— А це з якої радості ми повинні сидіти з твоїми дітьми? Ти нічого не переплутала, племіннице? — не витримав мій чоловік.

— У тебе совість є? Ти думаєш, нам більше нічого робити, окрім як сидіти з твоїми дітьми? — кричав Григорій.

Він багато разів уже пошкодував, що дозволив своїй племінниці та її дітям зупинитися у нас на пару днів.

— Я у вас ненадовго. Нам би тільки переночувати. Ось тільки знайду квартиру і одразу з’їду, — повторювала Діана з дня у день, уперто намагаючись не помічати, як від обурення витягуються наші з чоловіком обличчя.

— Твоє «ненадовго» вже майже місяць триває! А ми з дружиною — не няньки твоїм дітям! У нас своїх справ і турбот вистачає.

Ця негарна історія почалася з того, що ми з чоловіком пошкодували бідну родичку. Допомогли їй у важкий період її життя.

Давно вже відомо, і це не секрет, що люди не цінують добра, а за добрі справи платять невдячністю. Але ми того дня повелись на сльози Діани та на змучені обличчя її дітей, пошкодували їх. А чи варто було воно того?

— Тьоть Женю, ви вдома? — подзвонила вона серед ночі.

Голос племінниці Григорія при цьому тремтів, ніби молода жінка щойно плакала.

— Звісно, вдома, спимо, — я була невдоволена. — Щось трапилось?

Заснути сьогодні вдалося не одразу, а зараз мене розбудив дзвінок племінниці. І якщо в неї не сталося нічого страшного, я просто висловлю все, що про неї думаю. Щоб невздумала більше серед ночі нам дзвонити.

— Мене Антоха побив! — захникала вона. — Повернувся з вахти, зустрівся з своїми дружбанами, а ті йому щось наспівали про мене. Він прийшов додому, і дісталося мені по повній!

— Ну чого вам мирно не живеться? Молоді, здорові, двоє дітей у вас. Що ви все з’ясовуєте, що ділите? Жили б та раділи, — з гіркотою промовила я, розуміючи, що заснути сьогодні вже не вдасться.

— От йому про це і скажіть, Антосі! Я-то що? Я хочу нормально жити, а він людей навіщось слухає. А дружки його наговорюють на мене. Брешуть вони все. Не зраджувала я чоловіку, ніколи такого не було, — Діана знову зашмигала носом.

— Ти звідки дзвониш? — спитала я, щоб хоч щось прояснити.

— Від сусідки. Ми з дітьми втекли до неї. Ледве їх заспокоїла, сплять вони. А я ось думаю, куди мені тепер податися. Не дасть він мені життя, і якось напідпитку пристукне, гад ревнивий!

Діана з Антоном одружилися шість років тому. Племінниця чоловіка була красунею, претендентів на руку було багато — практично півсела, в якому дівчина жила. Але чомусь із усіх обрала буяна та ревнивця Антона.

Скандали почалися практично одразу після весілля. Чоловік ревнував красуню-дружину до всіх, хто опинявся поблизу неї. Народження доньки, а слідом — сина не охолодило його запал. Він періодично влаштовував гучні розборки, розпускаючи руки.

Ситуація погіршилася, коли гарячий і нестриманий чоловік змушений був влаштуватися працювати вахтами. Саме тоді його недовірлива натура і розвернулася на повну силу.

Щоразу, приїжджаючи після двох тижнів відсутності вдома, Антон влаштовував розборки, неодмінно перед цим прийнявши на груди для сміливості.

— Діано, зателефонуй дільничному, хай займеться вашою проблемою, — порадила я родичці. — Та й, знаєш, припинила б ти ходити по гостях, поки чоловіка немає вдома! Навіщо його провокувати? Адже знаєш, що наговорять йому хто-що, і він усьому повірить. Чоловік на роботі, і ти сиди собі тихенько вдома, дітей виховуй.

— Та без толку, тьоть Жень. Хоч сиди, хоч не сиди, все одно Антоха приревнує! Знайде, до чого причепитися. А у нас у селі такі люди — від неробства пліткують, та ще й вигадують багато від себе. Не винна я ні в чому!

Звісно, я не бралася судити моральний образ племінниці чоловіка, практично чужої мені людини. Але щось підказувало, що не така вже й безневинна Діана перед своїм чоловіком.

— А нам-то вночі навіщо подзвонила? От розбудила, тепер не заснути, — невдоволено спитала я.

— Та мені сусідка тут одну хорошу думку підкинула. Розлучитися мені треба з Антохою і поїхати до вас у місто. Роботу я знайду, з цим проблем не буде! Я все вмію і роботи не боюся. А от з житлом проблема, особливо зараз, поки я не працюю. Ви не дасте мені грошей на оренду кімнати? Хоча б на перший місяць. А я як зароблю, то все вам і віддам.

— Ой, Діано, не певна я, що це хороше рішення. Ну підеш, а далі що? За місяць ти заплатиш, а що потім? Адже винаймати житло — це не дешеве задоволення, тут зарплата має бути чималенька. Знайдеш ти таку? А в тебе двоє дітей на руках.

— А далі я щось придумаю, тьоть Жень. Ви ж мене знаєте! Мені головне — зараз від нього піти, поки я наважилась.

— А Антон? Та хіба ж він відстане від тебе? І поїхати від нього, щоб жити в місті, він не дозволить! Навіть і не думай.

— От про це не хвилюйтеся. Ми сховаємося від нього, він нас не знайде. Ви тільки грошей позичте мені на перший місяць. Надайте допомогу родичці.

Найімовірніше, ми з чоловіком відмовили б Діані. Принцип у нас такий — у борг не даємо нікому. Але коли наступного ранку вона з’явилася у нас, серце чоловіка стрепенулося. Та й я була від побаченого не в захваті.

— Мабуть, ти права, Діано. Далі жити з такою людиною небезпечно для життя. Але ти не повинна це так залишати, необхідно написати заяву на нього, — сказав їй Григорій. — І куди сестра Зінка, твоя мати, дивиться?

— Та відомо куди, дядь Гриш! Особисте життя вона влаштовує. Дядько Вова її кинув. То мати тепер знову в активному пошуку, — невдоволено відповіла племінниця.

— І коли тільки заспокоїться Зінка? Півстоліття завтра, а в неї все якесь кохання на думці, — з гіркотою відповів Григорій.

Ми позичили Діані гроші і навіть допомогли в пошуку недорогої кімнати, куди вона одразу ж перевезла своїх дітей.

Де працювала племінниця чоловіка і як вона вирішила проблеми з дітьми, залишалося для нас загадкою. Але раз на тиждень Діана телефонувала нам, щоб прийти в гості разом з донькою та сином. Умови, в яких вони зараз жили, залишали бажати кращого. Тому в нас вони від’їдалися, милися у ванній і прали свої речі.

Якось увечері в нас з’явився Антон. Він був нетверезим і через те агресивним. Упевнений у тому, що Діана з дітьми живе в нас, добряче посварившись і обшукавши всю квартиру, він навіть розгубився.

— А де ж вони? То що виходить — Діанка знайшла собі когось? І пішла до іншого мужика? Недаремно я ревнував її, виходить? Значить, все-таки вона виявилася… б!

— Ти давай, тримай себе в руках і не лайся тут. Я тобі не Діана і поліцію миттю викличу, оком не встигнеш моргнути! — прикрикнув на нього Григорій. — Вам з нею давно вже треба було розбігтися. Не можете ви разом, нічого мучити одне одного. На вас, дурнів, діти дивляться. Чого ви їх можете навчити? Пити й битися? Діани з дітьми тут немає. А тобі я так скажу — захочеш їх повернути, передусім кинь пити. Можливо, тоді у вас щось і вийде.

Коли ж за місяць настав час віддавати нам борг, племінниця перестала відповідати на наші дзвінки, в гості не приїжджала. Затаїлася, загалом, від нас, сховалася.

— Я чомусь припускала, що так все і буде, — сказала я чоловікові. — Та й ти теж знав, просто шкода тобі стало її, рідна кров, як-не-як.

— Так, шкода. Але краще б я Сашкові, синові, ці гроші віддав. Він якраз просив у мене на гараж, не вистачало йому, — засмутився Григорій. — А тепер все, забути можна про ці гроші. З чого Діанка їх віддасть? Незрозуміло, де працює і на що вони живуть. Та й чи працює взагалі — теж питання.

— Цікаво, а мати її Зінаїда взагалі в курсі, що з її дочкою та онуками відбувається? — здивувалася я.

— А от зараз я їй і зателефоную, все з’ясую! — впевнено сказав чоловік, набираючи номер рідної сестри.

— Здравствуй, Зінаїдо. А ти долею своєї дочки хоч іноді цікавишся, а? І внуками своїми малолітніми? Чи далі любовних мрій мозок твій убогий не працює? — різко почав Григорій.

— Ой, Гришко! Привіт, братику! Чого скандалиш? Я про донечку все знаю, телефонує вона мені іноді і все розповідає. Добре в них все, і слава Богу! Нове життя влаштовує моя Діана, без цього ненормального Антона.

— Та ти що? Все добре, кажеш? А от у нас з жінкою не дуже, бо дочка твоя нам гроші винна. А віддавати не збирається. Може, ти, сестро, навіть скажеш нам, де працює донька? А де її діти в цей час бувають, тобі відомо?

— Якщо винна — віддасть. Діанка моя не підла і ніколи такою не була. А де працює, мені не повідомляла. І з дітьми питання якось вирішує, викручується, — не без гордості мовила сестра.

— Все зрозуміло з тобою! Нічого ти про дочку свою не знаєш. Рівно нічого! Та й плювати тобі на всі її проблеми.

Григорій відключився. Нічого з’ясувати так і не вдалося. Залишалося лише чекати, що в племінниці совість прокинеться.

І одного разу ми дочекалися. Але чого!

Якось увечері Діана з’явилася до нас разом з двома дітьми і… своїми речами. Посміхаючись, вона простягнула Григорію свій борг, чим вельми нас здивувала.

— А ти чому з речами? З’їхала з тієї кімнати? — здивувався чоловік. — І куди ви тепер?

— Так, з’їхала. Хазяйка ціну заломила як за палац, жах просто! Якщо не виженеш, то у вас дня два-три поживемо, поки шукатиму нове житло.

— Живіть, не на вулицю ж вас гнати, — погодилися ми з чоловіком.

— Ти де зараз працюєш-то? — поцікавився Григорій за вечерею.

— Та там, в одному магазині, цілодобовому. Зі змінницею по черзі, через добу, виходимо.

— А діти де в цей час, з ким? — ахнула я.

— Іноді з собою беру, а то й зі змінницею Лізкою сидять. У неї однаково дітей немає, то хай поки на моїх учиться, — засміялася Діана.

— Який жах, діти покинуті! І варто було заради цього від чоловіка йти? — здивувалася я.

— Нічого, прорвемося! — пообіцяла вона.

Мені зовсім не подобався її оптимізм. Або Діана була до такої міри байдужа, або ще дуже молода і дурна. Але ситуація, в якій опинилася племінниця чоловіка, була просто жахливою.

Можна було б вимагати з Антона половину вартості того будинку, в якому вони жили того, як вона пішла. Але будинок, як з’ясувалося, був чужий. Він належав якомусь далекому родичу Антона. І тут чекати було нічого.

Минув тиждень, за ним інший. Племінниця чоловіка йшла на роботу на добу, дітей же брала з собою рідко. Нам з чоловіком доводилося по черзі сидіти з її дітьми. Добре ще, що я поки була у відпустці, а Григорій іноді міг працювати вдома.

— Діано, вирішуй свої проблеми! Ми не няньки твоїм дітям, зрозумій це, — просили ми її щодня. Але результату не було, проблема не вирішувалася.

А потім Григорій поїхав до Зінаїди. Потрібно було щось вирішувати з життям її дочки та онуків.

— Чого ти тут сидиш як квочка? Терміново продавай свій будинок і їдь у місто. Купиш невеличку квартирку, будете в ній усі разом жити. Пора вже мізки вмикати і хоч чимось допомогти своїй дочці та її дітям.

Це було дивовижно, але Зінаїда послухалася брата і досить швидко знайшла покупців на свій будинок. Тільки таким чином нам з чоловіком вдалося виселити від себе горе-родичів, які поселилися в нас без запрошення.

А Діана за рік знову вискочила заміж, дітей, правда, матері залишила. Але хто знає, може, в неї ще все вийде, і вона буде щаслива. Принаймні, Діана в це дуже вірить.