дім до ладу довести — то наче й не жінка зовсім!
— З кухнею я згодна, — зітхнула Світлана. — Тут у мене прокол. Але ж лад у нас є! У нас робот-пилосос бігає, і клінінг ми викликаємо.
— Ага, звісно! — відрізала Раїса Борисівна. — Чужі люди тобі нормально приберуть! Не сміши мене і не позор мої сивини!
Раїса Борисівна одним поглядом закрила рота доньці, ніжно всміхнулася зятеві й промовила: — Любі мої! Тепер ви у мене такого богатиря на світ явите, що самі собі заздрити будете!
І почався в житті молодих справжній переворот. Теща першим ділом викинула всі дорогі добавки:
— Коли гроші є, то немає нічого кращого за домашню їжу! А гроші у вас, слава Богу, є.
З Андрієм теща ходила по ринках, зі Світланою — варила та пекла. Прибиранням та пранням займалася виключно сама. Якщо чесно — допомога її була безцінна. Але Раїса Борисівна була як той кипучий вулкан, що затихав лише тоді, коли вона лягала спати. Та й спала вона, на біду Андрія, підозріло мало.
— А твоя мама в нас надовго? — боязко питав Андрій, ховаючись із дружиною під ковдрою.
— Ох… — Світлана тільки важко зітхала.
— Вона ж нас зажене, як солоних зайців!
— Але ж вона допомагає! Не можна ж її просто так виставити.
— Сонечко, а в твоєї мами вдома справ немає? — сподівався на диво Андрій.
— Мама моя все життя господинею була, — відповідала Світлана. — Тато її на роботу не пустив.
— А сам тато як там? — з надією запитав Андрій. Мовляв, як він там без любої дружини нудьгує.
— Мама, поки вона в нас, викликала до тата мою старшу сестру. Наталка тимчасово переїхала до нього з усією сім’єю. Я вже з батьком говорила… Знаєш, він такий щасливий! Каже, донька поруч, онук нудьгувати не дає, а Рая йому мозок не виїдає!
— Ми приречені, — кивнув Андрій. — У сенсі, приречені на ідеальний затишок у власній хаті.
Коли нарешті з’явилося маля — маленький Гриць — Раїса Борисівна про дім і не згадувала. Мовляв, звідки ж донька знатиме, як із немовлям поратися? Але тут уже й Андрієві почало перепадати на горіхи.
— Обережніше тримай, це ж тобі не клавіатура! Упустиш — нове не купиш!
— Та я ж стараюся, — кряхтів Андрій.
— Кепсько стараєшся! Я ляльку в магазині куплю, будеш тренуватися, поки руки не звикнуть!
— А без мене ніяк не можна, поки він не підросте? — питав він, бо перспектива бавити ляльку його зовсім не тішила.
— Без тебе б і не почали, тоді б і обійшлися! А так — рота закрий і працюй! — командувала теща. — Голівку тримай!
Єдина полегкість, яку виборов Андрій, — це походи в магазин. Тепер він ходив туди сам-один, бо Раїса Борисівна боялася лишати маленького Гриця на саму Світланку. Але й тут свобода була куца: Андрієві давали довжелезний список, а по крамниці він ходив із увімкненим відеозв’язком — теща контролювала кожен пучок кропу.
Дійшло до того, що Андрій та Світлана не могли навіть просто спокійно посидіти вдвох. Раїса Борисівна про «особистий простір» і чути не хотіла. — У вас дитина! Тепер ваш особистий простір тільки у вас у голові!
Про тишу залишалося тільки мріяти. Тільки-но Андрій присідав відпочити, як з’являлася теща з дитиною і вимагала «спілкування батька з сином». Під її суворим наглядом, звісно.
Кінчилося тим, що Андрій відмовився від дистанційної роботи і втік в офіс. Єдина надія гріла його душу: «Скоріше б малому виповнилося три роки, щоб у садок віддати! Тоді ми з почестями відправимо Раїсу Борисівну додому!»
— Взагалі-то, вона нам дуже помагає! Треба бути вдячними! — казала Світлана.
— Я дуже вдячний! Так вдячний, що ти й уявити не можеш! Але я за своєю дружиною скучив, хоч ми й не розлучалися. У мене таке відчуття, що нас завжди троє: ти, я і мама твоя…
— І я скучила, — почервонівши, відповідала Світлана.
А потім був випадок. Світланка подзвонила чоловікові на роботу: — Андрію, ти сильно зайнятий? Мама з Грицем поїхала до тата, її години три не буде точно. Натяк зрозумів?
— Я вже на парковці! — прокричав Андрій.
Але згодом… Андрій зовсім занепав духом. Коли Світлана вдруге побачила дві смужки на тесті, Раїса Борисівна філософськи зауважила: «От ми й закріпимо все те, що ви мали вивчити першого разу!»
Андрій тримався, як міг, але диктат тещі, який підтримувала дружина, вбивав у ньому саму радість життя. Він не відчував себе ні господарем, ні чоловіком — просто якимсь додатком до побуту. І от тоді на горизонті з’явилася одна дівчина з роботи…
Перший раз усе сталося якось само собою. Три дні пролетіли як одна мить. Андрій тоді викрутився терміновим відрядженням. Потім збрехав, що був у діда…
І от щодо діда питань не виникло. Сімдесят два роки людині — допомога не завадить! Тому Андрій і вирішив домовитися з дідом Семеном, щоб той його прикривав.
— Не буду я тебе прикривати, — відрізав Семен Михайлович. — А ти, онучку, зовсім неправий! Ти не проблему вирішував, ти від неї втік, як боягуз. Батько твій, до речі, тією ж стежкою ходив, коли твоя мати з тобою малим няньчилася.
— Діду, а що ти пропонуєш? — глухо спитав Андрій.
— Співробітницю свою забудь і більше про неї не згадуй. А тещі покажи, що ти вже сам усе знаєш і вмієш! А якщо не знаєш — то вчитися не гріх, ти ж людина розумна. Чи тільки прикидаєшся?
— Розумна… — пробурчав Андрій.
— А розумні люди ніколи не брешуть у такій ситуації. Тобі всього-на-всього треба пояснити тещі, що ви вже дорослі й самі впораєтеся! А ти мене під брехню підставляєш.
— Я зрозумів, — кивнув Андрій.
— І не забудь хоч раз просто так до діда в гості заїхати! Без проблем і прохань. Просто на чай.
Андрієві довелося добряче попітніти й набратися мужності, щоб його дім, дружина й діти нарешті стали тільки його територією. А Раїса Борисівна, коли таки збирала валізи, щоб їхати до свого чоловіка (який уже теж почав підозріло часто дзвонити), сказала:
— Ви, звісно, молодці! Все засвоїли. Але якщо що — я завжди готова повернутися!
— Ні-ні-ні! — замахав руками Андрій. — Тепер ми вже самі, мамо! Самі впораємося!
Цю повчальну історію надіслав нам наш читач пан Андрій. Знаєте, кажуть у народі: «Добра теща — то скарб, але краще, коли той скарб лежить у своїй скрині». Будувати власну родину — це завжди непроста наука, де треба вміти і межі поставити, і вдячність зберегти, не втративши при цьому власного обличчя.
А чи доводилося вам колись відстоювати своє право на самостійність перед надто турботливими родичами, і як вам вдалося зберегти при цьому мир у сім’ї?
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!