Кішка щоночі будила свою власницю і змушувала її спати на дивані. Вона скаржилася на безсоння, поки одного разу не пройшла обстеження.

Найстрашніше — що якби він одного разу цього не зробив, вона могла б просто не прокинутися.

Уночі мені дзвонять часто.

Чомусь люди переконані, що якщо ти ветеринар, то зобов’язаний знати відповідь на будь-яке питання у Всесвіті. Особливо о другій ночі, коли ти сам напівсонний, а на грудях у тебе лежить кіт і дихає так, ніби саме він платить за квартиру.

Але того разу дзвінок був удень.

І все одно в голосі жінки було стільки нічної втоми, що я мимоволі глянув на годинник, ніби стрілки могли помилятися.

— Добрий день, це клініка пана Петра? — спитала вона обережно, наче чекала, що я зараз її вкусю.

— Так, клініка. Петро слухає.

— Мене звати Катерина… Я записана на сьогодні. У мене проблема з котом. Він не дає мені спати.

Фраза «проблема з котом» і «не дає спати» — це безмежна територія. Туди вміщається все: від бліх до котячої образи, від голоду до чогось такого, що вже більше схоже на сімейну драму.

— Приходьте, подивимось, — сказав я. — У нас лікують і тварин, і безсоння.

Катерина зайшла до кабінету так, як заходять до церкви після довгої паузи: тихо, винувато, майже навшпиньки. Їй було трохи за п’ятдесят. Волосся акуратно вкладене. Пальто — не «вибігти в магазин», а те, що люди вдягають, коли хочуть триматися зібрано, навіть якщо всередині вже все сиплеться. На плечі висіла велика сумка, яку вона не випускала з руки так, ніби там лежало щось важливіше за гаманець.

Переноску вона несла обережно, як порцелянову вазу.

Порцеляна всередині невдоволено ворухнулась.

— Це Марко, — сказала вона. — Хоча вночі він не Марко, а якась чергова медсестра з відділення невідкладної допомоги.

Вона поставила переноску на стіл. Із темряви на мене глянули два великі жовті ока. Кіт був великий, сірий, пухнастий і важкий на вигляд, із тією гідною втомою на морді, яку мають тварини, що вже давно ні від кого не чекають дурниць. Він уважно мене оцінив, вирішив, що негайної загрози я не становлю, і відвернувся.

— Ну що ж, подивімося на цього «медбрата», — сказав я. — Розповідайте.

Катерина зітхнула так, наче зараз почне не скаржитися на кота, а переказувати конфлікт у будинку між четвертим і шостим поверхом.

— Він мене будить, — сказала вона. — Щоночі. І не лагідно, не м’яко. Уперто. Десь між третьою і четвертою. Спершу торкає лапою обличчя. Якщо я не реагую, б’є сильніше. Може вкусити за руку, потягнути ковдру, пробігтися по мені. І не заспокоюється, поки я не встану й не піду спати на диван у вітальні.

— А на дивані йому подобається? — спитав я.

— Там він відразу стихає, — відповіла вона з роздратуванням. — Щойно я виходжу зі спальні, він лягає на мою подушку і спить до ранку, як король. А я — на дивані. Уже ненавиджу той диван. Колись там спала, коли чоловік хропів. Поки був живий. Тепер його місце, схоже, зайняв кіт.

Марко зробив вигляд, що розмова його не стосується.

— Як давно це почалося?

— Місяці три. Спочатку я думала: весна, гормони, погода, що завгодно. Потім вирішила, що спека. Але вже осінь, а він не зупиняється. Раніше спав зі мною, як нормальний кіт. Тепер виганяє.

Вона замовкла, потім додала, дивлячись кудись убік:

— У мене високий тиск, Петре. Я на ліках. Мені треба спати. Я працюю керуючою ОСББ, а там і без того вистачає пекла. Один ліфт на весь під’їзд — це вже окрема трагедія. А я ходжу, як привид. І я почала на нього злитися. Двічі замикала його на кухні. Він так верещав, що сусіди стукали в стіну.

«Я почала на нього злитися» — це саме та фраза, після якої багато котів раптово опиняються «в добрі руки».

Я оглянув Марка.

Він був здоровий. Гарна шерсть, рівне дихання, серце працювало спокійно й надійно. Ознак болю, агресії чи котячого божевілля я не побачив. Але була інша річ, і вона впадала в очі одразу.

Те, як він дивився на господиню.

Не як на джерело їжі.
Не як на людину, яку можна дресирувати.
А як на того, за ким треба стежити.

— Він завжди був такий спокійний? — спитав я.

— Так. Поки жив мій чоловік, був просто ідеальний. Вони разом футбол дивилися. А потім… потім чоловік помер, і Марко лишився зі мною. Ми спали разом. Я ще жартувала: принаймні хтось поруч дихає.

Сказала вона це надто легко.

— А тепер, виходить, не хоче, щоб ви дихали поруч? — обережно мовив я.

— Саме так! — раптом емоційно відгукнулася вона. — Я всім кажу, що він мене виселяє зі спальні.

Марко підійшов і поклав лапу їй на черевик.

Я помовчав секунду, тоді запитав:

— Він будить вас приблизно в один і той самий час?

— Так. Майже завжди між третьою і четвертою.

— А до того ви спите міцно?

— Думаю, так. Лягаю десь об одинадцятій, випиваю таблетку… а далі наче провалююсь кудись. І він мене звідти витягає.

Слово «витягає» мені не сподобалося.

— Що ви відчуваєте, коли прокидаєтесь?

Вона насупилася, ніби вперше всерйоз задумалась.

— Погано. Голова важка. Серце калатає. У роті сухо. Іноді ніби повітря не вистачає. Думаю, що це тиск. Кладу таблетку під язик, іду на диван, хвилин за двадцять відпускає.

Я поставив ще кілька запитань.

Про зупинки дихання.
Про різкі прокидання.
Про відчуття, що серце раптом збивається з ритму.

Це вже була не зовсім моя територія. Але коли людина приходить до ветеринара з подібною історією, це означає, що десь її або не дослухали, або вона сама занадто довго вмовляла себе, що нічого серйозного не відбувається.

Нарешті я сказав:

— Боюся, що в цій історії головний пацієнт — не кіт.

— Що? — перепитала вона.

— З Марком усе гаразд. Він не збожеволів і не намагається виставити вас із дому. Для нього важливо інше: вночі з вами стається щось, що його лякає.

— Лякає? Але ж я сплю.

— Вам здається, що спите. А він, можливо, бачить, що ви перестаєте дихати, задихаєтесь, різко сіпаєтесь або довго не рухаєтесь так, як раніше. Він не знає слів «гіпертонія» чи «апное сну». Він просто бачить, що його людині зле. І будить вас доти, поки ви не зміните положення і вам не стане трохи легше.

Катерина подивилася на мене так, ніби я щойно запропонував їй повірити у ворожіння на каві.

— Тобто… ви хочете сказати, що він мене рятує?

— Я не можу це довести, — чесно відповів я. — Але збігів тут забагато. І я не думаю, що проблема в коті.

— Але лікар сказав, що це нерви…

— «Нерви» — дуже зручний діагноз, — знизав я плечима. — У вас високий тиск, нічні епізоди, і кіт щоночі б’є тривогу майже в один і той самий час. Я б почав з обстежень. Серце, дихання, сон.

— Аналізи?

— Будь-що, аби тільки почати. І визнати, що, можливо, винен не кіт. Я не можу лікувати вас — я ветеринар. Але я дуже раджу повернутися до лікаря і прямо сказати: «Мій кіт будить мене щоночі, мені погано, обстежте мене як слід».

Катерина довго мовчала.

Вона машинально гладила Марка, а той терпляче сидів біля неї, ніби чекав вироку.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я піду.

З клініки вона вийшла вже не з переноскою в руці, а з Марком на руках. Я бачив, як він витягнув шию, оглянув коридор, двері, вхід, а потім знову перевів погляд на неї — наче перевірив, чи все ще під контролем.

Маленький, упертий охоронець.

Минуло майже три тижні.

У моїй роботі історії накладаються одна на одну. Когось привезли з отруєнням, когось із переломом, у когось пес ковтнув дитячу машинку, у когось папуга вирішив, що він безсмертний. І, якщо чесно, я майже забув і про Катерину, і про Марка.

Поки одного ранку не задзвонив телефон.

— Петре? Це Катерина.

Її голос був інший.

Не веселий.
Не безтурботний.
Живий.

— Ви були в лікаря, — сказав я. Це не було запитанням.

— Так. Я настояла. Сказала все, як ви порадили. Що прокидаюся вночі, що мені погано, що кіт мене буквально з ліжка виживає.

Вона замовкла на мить.

— І те, що мені сказали, повністю змінило історію цього кота…

Частина 2

— У мене апное сну, — сказала вона. — Досить тяжке. І ще кілька серцевих епізодів, про які я навіть не підозрювала. Лікар висловився дуже прямо: якби я ще потягнула, усе могло закінчитися дуже погано.

Я на секунду заплющив очі.

Не від подиву.
Від того дивного почуття, коли припущення, яке сам боявся вголос формулювати, раптом виявляється правдою.

— Тепер у мене апарат, маска, лікування, — продовжила Катерина. — Перші ночі були жахливі. Марко взагалі розгубився. Дивився на мене, на трубку, на шум. Але вже не будив. Просто лежав поруч і стежив.

— А зараз? — спитав я.

Вона коротко засміялася. Полегшено.

— А зараз я сплю. Усю ніч. У своєму ліжку. І знаєте, що найдивніше?

— Що саме?

— Марко знову спить зі мною. Не на подушці, не в ногах. Лягає мордою біля мого обличчя. Як колись.

Потім тихіше додала:

— І я більше не відчуваю, що він мене виганяє. Наче він просто чекав, коли стане безпечно..