– Рито, ти не повіриш! Я тільки-но бачив жінку, як дві краплі води схожу на тебе! Якби я не знав, що в тебе немає матері, я б грішною справою подумав, що то вона…

– А в тебе випадково старшої сестри немає? – Чоловік Максим підійшов ззаду з візком, куди вже встиг накидати продуктів.

– Що? Якої ще сестри? – здивовано спитала Рита, читаючи склад на баночці з дитячим харчуванням.

– Ну, ходімо покажу. Дивись, тільки обережно… Хоча ця тітка вже на тебе дивиться. Мені здається це твоя родичка якась.

– Жах як ви схожі, тільки вона старша! – Максим з ентузіазмом потяг Риту кудись в інший проліт між двома величезними стелажами.

– Куди ти мене тягнеш?! Немає в мене жодної сестри, точно! – з легким роздратуванням у голосі сказала Рита, поправляючи шапку маленькому Антошці, що затишно влаштувався в магазинному візку.

– Ні, ну ти глянь! Може, це сестра, про яку ти не знаєш? Буває ж таке! Як у кіно! – не вгамовувався Максим.

– Ходімо звідси, я сказала! – прошипіла Рита і, вихопивши у чоловіка візок із продуктами, попрямувала до іншого відділу.

Рита йшла швидким кроком, завертаючи за стелажі супермаркету. Її щоки налилися червоним рум’янцем, дівчина відчувала жар, який йшов від обличчя.

Їй здавалося, що ще трохи й вона заридає, закричить і впаде на підлогу, стукаючи ногами від безсилля. Адже минуло вже сім років.

…Мати Риту виховувала одна. Дівчинка батька ніколи не знала, а мати про нього особливо не поширювалася.

Тієї осені, коли Рита пішла в перший клас, мати вийшла заміж за Павла Олександровича. На цьому відносно щасливе дитинство Рити скінчилося.

Павло Олександрович одразу після весілля переїхав у двокімнатну квартиру, де жили Рита з мамою. Дівчинці дісталася маленька кімната, а мамі з вітчимом інша.

Мати одразу оголосила Риті, що вона може називати Павла Олександровича татом. Але так склалися обставини, що батьком мамин обранець для Рити не став, а так і залишився – «дядьком Пашею», а в душі зовсім чужою людиною.

Чоловік до падчерки ставився зневажливо. Завжди в нього було для Рити якесь зауваження. Поки була маленька, дівчинка мовчала.

Ставши старшою, намагалася відповідати на необґрунтовану критику на свою адресу. Але «дядько Паша» умів, що називається, поставити її на місце:

– Ти рот свій закрий! Я тебе годую, одягаю і взуваю! Скажи дякую, а не претензії тут свої висловлюй!

– Я у вас нічого і не прошу. Мене мати одягає і взуває, – намагалася відповідати Рита, сподіваючись, що мама стане на її бік.

– Рита! Негайно вибачся перед батьком! – суворим голосом осмикувала Риту матір…

…Коли дівчинці виповнилося чотирнадцять, у сім’ї з’явилася друга дитина. Мати була без розуму від щастя, тому що подарувала чоловікові сина, про якого він мріяв. «Дядько Паша» був гордий за спадкоємця.

Рита стала старшою сестрою, і з новим статусом життя дівчинки-підлітка перетворилося на справжній кошмар.

– Рито, йди посидь з братом, ми з батьком пообідаємо! – командувала мати.

– Іду … – Риті нічого не залишалося робити, окрім, як підкоритися черговому розпорядженню.

– Та що він у тебе плаче? Пограйся з ним, безглузда! Поїсти спокійно не можна! Ну треба ж бути такою недолугою! – кричав «дядько Паша», вкотре ображаючи падчерку.

Так минуло чотири роки. Рита закінчила школу, вступила до університету. У середині серпня дівчині виповнилося вісімнадцять років.

– Рито, ти речі починай потроху пакувати. Договір на студентський гуртожиток я уклала, перше півріччя сплатила. А далі вже сама… – невимушено сказала мама, зайшовши до неї в кімнату.

– Який ще гуртожиток? – Рита підвелася з дивана.

– Студентський, Рито, – незворушно відповіла жінка.

– Мамо, там же лише іногороднім. Я взагалі-то не збиралася з дому йти!

Мати не встигла відповісти, бо в розмову втрутився «дядько Паша»:

– Бач, ти яка! Не хотіла вона йти! Егоїстка нещасна! А те, що ми втрьох в одній кімнаті тулимося, це нормально, по-твоєму?! Ромка з нами в одній кімнаті, а пацану вже чотири роки. Чи ти вічно на нашій шиї сидіти плануєш?

– Взагалі я тут зареєстрована! – Заявила Рита.

– Зареєстрована, чи не зареєстрована – мене це мало хвилює! Збирай свої пожитки й котись по добру, по здорову! А не збереш, то я сам твоє лахміття за двері виставлю!

За звичкою, мати за дівчину навіть і не подумала заступатися. Того серпневого ранку, коли Рита таки зібрала речі для переїзду до гуртожитку, мати лише крадькома сунула їй трохи грошей.

Так Рита опинилася у гуртожитку. Тепер у дівчини почалося по-справжньому доросле життя. Спочатку вона взагалі була щаслива.

Тільки, як виявилося, студентської стипендії катастрофічно не вистачало на те, щоб прожити місяць.

У суботу Рита зібралася до матері, щоб попросити грошей до кінця місяця. Ще в під’їзді вона почула шум, відчула різкий запах фарби та розчинника. Двері у квартиру виявилися не замкненими, і дівчина легко увійшла.

– Ти чого з’явилася? – у передпокої дівчину зустрів вітчим.

– Я до матері, – сухо відповіла Рита і спробувала пройти.

– Ну куди лізеш, не бачиш ремонт? Стій тут, я зараз її покличу, – грубо відповів «дядько Паша» і ввійшов до кімнати, яку Рита ще нещодавно вважала своєю.

За кілька хвилин у передпокої з’явилася мати.

– Ритко, ти чого прийшла? Наробила чого? – стурбовано спитала жінка.

– Нічого я не наробила. Мамо, мені грошей треба, щоб до кінця місяця дожити.

– То ж у тебе стипендія! – здивовано промовила жінка.

– Так. Але її не вистачає на місяць. Взагалі-то всім дівчаткам у гуртожитку батьки матеріально допомагають.

– Ти жебрачкою стала, чи що? Бач, кобилиця яка! Іди працюй, а не гроші канюч! Звідки вони у нас? Ми хлопця на ноги підіймати повинні, на море його везти треба, ремонт.

– Ти своє в дитинстві отримувала, а тепер уже не дитина. Ларисо, не давай ні копійки. Зрозуміла мене? – висловив «дядько Паша» і знову втік у її колишню кімнату, так і не дочекавшись відповіді.

Рита і мати дивилися одна на одну впритул. В очах дівчини заблищали сльози, а жінка була в якомусь незрозумілому сум’ятті.

– Рито, ну загалом тато має рацію. Ну, якось обійдешся… – сказала вона коротко.

Здається, що до цієї репліки мати ще хотіла щось додати, але тут уже Рита не витримала. Теж не дочекавшись відповіді, вона вискочила з помешкання.

Сльози тонкими, але гарячими струмками вперто бігли з очей дівчини. Вона навіть не пам’ятала, як дісталася до гуртожитку.

Рита сиділа на своєму ліжку і гірко плакала. В якомусь незрозумілому заціпенінні вона провела кілька годин.

Потім раптом різко встала, вийшла в коридор, дійшла до загального туалету. Дівчина вмилася, та подивилася на своє відображення у дзеркалі.

– Більше я ніколи не плакатиму! Я впораюсь, виживу. Виживу їм на зло! І до матері більше не піду! – Рита дала собі обіцянку, при цьому всі слова вона вимовила якось по-особливому уривчасто і чітко.

Того дня дівчина влаштувалась на свій перший підробіток. Потім був другий, третій… Вона працювала в ресторані офіціанткою, роздавала листівки, навіть, адміністратором у танцювальній студії довелося попрацювати.

Як тільки отримала диплом, одразу вирішила переїхати в інше місто. Якомога далі від поганих спогадів.

– Щоб не зіткнутися з колишніми родичами… – казала вона комусь із подружок в гуртожитку.

Рита не могла навіть припустити, що переїзд не врятує її від випадкової зустрічі з матір’ю через сім років.

На новому місці дівчина знайшла першу справжню роботу за фахом. У компанії, куди влаштувалась Рита, дівчину швидко оцінили: тямуща, працьовита, відповідальна. З усіма колегами Рита була у добрих стосунках, та й начальство її поважало та цінувало.

Влаштовуючись на роботу, Рита й не припускала, що саме тут зустріне свою долю. Максим працював юристом у сусідньому відділі.

Якось після корпоративу зголосився проводити дівчину додому. Провів, біля під’їзду вони попрощалися.

Увійшовши до квартири, Рита з жахом скрикнула, коли побачила, що з дверей у ванну потоком ллється вода. Перше, що спало їй на думку – подзвонити Максимові.

– Максиме, ти можеш повернутися?! – прокричала вона в слухавку.

Хвилин за п’ять Максим був уже на місці. Він викликав аварійку, а потім вони з Ритою всю ніч ліквідовували наслідки потопу.

Так і почався їхній роман. Батьки Максима Риту прийняли у свою родину. Ще до весілля почали називати її «дочкою».

Дівчина була щасливою, бо від свекрухи вона отримувала таку ласку, якої ніколи не бачила від рідної матері…

Вони одружилися. Матір дівчина на весілля не запрошувала, казала всім, що вона покійна… Три роки молоді жили, так би мовити, для себе.

А одного чудового дня Рита дізналася, що чекає на малюка. Її щастю не було меж. І через дев’ять місяців на світ з’явився довгоочікуваний первісток Антошка…

– Рито, та зупинись же ти! Ти плачеш? Перший раз бачу тебе в сльозах… – здивовано сказав Максим.

– Так, я плачу! Хоч і обіцяла собі… – витираючи сльози, сказала Рита.

– Ти чого втекла? Хто ця жінка? – розпитував Максим.

– Мати… – сухо відповіла Рита.

– Мати?! Ти ж казала, що її немає в живих?

– Її й немає! Для мене… Але це точно вона… Не хочу навіть згадувати. Пішли на касу, та додому!

Рита намагалася вийти з крамниці якнайшвидше, і навіть трохи заспокоїлася. Але на виході серце дівчини знову почало калатати з шаленою силою. На сходах стояла вона і дивилася на Риту.

– Доброго дня, дочко … – Промовила жінка розгублено.

– Привіт, – байдуже відповіла Рита і відвела очі.

– Ти, значить, у цьому місті живеш?

– Так…

Мати подивилася спочатку на Максима, а потім на маленького Антошку, якого він тримав на руках.

– Онук?! – спитала мати, звертаючись до Рити.

– Син, – відповіла дівчина.

– Ну, мені онук… – сказала мати.

– Тобі він ніхто! І ти йому також!

– Доню, ну навіщо ж ти так? Я могла б… – жінка не встигла домовити.

– Та не треба, мамо! Обійдусь якось…

Рита, Максим та Антон пішли до машини. А мати так і залишилася дивитись розгублено їм у слід. Рита ще довго переживала те, що сталося.

Вона думала, як мати опинилась у цьому місті. Навіть припускала, що вони теж могли переїхати сюди. Але, на своє щастя, мати їй більше не зустрічала…

Максим намагався не турбувати її розпитуваннями, але одного разу вона не витримала і все розповіла йому. Щиро.

І про дитинство, і про вітчима, і про матір – зрадницю… А потім довго плакала в нього на плечі, уперто думаючи про себе, що наступного разу плакатиме на весіллі свого сина. Від радості. І щастя…