Андрій привіз сина в гості до сестри дружини Олени. Він сів за стіл і взяв пиріжок, який спекла Олена. – Ти вибач за таке питання, – сказав Андрій. – А куди в тебе чоловік подівся? – Та що тут розповідати… Добре жили ми, діти он народились. А потім його не стало, – Олена відвернулася до вікна. Було видно, що їй важко. А через три дні Андрій знову поїхав у село. Олена якраз вивішувала одяг на вулиці, коли він зайшов у двір. Вона, як побачила, що в нього в руках, то так і ахнула
Андрій посадив сина в машину. Маленький Олежик надув губки й насупився.
-Ну потерпи, ти ж чоловік, – батько ласкаво погладив сина по маківці. – П’ять годин і будемо на місці. Ти ж пам’ятаєш тітку Олену?
Олежик заперечливо похитав головою.
-Пам’ятаєш, ми торік у село їздили? Було чудово, смажили картоплю в багатті і ставили намет на городі… Пам’ятаєш?
Але син вперто мотав головою. Зітхнувши, Андрій закрив дверцята і сів за кермо. Синові добре, можна хоча б поспати в дорозі.
А йому ще кілька годин кермо крутити, а потім назад повертатися. І все це після дванадцятигодинного робочого дня
Сімʼя в них була дуже дружною. Андрій з Катею познайомились у парку і з того дня не розлучалися.
Вже через тиждень була подана заява в ЗАГС, а через дев’ять місяців народився Олежик. Вони постійно подорожували і ніколи не сиділи вдома – кожних вихідних то в гори, то з наметами на озеро…
І обов’язково брали з собою сина. При такому активному житті Катя навіть не одразу й зрозуміла, що з нею щось не так.
А коли пішла в лікарню, то виявилось, що вже надто пізно…
-Новини не дуже хороші… Процедури вам не допоможуть вже… – сумно сказав старенький втомлений лікар, розглядаючи результати аналізів. – Хоча б рік тому прийшли, можна би було щось зробити… Мабуть, вагітність і пологи викликали таку ситуацію…
Андрій бігав між домом і роботою, ще й маленький Олежик вимагав уваги…
Каті не стало через три місяці… Тільки тепер Андрій по-справжньому зрозумів, що таке брак часу.
І хоча син уже ходив у садок, це допомагало тільки частково.
Адже малюк часто був слабий, а начальство погано сприймало часті лікарняні листи батька-одинака.
-Залиш у бабусі, та й діло з кінцем, – радили жалісливі колеги, не знаючи, що сам Андрій сирота і просити допомоги йому фактично нема в кого.
Батьки Каті давно переїхали в іншу країну, тому цей варіант теж відпадав.
-Жінку тобі треба знайти, причому терміново, – підказували варіант досвідчені товариші. – Вона і сином займатиметься, і по господарству поратись буде. Бажано, щоб вона сама з дитиною була. Таких особливо не вибирають – хто покликав, з тим і живуть.
Але Андрій був твердий. Він, як і раніше, любив Катю, і кидатися в нові стосунки з розрахунку був не готовий.
Тим більше, що будь-яка жінка в першу чергу дуже любитиме свою рідну дитину, а її син, виходить, буде другорядним.
Такої долі для Олежика Андрій не хотів, хоч і розумів – нова мама синові точно потрібна…
…Майже рік через допомога таки прийшла, звідки не чекали – її запропонувала сестра Каті.
Олена жила в селі з незвичайною назвою – Берлин. Коли Андрій на роботі заявив, що на вихідні їде у Берлин, колеги негайно обурилися – звідки у молодого батька кошти на закордонні поїздки?
І тільки розібравшись, у чому річ, реготали всім відділом.
-Привозь Олежика до мене, – заявила родичка. – Нехай поживе місяць-два, а там побачимо. Повітрям подихає, та з моїми побігає.
Двічі пропонувати Андрію не треба було. Нашвидкуруч зібравши гостинці для трьох дітей Олени, вони вирушили в дорогу.
Доїхали, коли вже було далеко за північ. Олежик благополучно заснув і навіть не прокинувся, коли батько обережно переніс його з машини на передбачливо заправлений хазяйкою диван.
У будинку Олена виділила гостям велику кімнату, а сама з дітьми перебралася у маленьку.
-Відпочивайте, – махнула рукою господиня. – Завтра вже побалакаємо.
-Та я той… Назад їхати хотів… – пробурмотів Андрій, зазначивши про себе, що Олена дуже схожа на сестру.
Він бачив її перед тим двічі, причому вперше – на власному весіллі.
Тоді Катя сказала щось на зразок «народжувала і тепер одна виховує», тому Андрій одразу зробив поспішні висновки про безвідповідальність Олени.
Вдруге бачив – коли, мандруючи по області, вони заїхали на ніч у Берлин.
Але тоді він навіть особливо не спілкувався з новоявленою родичкою, весь вечір провозився з Олежиком.
А зараз йому навіть стало соромно, адже вона була єдина, хто запропонував хоч на якийсь час взяти до себе Олежика, поки він залагодить справи з роботою.
-Та ти що, в ніч! – ахнула Олена. – Залишайся, завтра раніше виїдеш. Розбуджу о п’ятій, як корову доїти встану.
Андрій покірно кивнув, їхати й справді не хотілося. Тому він слухняно роздягнувся і ліг на край дивана поруч із сином.
Щойно голова торкнулася подушки, він одразу заснув. Дзвінка сільська тиша і свіже повітря зробили свою справу – Андрію навіть наснився сон, ніби він дитина.
Це було зовсім дивно, зазвичай від утоми йому ніколи не снилися сни.
-Прокидайся, – на плече лягла жіноча рука.
-Зараз, Катрусю, – пробурмотів крізь сон Андрій.
Через секунду сон як рукою зняло – адже Каті не стало.
Перед ним стояла Олена і притискала палець до губ.
Він знову здивувався: як схожа сестра на його дружину.
І голос один в один. І така ж чорнява і блакитноока.
Постав їх зараз поруч – не відрізниш, хіба що одна старша була б.
-Я тобі в дорогу пиріжків напекла і термос приготувала, – кивнула Олена на пакет біля порога. – Надовго Олежика залишиш? Як взагалі живете? Думала, залишитеся хоч на пару днів, мені б сарай там трохи полагодив, і дров підготував.
Андрію стало незручно. Виходить, він скористався гостинністю самотньої жінки, а сам навіть допомогу не запропонував.
Зрозуміло, що їй без чоловіка з трьома дітьми дуже непросто.
-На вихідних приїду, то допоможу, – одразу ж пообіцяв він. – А взагалі важко живемо, погано без Каті. Олежик слабий часто, доводиться на лікарняних сидіти. Ти мене дуже виручиш, якщо він у тебе поживе трохи, я хоч із роботою розберуся трохи.
Олена посміхнулася.
-Та мені що, шкода для дитини? Нехай живе хоч до осені!
Андрій сів за стіл і взяв один пиріжок. Пишний і ніжний, він ніби танув у роті.
-Ти вибач за нескромне запитання… – Андрій зіщулився. – А куди в тебе чоловік подівся? Стільки дітей і ти одна.
-Та що тут розповідати… Добре жили з чоловіком, діти он народилися. А потім його не стало, – жінка відвернулася до вікна.
Було видно, що їй важко відповідати на такі запитання.
-Та ти їж, їж…
Усю дорогу назад Андрій тільки й думав, що про Олену. Про те, як непросто їй самій і з господарством справлятися, і за дітьми стежити.
Він – мужик, і з одним толком не може впоратися. А тут троє, і всі хлопці.
А ще приготування їжі, прибирання, прання… Якщо, знову ж таки, яка чоловіча робота по дому, як вона справляється?
-Та ніяк, – сам собі відповів Андрій, згадавши сарай і туалет без дверей.
Сільський туалет закривався на шматок брезенту, адже зробити навіть хоч трохи ремонт було нікому…
…Через три дні настали вихідні, і в Берлин Андрій попрямував з усім необхідним. Узяв із собою цілу валізу інструментів, а ще шурупокрут і ручну пилку.
В подяку, він планував відремонтувати Олені хоч щось по господарству.
Олена вивішувала одяг на вулиці, коли приїхав Андрій. Вона, як побачила його на подвірʼї і що в нього в руках, то так і ахнула.
-Який ти молодець! – розчулено розвела руками жінка. – А то як чоловіка не стало, то його брат Сашко весь інструмент і забрав. Каже, пам’ять про брата. А мені тепер і цвях забити нема чим, бігаю по сусідах, прошу щоразу то молоток, то цвяходер.
-Я такий, – усміхнувся Андрій. – Показуй, що треба зробити. Олежику, ходімо допомагати. І ви, хлопці, теж ідіть.
Діти жваво зібрались в купку і з цікавістю спостерігали за чоловіком. Чотирирічний Олежик за три дні вже встиг звикнути до села і із задоволенням провів батькові цілу екскурсію по подвірʼю та городу. Оленині хлопчаки з цікавістю розглядали інструмент Андрія.
Особливо їм сподобався шурупокрут і вже через десять хвилин цілий пакет шурупів хлопці вкрутили в лавку, що стояла поруч.
-Капосники! – усміхнулася Олена. – А тепер викручуйте, поки дядько Андрій не почав сваритися.
Хлопці слухняно почали викручувати шурупи назад.
А Андрій уважно дивився на Олену. І як вона досі вдруге заміж не вийшла? Адже красуня без перебільшення. І на Катю схожа.
Замислившись, Андрій зірвав з куща гілку бузку і простягнув Олені.
-Ось у вазу поставиш – гарно буде. Катя любила коли вдома живі квіти у вазі, – ніяково спробував виправдатися він.
Олена почервоніла й опустила очі, ніби їй ніхто ніколи не дарував квітів.
-У нас і вази немає, ні до чого вона в селі, – пробурмотіла Олена, але квітку взяла.
Увечері Андрій зауважив, що вона поставила гілочку у банку і поставила на вікно на кухні.
-Не викинула, – задоволено наголосив Андрій.
Вже через тиждень, в наступний свій приїзд, він, трохи соромлячись, простягнув Олені невелику скляну вазу.
-Кажеш, вази нема в хаті, недобре… Тепер буде. А то раптом хтось захоче квіти подарувати?
-Та невже! Ну хто в нашому селі квіти подарує, – дбайливо ставлячи вазу на комод, озвалася Олена.
-Ну, я, наприклад, – усміхнувся Андрій.
Олена подобалася йому дедалі більше. Симпатична, хазяйновита, працьовита і, нарешті, рідна тітка маленькому Олежику.
Той, скучивши за жіночим теплом, просто не відходив від Олени, а вона з радістю бавила хлопчика.
Адже її хлопці хоч і були не дуже великі, але наймолодшому було вже майже вісім…
…Минуло ще півроку. Стосунки Андрія й Олени поступово ставали дедалі ближчими. Поки, нарешті, одного дня він не запропонував Олені розписатися і жити, як чоловік і дружина. На диво, та одразу ж погодилася, але тільки одразу поставила умову – вона зі свого Берлина ні ногою.
-У мене тут корова, хазяйство. Ти мужик хоч і непоганий, але сидіти в міській квартирі і з вікна виглядати я не зможу, – пояснювала Олена нареченому.
До цього Андрій був уже готовий і тому перевівся на віддалену роботу, щоб більше часу приділяти новій дружині та домашньому господарству.
За короткий термін він упорядкував усі сараї і відремонтував все в хаті.
А ще почав розширювати будинок. Для цього був чудовий привід – через рік у них народилася маленька донька.
На сімейній раді одноголосно було ухвалено рішення назвати маля Катрусею…
