З дружиною ми розлучилися понад десять років тому. Розійшлися тихо, без биття посуду й судів. Відтоді я звик жити сам.
Мені сорок сім років. Квартира в мене своя, звичайна «двушка». Я сам там зробив капітальний ремонт: стару проводку замінив, труби спаяв на пластик, шпалери поклеїв. Машина є, старенька, пошарпаний Renault Logan, але бігає бадьоро, я за нею доглядаю. Живу не гірше за інших.
Я ніколи не був «побутовим інвалідом». Умію і солянку зварити, і якийсь пиріг спекти. З пранням і прасуванням тим паче проблем немає. Квартира в мене завжди чиста. Терпіти не можу пил і брудний посуд у мийці.
Десять років я сам вів свій бюджет, купував продукти, платив за комуналку і якось у бруді не заріс.
Пів року тому я зустрів Марину. Їй сорок три роки. Працює старшою касиркою в будівельному магазині. Приємна жінка, доглянута, говорить складно. Ми почали зустрічатися, гуляли містом, потім вона стала частіше залишатися в мене на вихідні.
Спочатку все було чудово. Але потім я почав помічати лячні речі. Моя чоловіча впевненість у собі почала танути, як сніг під весняним сонцем.
Троянський кінь жіночої турботи
Усе починалося під дуже пристойним приводом. Марина вирішила взяти на себе частину домашніх справ. Я не заперечував. Повертаєшся після зміни, а на плиті гаряча вечеря, в домі пахне свіжою випічкою. Це приємно будь-якому чоловікові.
Я дякував їй, купував квіти, намагався тішити подарунками з кожної зарплати.
Але потім ця турбота почала набувати дивного, задушливого характеру. Марина почала методично витісняти мене з мого ж побуту. Причому робила вона це з позиції суворої шкільної вчительки, яка вичитує дурного двієчника.
Я завантажую свій одяг у пральну машину. Насипаю звичний порошок у лоток, виставляю температуру. Марина кулею влітає у ванну, натискає кнопку скасування на панелі й тяжко зітхає, закочуючи очі.
— Сергію, ти що витворяєш? — докірливо хитає вона головою. — Хіба так сиплять цей порошок на кольорові речі? Ти ж зіпсуєш усю тканину, вона злиняє, піде плямами. Відійди від машинки, я сама все зроблю. Ви, мужики, в побуті як сліпі кошенята. Якби не я, ти б уже всі свої нормальні речі попсував.
Я тоді віджартувався. Сказав, що десять років праль цим порошком, і жодна футболка не розчинилася. Але вона подивилася на мене з такою поблажливою жалістю, що мені стало не по собі.
Я промовчав і вийшов із ванної. Сперечатися через прання не хотілося.
Далі стало гірше. Ми пішли в магазин біля дому по продукти на тиждень. Я беру з холодильного стелажа пачку вершкового масла. Знайома синя упаковка, я купував цю марку останні років п’ять, смак мене влаштовував. Марина вихоплює масло в мене з рук, крутить перед обличчям і цокає язиком.
— Ти взагалі склад на упаковці читаєш? Тут же суцільні пальмові жири. Ти не вмієш вибирати продукти. Якщо тебе одного в магазин пустити, ти нас рано чи пізно отруїш. Клади назад на полицю, я сама виберу нормальне масло.
І я кладу. Я, дорослий чоловік, стою посеред торговельного залу з візком і виправдовуюся через шматок масла.
Її коронна фраза «Без мене ти пропадеш» почала лунати в нашій квартирі щодня, Божого дня. Вона повторювала її з будь-якого дрібного приводу. Я не так тонко нарізав батон або купив не ту марку туалетного паперу. Я неправильно витер пил на підвіконні й поставив чисту чашку не туди, куди треба.
— Сергію, ну хто так миє сковорідку? На ній же край жирний лишився. Що б ти робив без мене? Заріс би в бруді.
— Знову ти купив цей дешевий чай у пакетиках. Я ж казала, бери крупнолистовий. У тебе зовсім немає смаку. Як ти жив до мене, я просто не уявляю.
Спочатку це дратувало. Потім почало страшенно злити. А потім я почав у це вірити.
Публічний іспит
Минулого місяця в мене на кухні потік старий змішувач. Ремонту він уже не підлягав, там повністю стерлася різьба. Я поїхав у будівельний магазин по новий, Марина вчепилася зі мною. Я завжди сам міняв сантехніку, то справа на п’ятнадцять хвилин.
Підходимо до рядів зі змішувачами. Я беру в руки важкий латунний кран, кручу вентилі, перевіряю плавність ходу. Підходить продавець у фірмовій футболці.
— Гарний вибір, — каже хлопець. — Берете? На касу нести?
Я відкриваю рота, щоб сказати «так», але тут влазить Марина.
— Дівчина краще знає! — голосно заявляє вона на весь відділ. — Молодий чоловіче, не слухайте його, він у сантехніці нічого не тямить. Сергію, поклади цю дешевку на місце! Він же за місяць потече. Нам потрібен ось цей, із керамічним картриджем. Без мене ти б зараз купив мотлох і сусідів знизу затопив!
Продавець дивиться на мене з відвертим співчуттям. Покупці в сусідньому ряду озираються на шум. Я стою з тим краном у руках, як дурень.
Мій авторитет і мій чоловічий досвід просто втоптали в калюжу через шмат заліза при сторонніх людях.
Я мовчки поставив змішувач на полицю, розвернувся і пішов на парковку до машини. Марина купила кран сама. Усю дорогу додому вона пиляла мене за те, що я «психую на рівному місці» й не ціную її порад.
Після того принизливого випадку в магазині я спіймав себе на дикій думці. У середу я зайшов після зміни в продуктовий, щоб купити хліб і молоко. Я стояв перед вітриною з молочкою хвилин десять. І боявся взяти пакет.
У голові крутилася дурна думка: «А раптом Марина скаже, що це погане молоко? Раптом я знову виберу не ту жирність або не подивлюся термін придатності? Краще подзвонити їй і спитати дозволу».
Я дістав телефон із кишені, подивився на темний екран і раптом ніби прокинувся.
Що зі мною відбувається? Я сам перебрав ходову на своїй машині в сирому гаражі. Я будував лазню на дачі у рідного брата від заливки фундаменту до даху. А зараз я стою в магазині й боюся купити пакет молока, бо жінка вселила мені, що я недоумкуватий побутовий інвалід.
Я зрозумів, що не хочу повертатися у власну квартиру. І не хочу слухати чергову довгу лекцію про те, як я неправильно дихаю і неправильно ходжу по підлозі.
Остання крапля
У мене був вихідний. Марина була на зміні у своєму магазині. Я вирішив приготувати нормальну вечерю, розрядити важку атмосферу в домі. Купив шмат свинячої шиї, картоплю, свіжі печериці. Почистив, нарізав крупно, підсмажив на сковороді чудову печеню.
Запах стояв на весь під’їзд. Я помив гору посуду, насухо витер мийку, накрив на стіл.
Увечері прийшла Марина. Знімає плащ, заходить на кухню. Вона навіть не дивиться на накритий стіл і гарячу їжу. Її погляд працює як радар, сканує територію на наявність моїх «косяків».
Вона підходить до плити, проводить пальцем по кахлю біля дальньої конфорки й гидливо морщиться. Там лишилася одна крихітна крапля застиглого жиру після смаження м’яса.
— Сергію, це що таке? — показує вона мені забруднений палець. — Ну хто так готує? У тебе масло летіло в усі боки аж до стелі. Я тільки вчора тут усе відмивала. Ти як маленький нечупара, після тебе кухню пів дня з хлоркою відмивати треба. От що б ти робив без мене? Жив би в хліві й харчувався сирими сосисками. Ти ж нічого сам не можеш зробити нормально!
Я подивився на цю жінку й відчув тільки страшенну втому від неї.
— Знаєш, Марино, ти права. До тебе я жив у суцільному пеклі.
— От бачиш! — вона переможно підняла підборіддя.
— Так, — я повільно кивнув. — Я спав на брудному матраці без білизни. Гриз засохлі скоринки хліба. Ходив на роботу в рваних мішках із-під цукру. І пив брудну воду з калюжі у дворі. А потім прийшла ти, така світла, і врятувала мене.
Вона осіклася. До неї дійшло, що я відверто знущаюся.
— Ти що верзеш? — вона насупилася.
— Це ти що верзеш? Я жив у цій квартирі десять років. Сам. І в мене вдома завжди було чисто, ситно і спокійно. Я не потребую цілодобової няньки. А ти намагаєшся зробити з мене безпорадного дурня!
— Я про тебе дбаю! — її голос зірвався на вереск. — Я всю душу в цей дім вкладаю, а ти невдячний чурбан! Та ти без мене наступного дня пропадеш!
— Та я без тебе нарешті видихну! Збирай свої речі, Марино. Мій побутовий кретинізм не піддається лікуванню. Іди рятуй когось іншого.
Вона кричала, плакала, звинувачувала мене в черствості. Казала, що я ніколи не знайду таку хорошу, господарську жінку. За годину по неї приїхало таксі, і вона поїхала.
Я наклав у глибоку тарілку печені й почав їсти в тиші. Ніхто не стояв над душею й не розповідав, як правильно тримати виделку.
А ви стикалися з такою задушливою «турботою» у стосунках? Як вважаєте, це нормально?