– Як там твоя утриманка поживає?
Таке питання мені задавали подруги. З метою вколоти болючіше, ужалити. Проткнути шкіру, щоб потім ще боліло. Такі вони, мої подруги. Тераріум.

Наші дівчата – Людмила, Катерина та Ірина – самі були на утриманні чоловіків, якщо вже говорити чесно. Але для них це було нормально. Правильно. Ні, Катя працювала, наприклад, моделлю – раз на місяць їздила на зйомки для каталогів.

Їй навіть щось платили. Люда та Іра просто були дружинами чоловіків, які добре заробляли. Чоловік Іри, до речі, був моїм партнером по бізнесу.

Дівчатам здавалося, що такий розклад – нормальний, правильний. Дружина сидить вдома і робить вигляд, що створює затишок (помічницю по господарству ніхто не скасовував), а чоловік – працює і заробляє для сім’ї на безбідне життя.

У нас же з Петром було все навпаки – так вийшло, що його професія себе не виправдала. Він отримав театральну освіту, але не всі актори стають зірками. І не завжди це обумовлено браком таланту – Петро був досить талановитий. Але… удача не посміхнулася.

І тоді ми поділили обов’язки так: я заробляю, а він займається будинком. Добре займається! Не кожній жінці під силу був би такий порядок і турбота про дитину. Але мої подружки, а також моя мама, «жартома» називали Петра утриманкою.

Свекруха – та взагалі просто давно перестала зі мною розмовляти.

– Петро повинен був стати зіркою! Світити! А ти, Дарина, перетворила його на ганчірку!

Тоді я ще тільки починала свою справу, – рекламне агентство, – і грошей було не дуже багато. Ми вирішили, що Петро залишається на господарстві з восьмимісячним Арсенієм, а я працюю в піті чола.

Потім, коли Арсенію було вже близько двох років, я запропонувала найняти домробітницю. Або няню. Вже могла оплатити допомогу по дому. Не в тому сенсі допомога, щоб безцінного помічника Петра вислати на роботу – ні. А щоб йому стало легше.

– Даринко, не дури! Я справляюся. Не треба нам тут ніяких чужих тіток. – сказав Петро.

А я з вдячністю обійняла його. Шкода було, звичайно, що чоловік вирішив зовсім наплювати на свою професію, але це був його вибір.

Ми з Ігорем, чоловіком Ірини, потихеньку обросли клієнтами, все якось налагодилося. Працювати, правда, доводилося ого-го як. Але зате не бідували. Я згадувала наші діряві голодні часи і дивувалася, коли дівчата з нашої компанії встигли стати такими зарозумілими стервами.

З Ірою та Ігорем ми разом вчилися в школі. В одному класі. Петро з нами, але в паралельному. З Людою та Катериною познайомилися в студентські роки, коли дикунами відпочивали в наметовому містечку.

Дівчата теж тоді, кількою харчувалися і тісто на хліб самі місили. І згодом вийшли заміж за простих, небагатих хлопців. Пощастило, що їхні чоловіки, так би мовити, піднялися. Змогли заробити. Але хіба це привід носа
задирати?

Ірину я взагалі не розуміла. Ми ж дружили зі школи. Вона повинна була мене підтримати.

Петро поступово перестав брати участь у спільних зібраннях. Він вважав, що на нього косяться. І справедливо, загалом, вважав.

– Давай взагалі перестанемо дружити з усіма,- якось сказала я, зітхнувши, лежачи у Петра на плечі.

– Ми не можемо перестати дружити з усіма. Ти працюєш з Ігорем. Або у вас щось не ладиться?

– Що ти! Ігор порядний чоловік. Та ти й сам знаєш…

– Гроші змінюють людей… – задумливо сказав Петро.

– Ні Не змінюють. Проявляють!

– Тоді тим більше сумно. – чоловік обійняв мене. – Спи! Зранку багато справ.

Так. Мені бігти в агентство, а Петру займатися будинком і дитиною… може, все-таки, це неправильно? І знущання подруг і матері варто сприймати як інформацію, а не ображатися?

– Давай наймемо няню. – пробурмотіла я, засинаючи. – Решту поділимо. А ти підеш…

У цьому місці втомлена я відключилася в обіймах мого надійного чоловіка. Яке мені діло до того, хто і що про нього говорить? Я-то знаю, який він.

Якось раз до нас на вечерю в суботу прийшла моя мати. Я не дуже любила її візити. Так, Тамара була моєю матір’ю, але також вона була змією, яка норовила вкусити нас за те, що наша сім’я живе «неправильно».

За вечерею – заради дорогої гості ми накрили стіл у вітальні – мама оглянула стіл у пошуках чогось і сказала:

– Петре, принеси мені перцю, любий.

Так розмовляють з прислугою, але у моєї матері ніколи не було ніякої прислуги. Чоловік без розмов зібрався йти за перцем. Я не витримала:

– Стоп! Петре, зачекай, будь ласка.
Наш першокласник Арсеній завмер з виделкою біля рота. Він ніколи не чув від мене таких інтонацій.

– Та мені неважко, Дарино… – спробував згладити ситуацію Петро.

– Я тебе прошу, не ходи!

Я подивилася чоловікові в очі. Він щось вловив, мабуть. Опустився назад на стілець.

– Мамо, ти може щось переплутала? Петро не твоя покоївка. Потрібен перець – сходи і візьми. Або попроси по-людськи. Ввічливо. І краще, мене.

– Я?! – театрально розплющила очі мати. – Я неввічливо попросила?!

– Саме так. Ти попросила неввічливо. Ти намагаєшся принизити мого чоловіка, я цього не терпітиму!

– Дарино, ми з Арсенієм підемо в кімнату, напевно. – зітхнув Петро. – Даремно ти це все… ну справді… нічого особливого вона не сказала.

– Ось! Петро нічого такого не побачив. Це твої комплекси. Це ти зробила його покоївкою, а люди навколо просто віддзеркалюють вашу ситуацію.

Петро, який не встиг відвести Арсенія, від слів тещі застиг на місці. Мені кров прилинула до обличчя. Я встала, відклала серветку і сказала:

– Покинь наш дім, будь ласка. Негайно!

Мати, звичайно, очманіла. Кинулася голосити, що ми її, літню людину, через дурницю хочемо покинути. Не поважаємо її вік. Позбавляємо рідного онука.

Петро з Арсенієм вже пішли на той час з кімнати. Я нахилилася до матері і чітко сказала:

– Ніякого онука, раз ти не поважаєш його батька! Іди. Знати тебе не бажаю.

Мати, не перестаючи голосити, пішла. І ще кинула мені, що я проміняла її, рідну матір, на чужого чоловіка. Ну ось що це за людина!

– Петре, давай знайдемо няню! І йди ти вже, шукай собі театр, роль, що завгодно! Ти ж проклянеш мене потім! – я розплакалася.

– Не хочу я чужій людині Арсенія довіряти. – чесно сказав Петро. – Давай, підросте… мені ж не сорок! Який мій вік? Даринко… не плач. Або… або тобі самій я таким не подобаюся?

– Яким – таким?

– Ну… господарським.

Петро закинув рушник на плече і взяв у руку блюдо з куркою. Залишилося вклонитися і сказати: «До столу!»

Я посміхнулася. Сльози висохли.

– Ти мені подобаєшся. І я тебе кохаю.

А через місяць я якось розговорилася з одним режисером. Він знімав ролики для нашої компанії. Я часто приїжджала на майданчик – контролювала, щоб зробили все ідеально.

– Останній раз з тобою працюємо, Дарино. – розповів мені Микита на перерві. – Пощастило мені, вважай. Запросили знімати серіал.

Він так важливо це сказав. «Запросили!»

Потім ми базікали про сам проект. Микита мав брати участь, зокрема, у кастингу – переглядати проби. Герой серіалу був поліцейським. Тридцятирічним, неголеним, похмурим. У процесі серіалу він мав знайти особисте щастя і повеселішати. Любовна лінія на тлі злочинів і розслідувань – романтика!

У мене в голові щось клацнуло. Я дістала телефон. Переглянула галерею, знайшла фото неголеного і похмурого Петра. У нього тоді болів зуб.

– Такий він, твій герой?
Микита взяв телефон, збільшив. Уважно подивився.

– Так. Прямо в точку. А хто це? Обличчя незнайоме.

– Ти не повіриш… це мій чоловік. І він – актор.

– Де знімався?

– Микита, ну яка тобі різниця, де він знімався… знімався десь відразу після інституту. В епізодах. Ти можеш його подивитися, чи ні? – я наступала на бідного режисера, і, врешті-решт, притиснула його до стіни.

Буквально.

Микита ковтнув і сказав:

– Дарино, я нічого не обіцяю. Нехай запише пробну зйомку, текст я дам. Але вибирати буду не я один! Це мій перший великий проект. І взагалі, слово продюсера вирішальне.

Господи, нехай збудеться! Для Петра це теж буде перший великий проект. А раптом… раптом він не хоче?

Я набрала номер чоловіка.

– Зараз перешлю тобі текст. Швидко запиши самопроби. І не забудь сказати, що ти готовий не митися і не голитися. Зрозумів?

– А-а… а не митися – це обов’язково?

– Якщо знадобиться, то так. Але я пожартувала.

– Я так і зрозумів.

Самопроби були записані і відправлені Микиті. А ще через два тижні, коли я вже й забула про це, – ну не збулося, і не збулося, – мені зателефонував Микита.

– Дзвони своєму. Нехай приїжджає на колбек.

– Куди?

– На проби наживо – куди-куди.

– А-а… я зрозуміла.

– Зараз, Дарино!

Я тремтячими руками знайшла номер Петра в телефоні.

– Швидко на колбек! Це проби наживо.

– Я знаю, що це. Але я тільки Арсенія зі школи забрав…

– Ну і вези його сюди! Швидше, благаю!

– Дарино, що з тобою… ти так хочеш, щоб я отримав цю роль?

– Так!

– Навіть незважаючи на те, що за сюжетом мені треба буде цілуватися з героїнею?

– Ти можеш перецілувати всю знімальну групу, якщо тебе візьмуть у цей серіал. – дозволила я.

Вже потім я дізналася, що проби Петра були найвищими серед запасних – вони хотіли затвердити іншого актора. Але той відмовився заради більш вигідного проекту. І роль дісталася Петру.

Про те, що його затвердили, ми дізналися через три дні. Микита зателефонував моєму чоловікові і урочисто привітав. Сказав, що про початок зйомок повідомить пізніше. І додав, що сподівається, що працювати з Петром буде так само приємно, як зі мною.

– Я готовий ревнувати,- сказав чоловік, намагаючись приховати посмішку.

– Припини! Ти там будеш цілуватися з усією знімальною групою, а я ж не влаштовую істерик.

– Ні, звичайно! Тільки з актрисою. І думати буду про тебе.

Я розсміялася і дістала з бару пляшку ігристого. Мені хотілося співати і танцювати. Петро гратиме головну роль у серіалі! Ура!

А ось чоловік щось засумував.

– Ти чого?

– А що ж буде з Арсенієм?

– Слухай, ну перестань! Я, врешті-решт, перекладу частину обов’язків в офісі на Ігоря, і буду сама сина зі школи забирати. Ну ти чого, не радий?

– Радий. Може, з мамою помиришся? Вона і допоможе…

– Не хочу. Я образилася.

– Я ніколи не втомлюся дивуватися, що ти за мене будь-кого порвеш.

– Будь-кого, Петре. Будь-кого. Ти – моя сім’я.

Зі своєї кімнати висунувся задоволений Арсеній:

– Тато буде зіркою, так? На телевізорі?

– Ти чому не спиш? – вигукнула я. – Швидко в ліжко, вже десята година.

– Зрозуміло. – скиснув синок. – Ну я й попав! Прощавай, лайт. Тепер за справу візьметься матуся.

Петро хихикнув. Я суворо подивилася на чоловіка, потім на сина. Арсеній пішов спати.

– Ти з ним м’якше. Все-таки, він твій син, а не найманий працівник.

Зйомки серіалу стартували. А потім стартував і сам серіал, на хорошому такому, добротному, популярному інтернет-майданчику. І вистрілив. І продовжили на другий сезон. Ми з Петром були щасливі. Ну, а з материнськими обов’язками я, як не дивно, впоралася.

Мама прийшла миритися сама. Поводилася вона тепер з зятем з належною повагою: як же! Актор! Популярний! Без однієї хвилини зірка.

А свекруха просто була така щаслива, що пробачила мені все!

Закляті подружки знайшли нову тему для пліток: у мого чоловіка точно роман з партнеркою по серіалу. Якщо раніше вони питали, як там моя утриманка, то тепер говорили, округляючи очі:

– Між ними точно щось є, Даринко. Ти б придивилася. Бачила, якими очима він на неї дивиться?

Але я знала, що у мене просто дуже талановитий чоловік. Завжди знала.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!