Лідія Олексіївна живе скромненько, бо ж пенсіонерка. За продуктами намагається ходити зрання, коли в крамницях діють знижки, багато чого бере по акції, а речі носить дбайливо, щоб надовго вистачило.

— Та де вже нам у нашому становищі розкошувати, — зітхає вона, розбираючи з приятелькою щойно зроблені покупки.

Розмова звичайна, життєва: ціни кусаються, пенсія скромна, тиск знову підскочив, та ще й за дітей з онуками серце болить.

Лідія Олексіївна намагається про сина зайвий раз не згадувати — останнім часом це для неї дуже болюча тема. Але подруга сама повертає розмову в це русло.

— Добре живуть ті, кому діти допомагають. Якщо, звісно, мають таку змогу. А мої обидві доньки розлучені, в обох кредити на житло, та ще й малеча на руках. От і кручуся, кожну копійку рахую. Хоча…

Гріх нам скаржитися, знаєш. У нас хоч є якісь доплати до пенсії є, пільги всілякі. А он сестра моя живе в селищі на Полтавщині — ціни такі самі, як у нас, а пенсія — одні сльози. А в тебе ж син непогано влаштувався, в достатку живе. Тож тобі взагалі на долю нарікати гріх…

Син у Лідії Олексіївни один-єдиний. Данило. Йому сорок три роки, одружений, мають двох діток: донечці чотирнадцять, а синку дев’ять. Живе Данилова сім’я в гарній просторій квартирі, обоє їздять на власних авто.

У Данила машина трохи старша, а невістці й року не минуло, як нову із салону взяли. Кредит за житло їхній давно виплачений, відпочивати їздять усі разом пару разів на рік, кудись у заміські комлекси. Часом і сваху з собою беруть — матір невістки.

А от її не беруть. Якось так склалося, що з невісткою в них стосунки не дуже теплі. Нічого страшного між ними не сталося, гучно не сварилися, просто відчувається якийсь холодок, і останніми роками це стало надто помітно.

Лідію Олексіївну син із дружиною на море ніколи не возили й не повезуть — це вже як пити дати.

— Мені на долю нарікати гріх? Еге ж, знаєш, Маріє, в чужих руках окраєць завжди більшим здається, — не витримує Лідія Олексіївна.

— Не допомагає мені син. Так, живе він добре, та тільки допомогти мені йому нічим. Бо в їхній сім’ї невістка за головну, весь бюджет у її руках. От вона й вважає, що своїй мамі має повне право допомагати, а її чоловік моїй — ні. Мовляв, він на це не заробляє. Отак воно буває: ростила-ростила сина, а виявилося — для чужої жінки.

У сім’ї Данила та Насті все склалося трохи не так, як заведено. Колись, як тільки побралися, жили як усі: обоє працювали, потім дружина залишилася вдома з немовлям.

Основну копійку в дім ніс чоловік. Добре хоч, жили в однокімнатній квартирі, яку сваха тимчасово пустила пожити — тітка невістки тоді поїхала на заробітки за кордон і попросила сестру наглядати за житлом.

Жили вони там, можна сказати, потайки: тітка дуже трусилася над своїм ремонтом і пускати квартирантів суворо заборонила, навіть рідну племінницю.

Але перші чотири роки молода сім’я провела саме там. А вже потім свою власну однокімнатну купили.

Данило на той час заробляв досить непогано. А Настя, коли на роботу вийшла, з дитячих лікарняних не вилазила — який вже там кар’єрний ріст.

Лідія Олексіївна тоді на синову допомогу й не чекала, та й не потребувала її особливо: сама ще працювала, цілком себе забезпечувала, здоров’я не підводило.

Щоправда, і молодій сім’ї чимось суттєвим допомогти не могла: хіба онучці подаруночок купить чи гостинців принесе, коли в гості навідається.

Згодом у Насті з’явилася друга дитинка, і знову ж таки Данило тягнув усе на собі. Дружина часом пиляла його, що ніяк не можуть розширитися, переїхати з тієї тісної квартирки в більшу, але… як воно буває: кредити, двоє діток, дружина вдома з малечею…

Лідія Олексіївна не дуже любить згадувати той час, коли Настя просила її допомогти — підстрахувати з молодшим онуком, який так само важко звикав до садочка й постійно хворів.

Але ж Лідія Олексіївна тоді тільки-тільки на заслужений відпочинок вийшла, ще й так перепрацювала зайвих п’ять років — їй просто хотілося трохи спокою.

А потім раптом у Данила на роботі почалися великі перестановки. Пів року чоловік сидів як на голках, без премій, а згодом його таки скоротили — новому керівництву чимось не вгодив. Спочатку сім’я була в повному розпачі, а потім нічого, виборсалися.

І все завдяки Насті. Та ще тому, що Данило два роки сидів без нормальної роботи, не міг знайти гідного місця, а дружина його за це не гризла. Їй навіть зручно було, що чоловік лише трохи підробляє з дому і може в будь-яку мить просто посидіти з хворим сином, навіть лікарняний оформлювати не треба.

— Вона роботу змінила, як тільки Данила скоротили, — зітхає Лідія Олексіївна. — Працювала цілодобово, просто пропадала на тій роботі. А син біля плити стояв, дітям носи витирав, з донькою уроки вчив.

Невістку на шкільних зборах і не бачили ніколи, мабуть, у класі її навіть в обличчя ніхто не знає. Але, треба визнати, свого вона досягла. Заступниця директора в якійсь великій компанії. Ділова така стала, зарплата… нам з тобою таке й не снилося.

Невдовзі син із невісткою та дітьми перебралися з однокімнатної у простору трикімнатну. Спочатку купили машину Данилові — дітей возити, бо в Насті було службове авто.

Потім закрили борг за ту машину, згодом — за квартиру, а тепер у невістки новенька автівка, просто із салону.

А сваха на пенсії горя не знає. Донька їй доставку продуктів замовляє, і то не з найближчого дешевого супермаркета, а хороші, якісні харчі. І одяг там добротний. Так, мати невістки живе далеченько, в іншому районі, добиратися довго, але вона на таксі розсікає, щоб онуків регулярно провідувати.

Лідія Олексіївна таких поїздок на таксі та обновок, як у свахи, дозволити собі не може. Щоправда, їздити їй особливо й нікуди: син із сім’єю живе за п’ятнадцять хвилин пішки. Іноді вечорами Лідія Олексіївна навідує онуків.

Здебільшого намагається зайти тоді, коли Насті вдома немає, а син уже повернувся з роботи.

Данило за ці роки так і залишився в сім’ї на других ролях. Не склалося в нього з кар’єрою. Влаштувався працювати десь недалеко від дому, сидить у тихому місці на невеликій ставці, займається дітьми, побутом, їсти варить.

Словом, узяв на себе те, що зазвичай роблять жінки.

— Не всім же кар’єру будувати, — спокійно відповідає Данило матері. — У сім’ї гроші заробляє той, у кого це краще виходить. У Насті — виходить.

Лідії Олексіївні слухати таке дуже прикро. Якось не витримала, висловила все, коли й Настя була вдома: мовляв, сваху на море возили, а я — знову осторонь залишилася. Хоча батькам треба якось порівну допомагати.

— Я своїй мамі допомагаю, бо це я заробляю гроші, — відрізала Настя.

— І Данило їй на це нічогісінько не сказав! Мабуть, боїться, що дружина його з валізою за двері виставить. Отак-то, Маріє. Син рідну матір проміняв на сите життя.

— Це Настя тобі мститься, — впевнено хитає головою подруга. — За те, що ти колись відмовилася їм із онуком допомагати.

Лідія Олексіївна лише знизує плечима: хіба ж вона зобов’язана була?

Ось так часом плететься життєве мереживо: ніби всі по-своєму праві, а на душі все одно залишається гіркий осад від недомовок та давніх образ. Цікаво, а як би ви вчинили, опинившись на місці когось із героїв цієї непростої сімейної історії?