Марина відчула себе зле, пішла з роботи раніше. Прийшовши додому, вона налила собі гарячого чаю з медом і лягла в ліжко. Тільки вона почала засинати, як почула звук замку вхідних дверей. Вона стрепенулась, сонливий стан як рукою зняли. Марина знала, що чоловік пізно прийде. – Пройдисвіти залізли? – промайнуло в її голові. – Але де вони ключі взяли? Вона тихо встала і підійшла до зачинених дверей кімнати. Марина почула, як непроханий гість пройшов на кухню, відкрив холодильник і дістав щось звідти. Марина тихо прочинила двері, заглянула на кухню і… ахнула від побаченого

Як же добре, що я не погодилася жити разом із свекрухою одразу після весілля! Адже могла зробити такий необдуманий вчинок, – в черговий раз про себе відзначила Марина, зачинивши за свекрухою вхідні двері.

Людмила Іванівна дуже любила несподівано нагрянути в гості до сина з невісткою, не попередивши про свій візит заздалегідь.

– А що таке? Я тут випадково опинилася поблизу вашого будинку. От і подумала, що заразом зайду в гості, – говорила свекруха. Вона завжди робила здивоване обличчя у відповідь на докори Марини, мовляв, чому не можна було заздалегідь повідомити про свій візит.

Виправдання свекрухи були шиті білими нитками. І, якщо на початку свого сімейного життя Марина не бачила нічого поганого в таких візитах, то з часом це стало напружувати. У Людмили Іванівни була одна особливість – вона була впевнена, що її думка єдина вірна і все має йти так, як вона скаже. Особливо, якщо питання стосувалося життя та комфорту її єдиного сина.

Думка про те, що Віктор та Марина мають самі будувати свої сімейні стосунки, не вкладалася в неї в голові. На перші причіпки свекрухи Марина намагалася не зважати, бо сподівалася вирішити це питання. Марині не хотілося ось так одразу починати своє сімейне життя зі сварки з матір’ю чоловіка.

– Що мені важко вислухати повчання Людмили Іванівни? Покиваю та зроблю по-своєму. Натомість у родині буде спокій, –  так думала Марина.

Але таку позицію Марини свекруха зрозуміла по-своєму. Вона вирішила, що тепер невістка покірно виконуватиме все, що скаже шановна мама Віктора.

Людмила Іванівна якось, сидячи на кухні біля невістки і спостерігаючи, як та метушиться за приготуванням вечері, заявила: – Ти маєш краще дбати про Вітю! Він чоловік, годувальник. Якщо будеш недбало виконувати свої сімейні обов’язки, то не дивуйся, що на твоєму місці опиниться інша жінка. Та, яка більше цінуватиме Вітю.

І свекруха задоволено посміхнулася, побачивши, як замовкла й почервоніла Марина. Переконавшись, що ефекту від її слів досягнуто, Людмила Іванівна встала і царственною ходою вийшла з кухні до коридору. Марина ще кілька хвилин мовчки дивилася їй у слід.

– Це що таке, – раптом пролунав вигук свекрухи з кімнати.

Марина не встигла вийти подивитися, що сталося, як на порозі кухні з’явилася Людмила Іванівна.

– Ти що собі дозволяєш, – продовжувала свекруха сварити невістку. Вона тримала в одній руці порожній паперовий пакет, а в іншій нову сукню.

– Я не розумію, у чому проблема? Я купила собі обновку! 

– Ти що! Так тринькати гроші, – не заспокоювалася Людмила Іванівна. – Я маю поговорити із сином щодо твоїх витрат. Так далі справа не піде.

– Я не розумію, у чому проблема? Я купила собі обновку за власний кошт. Причому тут Віктор, а тим паче ви, – засмутилася Марина.

– Ти забула люба, що ти одружена, і це тепер не твої гроші. Це тепер загальний сімейний бюджет! Ти, як нормальна дружина, передусім маєш тепер думати про добробут сім’ї, а не про свої “хотілки”. І пам’ятай – як виглядає твій чоловік, так люди судять про тебе, яка ти гарна дружина та успішна господиня. Запам’ятай це, – сказала Людмила Іванівна, піднявши догори руку.

Марина знову не стала сперечатися зі свекрухою щодо цих її зауважень. Спочатку вона вирішила поговорити з чоловіком.

– Вітя, сьогодні знову в черговий раз до нас у гості приходила твоя мама і знову видала тонну непотрібною мені моралі. Поговори зі своєю мамою, будь ласка. Нехай вона не дає мені поради, якщо я про них не прошу. Мені тридцять років, а не сімнадцять.

Марина намагалася максимально коректно пояснити свою незадоволеність. Віктор кивнув, але прохання дружини він не виконав. Він взагалі намагався триматися осторонь, жартівливо піднімаючи руки вгору. І Марина зрозуміла – проблему відносин зі свекрухою їй доведеться вирішувати самостійно. Чоловік їй тут не помічник.

Вона вже не раз згадала, як Віктор перед весіллям переконував її жити з його матір’ю у їхній двокімнатній квартирі, а квартиру самої Марини здавати.

– Це ж так вигідно! Гроші від оренди зайвими не бувають. Можна потім поїхати у відпустку, відпочити. Моя мама буде тільки рада, якщо після весілля ми житимемо разом з нею. Не так нудно їй буде.

Марині ця затія здалася аж надто авантюрною, і вона відмовилася переїжджати до його матері. Пройшло 3 місяці після весілля. Візити свекрухи до молодих почастішали. Якось трапився зовсім курйозний випадок. Якось Марина відчула себе зле, пішла з роботи раніше. Прийшовши додому, вона налила собі гарячого чаю з медом і лягла в ліжко.

Тільки вона почала засинати, як почула звук замку вхідних дверей. Вона стрепенулась, сонливий стан як рукою зняли. Марина знала, що чоловік пізно прийде. 

– Пройдисвіти залізли? – промайнуло в її голові. – Але де вони ключі взяли? І що робити у такому разі?

Вона тихо встала і підійшла до зачинених дверей кімнати. Дослухалася до того, що відбувалося за дверима. Непроханий гість почував себе як вдома! Марина почула, як він пройшов у кухню, відкрив холодильник і дістав щось звідти. Тут же почулося клацання електрочайника.

– Що це таке? – розгубилася Марина, прислухаючись до звуків, що долинали з кухні.

Їй набридло так стояти. Вона озирнулася навколо, погляд зупинився на дерев’яній статуетці кота, що стоїть на тумбочці. Взявши кота, Марина тихо прочинила двері і пройшла на кухню. На столі на тарілці лежали три величезні бутерброди з вершковим маслом і червоною ікрою. Поруч стояла відкрита банка з інжирним варенням.

Людмила Іванівна, смачно відкушуючи шматки від бутерброду, насолоджувалася життям. Марина мовчки увійшла на кухню. Людмила Іванівна від несподіванки застигла.

– Ти що мене лякаєш, – сказала вона. – Хіба можна так зненацька з’являтися! І взагалі, що ти тут робиш? Адже ти маєш бути зараз на роботі.

– Що я роблю у своїй квартирі? – перепитала Марина. – Це що ви тут робите?! Я дивлюся, ви вирішили зробити собі свято на моїй кухні. Звідки у вас ключі від моєї квартири?

А Людмила Іванівна продовжувала смакувати бутерброди, запиваючи їх чаєм. – Як це звідки? Це квартира мого сина, і я маю законне право перебувати тут, – спокійно відповіла свекруха. – Подумаєш, зайшла на хвилинку. Я зголодніла, а до себе додому їхати мені далеко. Ось і вирішила зробити зупинку, перекусити.

Олімпійський спокій, який випромінювала свекруха, зовсім збив з пантелику Марину.

– Так, Людмило Іванівно. На мій погляд, нам час поговорити. Давайте домовимося. Ви приходьте до нас, лише попередивши заздалегідь. І тим більше, якщо нас немає вдома, то не треба приходити в нашу квартиру.

– Ну, знаєш…. Марино, я сама вирішуватиму, коли мені приходити в гості до свого сина в його квартиру. А тобі, люба, я раджу ввічливіше зі мною розмовляти. Інакше ризикуєш опинитись у тій ямі, звідки мій син тебе дістав, – процідила крізь зуби свекруха. – Я казала Віті – живи та насолоджуйся життям, купив квартиру, так не треба було відразу одружуватися. Я мала право.

Людмила Іванівна зневажливо дивилася на Марину.

Невістка в першу хвилину просто застигла від таких слів, а та продовжувала. – Знаю я, які жінки зараз бувають невдячні. Ти прийшла сюди на все готове, так цінуй це. Я свого часу 20 років відпрацювала на заводі, щоб квартиру отримати. А ти як королева живеш, та ще й говориш таке матері свого чоловіка. Чи не дуже багато хочеш?

І тут Марина почала щось розуміти.

– А чого ви вирішили, що цю квартиру купив ваш син?

– Ну, ти геть не розумна, – вигукнула свекруха. – Він мені сам сказав і дав ключі. Ще й попросив, щоб я тебе привітно прийняла. Але я завжди відстоюватиму інтереси свого сина, як свої. Тож гальмуй на поворотах, дорога.

Марина навіть не знала, що їй робити – сміятися чи засмучуватися. Вона пройшла до кімнати, дістала документи з шафи і повернулася на кухню.

– Не хочу вам псувати апетит, Людмило Іванівно, але ця квартира належить мені. Я два роки тому отримала її у спадок. Мій чоловік до цієї квартири не має жодного стосунку.

Але свекруха їй не повірила. – У тебе нічого не вийде. Я зараз подзвоню синові, і ти звідси вилетиш.

Дізнавшись, що невістка каже правду, Людмила Іванівна ще довго намагалася дізнатися телефоном, навіщо Віктор так вчинив. Марина весь цей час сиділа на кухні і чекала на розв’язку інтриги. Рівно через 5 хвилин Людмила Іванівна з’явилася на кухні з пихатим виразом на обличчі. Вона забрала свою сумку, з’їла останній бутерброд з ікрою та вийшла.

– Сонечко, – сказав увечері чоловік. – Ну чому ти не могла підіграти моїй мамі, сказавши, що це я купив квартиру. Та ще й так повідомила мамі правду. Ти ж бачиш, що вона хоче, щоб у нас було все добре. Вона вважає, що чоловік має сам купити собі житло, а не жити у приймаках. Я і вирішив підіграти їй трохи, от і все. Я ж не претендую на твою квартиру. Невже тобі важко було мені трохи допомогти? – Віктор дивився на дружину таким проникливим поглядом, що Марина розгубилася.

Гаразд, подумала вона. Головне, що я відвадила від моєї квартири свекруху. Не сваритися ж із чоловіком через якусь дрібницю. Марина ще не усвідомлювала в той момент, що це був перший дзвіночок.

Згодом вона ще неодноразово стикалася з тим, що мати і син завжди були заодно, що і призвело через 3 роки їх до остаточного розлучення.