Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – Я не збираюся жити в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, огорожу поставити та фундамент під лазню залити, – трохи голосніше від шепоту відповіла Іра. – Але ж це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! – не витримав Єгор, теж підвищивши голос. – Не хоче він! А сам потім у цій лазні митиметься, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

– Я не збираюся жити в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, огорожу поставити та фундамент під лазню залити, – трохи голосніше від шепоту відповіла Іра. – Але ж це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! – не витримав Єгор, теж підвищивши голос. – Не хоче він! А сам потім у цій лазні митиметься, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

Viktor
12 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до – Я не збираюся жити в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, огорожу поставити та фундамент під лазню залити, – трохи голосніше від шепоту відповіла Іра. – Але ж це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! – не витримав Єгор, теж підвищивши голос. – Не хоче він! А сам потім у цій лазні митиметься, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

– Єгоре, ти навіщо в батька бензопилку взяв?! – Іра височіла над чоловіком, що згорбився над дошками, грізно вперши руки в боки.

– Так я ж на спільний дах обрештовку роблю, – прокректів Єгор, розгинаючи спину.

– Це батькова пилка! Вона знаєш скільки коштує?

– Він же нею за п’ять років жодного разу не користувався. Я ланцюг замінив, заправив, мастило купив, а ще дошки, ізоляцію.

– І що? Це дає тобі право брати пилку? – не вгамувалася дружина.

– Але ж дах…

-Своїм потрібно інструментом працювати!

– У мене свого немає, грошей не вистачило після купівлі матеріалів, – виправдовувався чоловік, витираючи піт із брудного чола.

– У тебе нічого свого немає, – Іра, наче мокру ганчірку, кинула фразу в обличчя чоловіку і попрямувала до теплиць. – І тирсу не забудь за собою прибрати, бо всю доріжку мамі сміттям закидав, – крикнула вона через плече.

Єгор глянув на різноколірну плитку, яку купував минулого року на заводі, а потім сам же укладав, узяв в руки мітлу і почав змітати тирсу в одну купу.

– Ось, їжте, все своє, зі свого городу, зі своєї землі! – як завжди хизувалась теща, подаючи Єгору тарілку з нарізаними овочами.

– Мама каже, що їй ще одну теплицю потрібно поставити під перець, – подивилася Іра на чоловіка, що посипав сіллю помідори.

– І гною привезти. Кінського, – додала теща, сідаючи за стіл. – І насіння, – закінчила вона віддавати розпорядження і почала чавкати огірковим салатом.

– Полікарбонат, який я торік купував для теплиць, закінчився, а для гною машина потрібна, – обережно натякнув Єгор.

– Так докупіть! Як свіжі овочі їсти, так ви вперед, а як щось для цього зробити, то відразу проблеми? – посміхнулася теща. – А для гною знову, мабуть, нашу машину збираєшся брати? – самовдоволено крекнула жінка.

– То ж ви все одно на ній не їздите відколи Миколи Семеновича за «подвійну суцільну» водійського посвідчення позбавили.

– А ти й радий! У тебе ж в одного воно є, тільки машини своєї немає! Зате на нашій катаєшся. Зручно! – хмикала жінка, не відриваючи очей від своєї тарілки.

– Куди ж я катаюся? З вами по лікарнях та ринках? Ви ж мені ключі не даєте.

– А вчора ти машину не брав? – вступив у розмову тесть, повертаючись із ванної кімнати.

– Так я ж їздив за матеріалом на ваш дах, – розвів руками Єгор. – А потім ще весь вечір міняв зчеплення.

– От саме, на наш дах, а свого немає, – теща пробубнила це собі під ніс, але так, щоб чули всі.

Закінчивши з їжею, Єгор вийшов у двір, щоб нагодувати пса, подиміти та зіграти партію в шахи з тестем, у якого завжди після п’ятдесяти грамів за обідом прокидалася тяга до “спорту”.

– Бутуз, а ну, до ноги! – гаркнув тесть псові, який ніяк не відходив від Єгора, лизав йому руки, та виляв хвостом.

– Що за собака такий дур.ний! – крекнув голова будинку, роблячи хід слоном. – Ніколи не слухається.

– Він не дур.ний. Просто на річку мене кличе, бліх ганяти та купатися у вечірній воді. Погода весь день спекотна стояла, йому зараз нічого більше не цікаво, – Єгор погладив пса по голові та вдихнув солодке літнє повітря. Пес ніби повторив за ним: зробив вдих і задоволено примружився.

– Нема чого з ним няньчитися, – продовжував бурчати тесть. – Собака має бути слухняним, а не приставучим. Запам’ятай це, коли свою заведеш, тобі це знадобиться.

Увечері Єгор набрав води зі свердловини та заварив на всю родину чебрецю, який сам збирав та сушив. А потім налаштував новенький роутер, щоб усі змогли зібратися у залі та подивитись улюблений серіал.

Теща і тесть зайняли величезний кутовий диван, а Єгор із дружиною розмістилися у невеликому велюровому кріслі.

– Єгоре, мені тісно тут, – шепотіла Іра на вухо чоловікові.

– Мені теж, – зрадів Єгор. – Слухай, у нас є гроші на початковий внесок з іпотеки, давай уже з’їдемо.

– Я тобі про крісло говорю, а не про квартиру твою безглузду, – соваючись, відповіла Іра.

– Та чому безглузду? Я хочу жити окремо від твоїх батьків, – продовжував шепотіти Єгор дружині на вухо.

– Я не збираюся жити в бетонній коробці. Та й батьків не кину. Нам ці гроші потрібні на те, щоб опалення тут замінити, огорожу поставити та фундамент під лазню залити, – трохи голосніше від шепоту відповіла Іра.

– Але ж це не моє опалення і не мій паркан! І лазня ця буде не моя, хоч я і буду її будувати! – не витримав Єгор, теж підвищивши голос.

Ніхто вже не дивився серіал – всі косилися в бік бунтаря, що раптово оперився.

– Не хоче він! А сам потім у цій лазні митиметься, – прошепотіла теща чоловікові, відпиваючи з кухля ароматний чай.

– Я маму не кину, – відрізала Іра.

– Але я так більше не можу! Мені набридло жити з твоїми батьками, – вже на повний голос заявив Єгор і підвівся з крісла.

– Просто в тебе своїх немає, от ти й бісишся! – гаркнула дружина.

Після цих слів Єгор більше не знайшов, що відповісти. Він мовчки вийшов з кімнати, потім з дому, і через хвилину почувся стукіт хвіртки.

– Єгор! – крикнула Іра і схопилася з місця.

– Нехай іде! – зупинила її мати. – Теж мені – незадоволений! На все готове прийшов, свого нічого не маючи, і ще щось не подобається! Бачили ми таких нахлібників! Я взагалі не знаю, навіщо ти зв’язалася з ним.

Іра послухалася і лишилася на місці.

– Не хвилюйся, повернеться, йти йому нікуди, – впевнено заявила теща і зробила телевізор голосніше.

Єгор не повернувся цього вечора. І наступного дня його нога не переступила поріг чужого йому будинку. Він навіть за речами не прийшов, тільки за два дні надіслав дружині поштою заяву на розлучення.

– Колю, а чого це у мене зі стелі капає? – спитала якось увечері теща у свого чоловіка, визирнувши у вікно з другого поверху.

– Так дощ починається, а Єгор не доробив дах. Там одна ділянка незастелена залишилася, – крикнув їй у відповідь господар будинку, що сидів під навісом і грав сам із собою в шахи.

– Так залізь і сам дороби, у тебе ж весь інструмент є, не те що в цього халтурника Єгора, – гаркнула дружина.

– Я що, схожий на покрівельника? Відчепись! І так партія не клеїться, – відмахнувся від неї чоловік і зробив хід.

– Ну і дубак у нас тут, – потираючи передпліччя і здригаючись, сказала Іра, прийшовши додому з роботи.

– Так треба просто котел розпалити, – відповіла їй мати, з ніг до голови загорнута в шерстяні хустки.

– Дрова та брикети закінчилися ще вчора, їх Єгор зазвичай замовляв. або на машині привозив, – відповіла Іра, стукаючи по градуснику. – Ти, до речі, не знаєш, де Бутуз? Я зранку його не бачила.

– Батько каже, втік. Два дні скиглив щось, а сьогодні зірвався і досі немає. Не здивуюся, якщо до твого чоловіка помчав, зрадник, – бурчала мати, накидаючи на плечі чергову кофту.

– І я не здивуюсь. Це ж він Бутуза годував та грав із ним.

– Та й плювати, – махнула рукою мати. – Хіба це нам гірше? У нас все є.

– А що у нас є? – раптом запитала дочка.

– Ну як же? – здивувалася мати й почала перераховувати: – У нас є дах над головою.

Вона не встигла домовити, як на голову їй знову капнуло, потім ще й ще.

– Дружна сім’я… – продовжила вона, і в цей момент в будинок вбіг голова сімейства – весь мокрий від дощу, що його наздогнав.

– Дай пройти, – грубо відштовхнув він дружину і попрямував до холодильника, звідки вивудив пляшку біленької.

– Сімейне вогнище… – вже зовсім тихо промовила жінка, дивлячись на нульові показники манометра котла та на чайник із засохлим листям чаю всередині, – і вірні друзі… А в нього нічого свого. Він прийшов на все готове. Паразит…

Мати подивилася у вікно на порожню собачу будку і відчула, як її власний голос тремтить, а в очах з’являються сльози.

– Ти куди? – спитала вона стривожено, почувши, як Іра попрямувала до виходу.

– Я тільки зараз зрозуміла, що коли він пішов, то все це забрав із собою.

– Та немає в нього нічого! – крикнула навздогін мати.

– Помиляєшся, мамо! Це в нас майже нічого не залишилося! – Вигукнула дочка, грюкнувши дверима.

Чи вдасться їй повернути коханого, вона не знала. Але була впевнена, що зробила велику помилку, пішовши на поводі у матері. Не дарма кажуть, – що маємо, – не цінуємо, а втративши – плачемо…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

Порадившись… Родина вирішила прихистити літню тітку з села, навіть не уявляючи, до чого це призведе..
— Добре живуть ті, кому діти допомагають. Якщо, звісно, мають таку змогу. А мої обидві доньки розлучені, в обох кредити на житло, та ще й малеча на руках. От і кручуся, кожну копійку рахую. Хоча… Гріх нам скаржитися, знаєш. У нас хоч є якісь доплати до пенсії є, пільги всілякі. А он сестра моя живе в селищі на Полтавщині — ціни такі самі, як у нас, а пенсія — одні сльози

Related Articles

Друзі, сьогодні ми святкуємо не тільки чверть століття нашого шлюбу. Ми святкуємо диво. Через кілька місяців нас стане троє. Марія чекала на аплодисменти. Вона чекала, що хтось підійде і обійме її. Але замість цього вона почула тихий стукіт виделки об тарілку. Це Ганна Степанівна повільно опустила руку. — Ви з глузду з’їхали? — голос матері пролунав на весь зал, холодний і гострий. — Тобі сорок п’ять, Маріє. Тобі про вічне думати час, про здоров’я, а ти вирішила в дитсадок гратися? Хто цю дитину на ноги ставити буде? Андрій? Чи ти в свої шістдесят будеш на батьківських зборах серед двадцятирічних сидіти як бабця? — Мамо, це наше рішення, — спробувала вставити Марія, відчуваючи, як обличчя починає палати. — Це не рішення, це егоїзм! — втрутилася дружина брата Андрія, Світлана. Вона завжди заздрила їхнім статкам. — Ви про дитину подумали? Які ризики в такому віці? Ви хочете народити і покинути його сиротою в підлітковому віці? Це просто безвідповідально

Viktor
28 Квітня, 202628 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Друзі, сьогодні ми святкуємо не тільки чверть століття нашого шлюбу. Ми святкуємо диво. Через кілька місяців нас стане троє. Марія чекала на аплодисменти. Вона чекала, що хтось підійде і обійме її. Але замість цього вона почула тихий стукіт виделки об тарілку. Це Ганна Степанівна повільно опустила руку. — Ви з глузду з’їхали? — голос матері пролунав на весь зал, холодний і гострий. — Тобі сорок п’ять, Маріє. Тобі про вічне думати час, про здоров’я, а ти вирішила в дитсадок гратися? Хто цю дитину на ноги ставити буде? Андрій? Чи ти в свої шістдесят будеш на батьківських зборах серед двадцятирічних сидіти як бабця? — Мамо, це наше рішення, — спробувала вставити Марія, відчуваючи, як обличчя починає палати. — Це не рішення, це егоїзм! — втрутилася дружина брата Андрія, Світлана. Вона завжди заздрила їхнім статкам. — Ви про дитину подумали? Які ризики в такому віці? Ви хочете народити і покинути його сиротою в підлітковому віці? Це просто безвідповідально

Я знаю, що ти мене заблокувала. Але я маю сказати: ти пошкодуєш про це. Усе, що я робив – заради нас. Заради сім’ї

Viktor
28 Квітня, 202628 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я знаю, що ти мене заблокувала. Але я маю сказати: ти пошкодуєш про це. Усе, що я робив – заради нас. Заради сім’ї

— Розумію, що прохання незвичне, — продовжила Віра Олексіївна, помітивши розгубленість невістки. — Але родина має допомагати одне одному в складні часи. Настуся в скрутному становищі, діти потерпають від тісноти, а у вас є можливість подати руку допомоги. — Але чому саме я маю виїжджати? — запитала Оля. — Це ж мій дім.— Люба, ти ж доросла жінка, тобі легше пристосуватись до нових умов, — пояснила свекруха. — А дітям потрібна стабільність, знайоме оточення. До того ж ти весь день на роботі, додому тільки ввечері приходиш. А Насті з малими дім потрібен на цілий день.

Viktor
28 Квітня, 202628 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Розумію, що прохання незвичне, — продовжила Віра Олексіївна, помітивши розгубленість невістки. — Але родина має допомагати одне одному в складні часи. Настуся в скрутному становищі, діти потерпають від тісноти, а у вас є можливість подати руку допомоги. — Але чому саме я маю виїжджати? — запитала Оля. — Це ж мій дім.— Люба, ти ж доросла жінка, тобі легше пристосуватись до нових умов, — пояснила свекруха. — А дітям потрібна стабільність, знайоме оточення. До того ж ти весь день на роботі, додому тільки ввечері приходиш. А Насті з малими дім потрібен на цілий день.

Цікаве за сьогодні

  • Друзі, сьогодні ми святкуємо не тільки чверть століття нашого шлюбу. Ми святкуємо диво. Через кілька місяців нас стане троє. Марія чекала на аплодисменти. Вона чекала, що хтось підійде і обійме її. Але замість цього вона почула тихий стукіт виделки об тарілку. Це Ганна Степанівна повільно опустила руку. — Ви з глузду з’їхали? — голос матері пролунав на весь зал, холодний і гострий. — Тобі сорок п’ять, Маріє. Тобі про вічне думати час, про здоров’я, а ти вирішила в дитсадок гратися? Хто цю дитину на ноги ставити буде? Андрій? Чи ти в свої шістдесят будеш на батьківських зборах серед двадцятирічних сидіти як бабця? — Мамо, це наше рішення, — спробувала вставити Марія, відчуваючи, як обличчя починає палати. — Це не рішення, це егоїзм! — втрутилася дружина брата Андрія, Світлана. Вона завжди заздрила їхнім статкам. — Ви про дитину подумали? Які ризики в такому віці? Ви хочете народити і покинути його сиротою в підлітковому віці? Це просто безвідповідально
  • Я знаю, що ти мене заблокувала. Але я маю сказати: ти пошкодуєш про це. Усе, що я робив – заради нас. Заради сім’ї
  • — Розумію, що прохання незвичне, — продовжила Віра Олексіївна, помітивши розгубленість невістки. — Але родина має допомагати одне одному в складні часи. Настуся в скрутному становищі, діти потерпають від тісноти, а у вас є можливість подати руку допомоги. — Але чому саме я маю виїжджати? — запитала Оля. — Це ж мій дім.— Люба, ти ж доросла жінка, тобі легше пристосуватись до нових умов, — пояснила свекруха. — А дітям потрібна стабільність, знайоме оточення. До того ж ти весь день на роботі, додому тільки ввечері приходиш. А Насті з малими дім потрібен на цілий день.
  • Місяць тому до 56-річної Лідії прийшов свататись сусід. – Ліда, я говорити гарно не вмію. Скажу, як є. Я тебе люблю.
  • – І куди мені тепер? – Розгублено запитала мати
  • Мене чоловік і такою кохає! — вигукнула я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Кохає, — спокійно відповіла вона. — Але чи хоче він бачити поруч із собою дружину чи втомлену тітку, яка захекується після першого поверху? Того вечора ми зі злістю з’їли з Сергієм цілу піцу. Я плакала, він заспокоював. Але зерно сумніву вже було посіяне. Я почала помічати, як важко мені зав’язувати шнурки. Як я уникаю дзеркал у повний зріст. Переломний момент стався випадково. Я зустріла Наталю, однокласницю. Ми не бачилися років п’ять. Вона завжди була «в тілі», навіть більшою за мене. Але того дня переді мною стояла жінка з обкладинки. Вона не просто схудла — вона сяяла. Кожна лінія її обличчя була чіткою, очі горіли. Ми розговорилися. Наталя чесно показала фото «до». — Ти знаєш, Оксанко, — сказала вона, — я просто в один день зрозуміла: я не хочу вмирати в 40 років від задишки. Я хочу бачити, як мої діти ростуть, не з вікна квартири, а бігаючи разом з ними в парку. Я прийшла додому і вперше за довгий час роздяглася перед дзеркалом. Я дивилася на себе і не відчувала любові. Тільки жаль і злість. Злість за те, що я дозволила собі стати «невидимкою
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes