Кота вигнали. Знову. Третій раз за його коротке життя. Не щастило йому якось.

Лише рік виповнився, а вже з трьох родин викинули. Ну як викинули. Спершу його передавали з рук до рук. А потім.

Потім просто винесли надвір і відійшовши трохи далі від будинку. Опустили в бак для сміття і втекли. Щоб він не міг знайти шлях додому. А він і не шукав.

Він усе зрозумів. Одразу зрозумів. За виразом обличчя чоловіка. Дружина його дуже засмутилася, коли Васька подряпав новий, шкіряний диван.

Дуже дорогий. Вона й ухвалила вирок. А чоловік? А що чоловік?
Він завжди й з усім погоджувався.

Взяв під пахву однорічного кота і пішов до смітника у сусідньому дворі.
Васько й не побіг би за ним. Ні не побіг. Він бачив вирок у його очах і розумів. 

Все марно. Попрощався б хоч по-людськи. Погладив на прощання. Просив вибачення. А так.

Якось не по-людськи вийшло. Наче відро зі сміттям висипав.

Васька зітхнув і спробував знайти у смітті щось їстівне, перекусивши старими шматочками курки. Він вибрався і сів поруч із великим зеленим баком. Став дивитись на сонце.

Він мружився, але не відвертався. Від цього великого світлого кола йшло тепло. І йому це дуже подобалося.

Це були останні сонячні промені. Промені літа, осені, зими. Невелике потепління. І скоринка льоду розтанула.

А у душі Васьки замерзла.

Вечір та ніч були холодними. Після заходу сонця. Вітер і мороз взялися за свою справу.

Рудий кіт замерзав. Він гадки не мав куди йти і як ховатися, а тому.
Знайшов велику купу пожухлих, рудих листків і забравшись у них. Згорнувся клубочком. Спершу було дуже холодно і він тремтів, але потім.

Потім, коли від вітру з мокрою крижаною крихтою його руда шубка задубіла, йому чомусь стало тепліше і тремтіння пройшло. Якийсь голос у глибині нашіптував добрі слова.

Які заколисували його і пропонували заплющити очі та забути про всі прикрощі та нещастя.

“Згорнись ще, і спи. Спи, спи, спи”. Відчував він і тепло.

Тепло розливалося по його задубілому тільцю.

Це так просто. Потрібно тільки здатися і все пройде. І настане спокій та вічність. Підуть образи та прикрості.

Васько востаннє зітхнув і погодився. А навіщо боротись? Заради чого?

Адже завтра на нього чекає той самий холод і голод. І те саме бажання закрити очі й ніколи більше, ніколи, ніколи не відкривати їх.

Ліхтарі на вулиці спалахнули спершу там, вдалині. І Васька востаннє глянув на них. Він часто дивився на їхнє світло зі свого вікна. Рудий кіт останній раз увібрав у себе це світло і його очі спалахнули в темряві, що згасала.

Цей останній вогник і привернув увагу маленької рудої дівчинки. Вона йшла додому з татом. Вона смикнула його за рукав.

-Там – Сказала вона – Там у листі, хтось є.

-Немає там нікого – від холоду зіщулився тато. -Йдемо швидше додому. Я змерз.

І він спробував відвести її від великої, темної купи листя. Руда дівчинка смикнула плечем.

-Я бачила. Я бачила світло.

-Світло в купі старого листя? – Здивувався тато. -Не може бути такого. Не може.

Проте дівчинка вже була поряд і розривши верхній шар натрапила на нього. На рудого кота.

-Тато! – Закричала вона.

-Я ж бачила. Це він.

-Хто він? – Здивувався тато, підійшовши.

-Ось він. – Сказала дівчинка і спробувала підняти обмерзле тільце.

-Залиш його. – Сказав тато.

– Він вже помер. Не будемо ж ми нести додому мертвого кота.

– Він не помер. – Відповіла руда дівчинка. -Я знаю. Я знаю. Він живий. Я ж бачила світло у його очах.

-Світло в очах кота? – Знизав тато плечима.

Він підійшов ще ближче і піднявши тільце, спробував почути або намацати серцебиття.

А Ваську так хотілося спати. Так хотілося. Сон зліпив його повіки й тепло наповнило його тіло. І голос усередині шепотів йому.

“Спи, спи, спи… Не розплющуй очі”.

Але цей голосок. Тоненький дитячий голосок все повторював і повторював уперто.

-Світло в його очах.

“Що вони від мене хочуть? Чому знову мучать? Чому не дають спокійно заснути?”

Він насилу розплющив очі, щоб побачити тих. Хтось навіть зараз заважає йому.

-Ось! – Закричав дитячий голосок. -Ось! Я ж казала. Ти бачив? Знову. Світло!

-Та яке світло?

Здивувався він, але. Зняв із себе куртку і загорнувши до неї руде тільце. Пішов у напрямку до будинку.

Донька побігла поряд із ним. Вона поспішала за ним.

-Тату, татко. Будь ласка, швидше. Йому ж холодно.

Вони зникли у під’їзді, а потім. У вікнах п’ятого поверху спалахнуло світло.
Васька купали теплою водою і напували зігрітим молочком. А дівчинка.
Дівчинка вмовляла його.

-Ти тільки не вмирай. Не вмирай, будь ласка.

І лід на його шерсті розтанув. І в душі розтанув.

І великий рудий кіт із подивом спостерігав. Як тато з донькою піклуються про нього. Він вже прокинувся і тепер йому по справжньому тепло.

Тепло наповнювало всю його суть. Ні, тепло не від батарей. А від маленького дитячого серця.

А зовні стояв він. Той, хто інколи приходить на допомогу.
Він стояв і дивився на вікна п’ятого поверху, що світилися.
Він стояв і говорив.

-Все, що можу. Все, що можу.

Він постояв і трохи подумавши, додав.

-Світло – не кожний його бачить. Не кожен. І не кожен, хто бачить, може зберегти.

А Васько, дивлячись на дівчинку з рудим волоссям, не думав про велич людини. Про такі речі думають люди. Він думав про своє.

Він бачив світло. Світло в її очах.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?