– Вітю, я вже вдома! – Алла, не роззуваючись, пройшла на кухню з двома великими пакетами продуктів, – допоможи розібрати сумки!
У відповідь – тиша…
– Вітю, ну ти де? – скинувши чоботи і куртку, Алла заглянула в зал, потім у спальню…
На своїй приліжковій тумбочці побачила аркуш паперу…
Підняла…Прочитала…
Повільно, немов у сповільненій зйомці, опустилася на ліжко…
Кілька хвилин сиділа в заціпенінні…
Ще раз подивилася на рівні рядки, написані рукою чоловіка, і вголос, щоб до кінця усвідомити, прочитала: “Вибач. Я більше не можу бути з тобою. Прощавай.Віктор”
Вони виросли в одному дворі, ходили в один дитячий садок, потім – в одну школу. Поки були маленькими – дружили, подорослішали – почали зустрічатися. Красива пара була – багатьом на заздрість. Ніхто навколо, та й вони самі не сумнівалися: буде весілля.
І воно відбулося. Гарне, пишне, багатолюдне. Відразу після того, як вони закінчили один і той же університет, щоправда, різні факультети. Алла – лінгвістичний, Вітя – юридичний.
Після весілля Віктор заніс Аллу на руках у власну двокімнатну квартиру, яку спільно подарували їм батьки. Спільно – тому що дружили багато років і за цей час стали практично рідними… Нікому з них на думку не спадало, що Вітя з Аллою можуть колись розлучитися…
Дійсно, з чого раптом? Вони ж знали один одного з дитинства. Тому ні про які притирання характерів або про відсутність взаєморозуміння і мови бути не могло.
І не було…
Вони прекрасно жили, швидко освоїли життєві премудрості і незабаром стали батьками двох чарівних дівчаток, які народилися з різницею в два роки.
Так що до десятиріччя спільного життя сім’я підійшла з будинком – практично повною чашею, двома дітьми – дівчатка вже ходили до школи, і з повною ідилією у відносинах – тато і мама кохали одне одного на радість старшому і молодшому поколінням.
Ювілей весілля вирішили відзначити на базі відпочинку. Віктор і Алла раділи як діти. Дуже вже подобалося їм це місце: затишна зала з кондиціонером, прекрасне обслуговування, шикарне меню. І, звичайно, невелике, але дуже мальовниче озеро, яке несподівано відкривалося всередині лісового масиву…
У день ювілею, коли до прибуття гостей залишалося трохи більше двох годин, Алла несподівано виявила, що у неї на пальці немає обручки.
– Я її вдома залишила! – вона мало не розплакалася.
– Навіщо ти її взагалі знімала? – здивувався Віктор.
– Так фарш вимішувала, ось і зняла. Треба за нею з’їздити!
– Навіщо?
– Вітю, ну а як? Весілля, а я без обручки…
– Я не можу їхати, Алло, годину тому пінного випив…
– Так я сама! Подумаєш, якихось двадцять кілометрів.
– Гаразд, давай. Тільки дивись, обережно…
– Вітю, ти не хвилюйся. День на дворі, погода прекрасна, і я – не вперше за кермом. Я швидко. Ти навіть скучити не встигнеш!
Алла поїхала…Гості зібралися… Її все не було…
Віктор місця собі не знаходив. Дзвонив, напевно, разів двадцять. Алла не відповідала.
І раптом – зателефонувала! Віктор уже збирався влаштувати дружині прочуханку, але несподівано почув у слухавці чоловічий голос, який повідомив, що Алла потрапила в аварію…
Вона залишилася жива. Правда, лежала дуже довго. Віктор весь цей час був поруч: відвідував у лікарні, доглядав вдома. Діти і домашнє господарство, зрозуміло, теж були на ньому.
Батьки, звичайно, приходили, допомагали, підтримували, але основне навантаження все-таки лягло на Віктора.
Нарешті, коли Алла стала самостійно і досить добре пересуватися, чоловік відправив її в санаторій. Вона не хотіла їхати, але Віктор наполіг:
– Алло, це останній етап, зрозумій. Потрібно пройти повний курс реабілітації, щоб потім нормально жити. Ти не сумуй. Час пролетить швидко, і ми знову будемо разом. Тримайся, моя хороша. А за нас не хвилюйся, ми впораємося.
І Алла поїхала…
У перші дні вона нікого не помічала, крім медперсоналу.
А потім побачила його…
Колишній військовий, ставний, красивий, галантний. Він відразу звернув увагу на Аллу і зрозумів, що сам справив на неї враження.
Далі все просто: залицяння, квіти, компліменти, подарунки, гуляння під місяцем… Алла, яка ніколи не зустрічалася ні з ким, крім Віктора, і навіть натяку не мала на будь-які інші стосунки, попалася як дівчинка. Втратила голову…
Бурхливий роман виявився швидкоплинним маренням. У номері свого кавалера Алла ночувала всього один раз…
Через тиждень термін перебування чоловіка в санаторії закінчився, і він благополучно поїхав… Ще через пару днів морок розсіявся, Алла прийшла до тями і жахнулася тому, що накоїла.
Кілька днів жінка проплакала. Не знала, що їй робити і як бути. Вона ніколи не брехала Віктору і не уявляла, як буде це робити.
– Я все йому розповім, – промовила вона вголос прямо в кімнаті, не помітивши, що сусідка ще не пішла на процедури.
– Кому? Чоловікові? – зрозуміло, що в санаторії всі знали про всі романи.
– Кому ж іще?! – в серцях вигукнула Алла.
– Ти що, дурепа?! Навіщо?
– Я зовсім не вмію брехати…
– Навчишся. Якщо хочеш і далі з ним жити – нічого не кажи. Потім і сама все забудеш.
Вона не забула…Ні, Віктору нічого не сказала, і він нічого такого не помітив, хоча очі дружини чомусь здалися йому сумними…
Життя Алли пішло своєю чергою: робота, дім, діти, коханий чоловік…
Тільки тепер жінка все рідше посміхалася, все частіше потайки плакала. Почуття провини не давало їй спокою, муки совісті – гризли душу…
Сто разів вона приймала рішення зізнатися Віктору в скоєному, але так і не наважилася. А він, бачачи, що дружина не в собі, оточував її все більшою турботою, не знаючи, як догодити.
Це було нестерпно…
І раптом, через сім років після аварії, Алла знову захворіла.
Чи то проявилися наслідки численних травм, чи то позначилася нервова напруга останніх років, але діагноз виявився невтішним: онкологія.
І знову всі рідні на чолі з Віктором кинулися рятувати Аллу: адже йшлося про її життя!
Лікарі визначили курс лікування. Періодично Алла лягала в лікарню на п’ять-шість днів, щоб пройти необхідні процедури. Однак поліпшень все не було…
І ось тут сталася несподівана зустріч…
Вкотре Алла потрапила в одну палату з тією самою жінкою, з якою познайомилася в санаторії. Та її впізнала. І знову дала пораду:
– Мабуть, настав час полегшити душу, розповісти чоловікові правду, – сказала вона, – хто знає, скільки тобі залишилося?
І Алла, змучена хворобою і совістю, знову послухалася…
Віктор вислухав її мовчки… На обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки очі потемніли від болю…
А потім він, ніби нічого не сталося, продовжив боротьбу з хворобою дружини. Возив Аллу до різних лікарів, купував найкращі ліки, стежив за тим, щоб у лікарні їй було максимально комфортно…
І хвороба відступила!
Здавалося, можна видихнути… Тепер щастю не буде кінця…
Але через півроку, коли емоції вляглися, Віктор пішов від дружини. Не міг більше жити з правдою, яку вона йому розповіла. І пробачити не міг… Тому зібрав свої речі, написав записку і пішов, поки Алли не було вдома…
Перечитавши записку, напевно вдесяте, Алла нарешті зрозуміла, що Віктор її кинув. Бідна жінка завила як поранена тварина (добре, що дівчаток не було вдома). Так завила, що прибігла сусідка:
– Що сталося? Хто пом ер? – злякано питала вона, але Алла не чула…
Її світ зруйнувався…
Вона підхопилася, кинулася з квартири на вулицю. Поки спускалася в ліфті, вирішила бігти до батьків чоловіка – куди йому ще було йти? Там вона його і знайшла.
Не звертаючи уваги на свекра зі свекрухою, Алла впала перед Віктором на коліна… Благала пробачити, просила повернутися…
Він допоміг їй встати… Витер сльози на її обличчі… І ледь чутно промовив:
– Не треба… Я не повернуся… На розлучення подам сам… Все вам залишу… Дівчаток не кину… Не плач…
Уже кілька років як вони розлучилися. Обоє помітно постаріли, схудли.
У обох в очах – біль і туга…І розуміння того, що вже ніколи вони не будуть разом.
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
