Марина прасувала сарафан, праска шипіла, плюючись парою, але вона навіть не помітила, як обпекла палець.

У голові крутилася одна думка: «Через дванадцять годин я буду пити щось холоденьке, дивлячись на Середземне море. І ніяких звітів, ніяких водіїв з їхніми дорожніми листами, ніяких балансів».

Вона чекала цієї відпустки рік, відкладала з кожної зарплати, відмовляла собі в новому пальто, чоловікові в спінінгу.

Вони купили п’ять зірок в “Кемері”, ультра все включено. Рай на землі за сто двадцять тисяч на двох.

Поруч, на дивані, лежала відкрита валіза: купальники, креми від засмаги, ласти Ігоря, все було готово.

Дзвінок у двері пролунав як сирена: наполегливий, довгий, неприємний. Марина здригнулася, подивилася на годинник, дев’ята вечора, кого це принесло?

Ігор пішов відкривати. Через хвилину в коридорі пролунав голос, від якого у Марини зводило зуби.

— Ігорю! Не зачинено? А ми до вас! Є розмова, серйозна.

Свекруха Галина Петрівна, професійна страждальниця і заслужений маніпулятор.

Марина вимкнула праску, глибоко зітхнула, натягнула на обличчя чергову посмішку і вийшла в передпокій.

Свекруха вже роззувалася, крекчучи і спираючись на плече сина.

— Ой, спина… Ой, ноги… Марино, завари чай з лимоном і знайди валідоо, серце щось пустує.

Марина мовчки пішла на кухню. Через п’ять хвилин Галина Петрівна сиділа за столом, голосно сьорбаючи чай з блюдця (вона завжди пила з блюдця, хоча була звичайною пенсіонеркою).

Ігор сидів навпроти, опустивши голову. Він уже знав, що зараз буде, відчував це своїм спинним мозком, видресорованим мамою за сорок років.

— Коротше, — Галина Петрівна відставила блюдце. — Справа така, Оленці з Вікою треба на море.

Марина завмерла з ганчіркою в руці.

— Галина Петрівна, ми раді за Олену, нехай їдуть зараз рейсів багато.

— Ти не зрозуміла, — свекруха подивилася на невістку важким поглядом. — Грошей у них немає.

Олена ж вдова, сирота, допомоги й не відчутно, а у Віки аденоїди. Лікар сказав тільки морське повітря, інакше операція.

— І? — запитала Марина, відчуваючи, як всередині все закипає.

— І ви повинні допомогти, ви ж близькі їй люди. У вас путівки є, завтра виліт. Так?

— У нас є путівки, — повільно промовила Марина. — Ми їх купили, ми на них збирали.

— Ви здорові, як коняки! — Галина Петрівна вдарила долонею по столу. — Вам це морське повітря тьху, як возу п’яте колесо!

А в дитини питання життя і… ну проблема, коротше! Ви на дачі відпочити можете, там теж повітря добре. Річка не дуже, звичайно, але нічого, можна і поплавати.

— Мамо… — озвався Ігор. — Ну як ти так легко заводиш цю тему… Ми ж для себе… Валізи вже зібрали…

— Зібрали вони! — скрикнула жінкс. — А про племінницю ти подумав?! Про сестру?!

Тютя! Я тебе не таким ростила! Весь у свою дружину! Жадібні, аби тільки черево набити! І все самі, самі…

Вона схопилася за серце, її обличчя почервоніло.

— Ой… Ой, серце… Колить… Ігор! Води! Швидку! Скажу лікарям, що син матір до інфаркту довів!

Ігор зблід, підхопився, заметушився по кухні, шукаючи краплі.

— Мамо, не треба так! Мамо, заспокойся!

Він подивився на Марину, очі у нього були як у побитої собаки: перелякані і жалюгідні.

— Марино… Ну бачиш, їй погано… Ну давай віддамо? Ну правда, Віці потрібніше… А ми… ми потім.

Марина дивилася на людину, з якою вона прожила п’ятнадцять років і розуміла: він здався. Він зрадив її, їхню мрію, заради маминої вистави.

— Ти віддаєш наші путівки? — запитала вона.

— Ну Марино! Не починай! Це ж не кому-небудь!

Галина Петрівна відкрила одне око, переконалася, що син «дозрів», і знову застогнала, закочуючи зіниці.

— Добре, — сказала Марина, її голос був крижаним. — Забирайте…

— Дитині треба на море, а ви ще трохи можете й потерпіти! — заявила свекруха, схопившись за серце.

Марина чекала підтримки від чоловіка, але він подивився на неї з благанням, і жінка зрозуміла: їхня відпустка точно скасовується…

Галина Петрівна пішла через десять хвилин, чудесним чином зцілившись від інфаркту.

— Завтра вранці Олена заїде за документами, — кинула вона на порозі. — Давайте, переоформлюйте там все і грошей дайте їм із собою, на екскурсії. Що ж їм з пустими кишенями там робити. Тисяча доларів вистачить, не шкодуйте.

Двері зачинилися. Марина стояла посеред коридору. Ігор спробував її обійняти, заспокоїти

— Марино, ну вибач… Ну не можу я, коли вона так… Боюсь, а раптом і справді серце не витримає.

Марина відсторонилася.

— Не чіпай мене.

Вона пішла у ванну, включила воду на повну. Сіла на бортик ванни і заплакала. Не від жалю від втрати путівки, від приниження.

Вона уявила, як завтра приїде Олена. Ця «бідна вдова», яка насправді живе з чоловіком-вірменином, що торгує на ринку, але приховує це, щоб не втратити допомогу.

Приїде з Вікою – тринадцятирічною дурепою, яка вже смалить і посилає вчителів найяскравішими шляхами.

Вони заберуть квитки, будуть сміятися: «телепні, знову нас спонсорують». А Марина поїде на дачу, полоти грядки…

«Ненавиджу, – думала вона. – Ненавиджу їх усіх. І Ігоря, слабак, ганчірка».

Їй хотілося зібрати речі і піти, але куди? Квартира в іпотеці, платити ще п’ять років. Піти означає залишити їм все.

Ні, йти не можна. Марина витерла сльози, подивилася в дзеркало. Обличчя опухле, червоне. Але очі… Очі були злі.

— Гаразд, — сказала вона своєму відображенню. — Хочете Туреччину? Буде вам незабутня Туреччина…

…— Не плач, кохана, наступного року поїдемо, — вмовляв чоловік.

Він не знав, що дружина плакала не від образи, а від люті, і в її голові вже визрів план «незабутнього» відпочинку для його рідні.

Вночі Марина не спала, лежала поруч з Ігорем, який хропів, і думала. У голові визрів план: підлий, жорсткий, незабутній.

Вранці, як тільки Ігор пішов на роботу (він втік раніше, щоб не бачити її очей), Марина зателефонувала Люсі.

Людмила працювала в турагентстві, через яке вони придбали тур, подруга дитинства, своя людина.

— Люся, привіт, це Марина, у мене надзвичайна ситуація.

— Що, рейс скасували?

— Гірше, свекруха вмовила чоловіка віддати путівки.

— Та годі ж?! Ти віддала?

— Довелося: інфаркт, швидка, Ігор в паніці… Коротше, Люся, слухай уважно. Зараз приїде Олена переоформляти тур. Зроби так, щоб вона повірила, що все готово, але документи їй дай… інші.

— У якому сенсі?

— Анулюй наш тур, гроші поверни мені на картку, тільки тихо, а їм оформи новий. Найдешевший, гарячий який-небудь: «Фортуна 2 зірки».

— Маринка, ти що? Це ж болото якесь буде.

— Мені байдуже, головне щоб дешево, далеко від моря і без харчування.

— А у ваучері що написати?

— Напиши, що готель «5 зірок», у фотошопі підправ. Скажи, що система дала збій, тому назва інша, Олена повірить. І скажи, що «все включено» там, нехай летять.

— Маринка… Це жорстоко.

— Жорстоко, Люся, це коли у мене відбирають відпустку. А це справедливість. Роби, я заплачу за їх «болото» зі своїх, не хвилюйся.

О десятій ранку приїхала Олена. Вона була вже в капелюсі, в окулярах на пів обличчя, Віка жувала жуйку, занурившись у телефон.

— Ну що, документи готові? — запитала Олена, не вітаючись. — Нас чекає внизу таксі.

Марина мовчки простягнула конверт. У конверті лежали квитки і ваучери, роздруковані на кольоровому принтері Люською.

Назва готелю: «Sun Beach Garden Hotel» звучала красиво, насправді це було щось схоже на санаторій в п’ятдесяти кілометрах від водоймів, в горах, куди возили тільки найвідчайдушніших бідолах.

— А гроші? — запитала Олена. — Мама сказала, ти тисячу баксів даси.

Марина дістала з гаманця дві тисячі гривень.

— Ось все, що є, вам вистачить на магнітики.

Олена скривилася.

— Жмоти. Добре, поїхали, Віка, валізи тягни.

Вони пішли. Марина зачинила двері, притулилася до косяка.

Серце калатало. «Господи, хоч би полетіли, хоч би не перевірили».

Але вона знала: не перевірять, Олена ніколи нічого не перевіряє. Вона звикла, що їй всі винні і всі дають найкраще.

Вечір минув у тиші. Ігор повернувся з роботи винуватий, з тортиком.

— Марино… Ну ти як? Заспокоїлася?

— Заспокоїлася, — Марина різала салат. — Їж давай.

— Вони полетіли, — повідомив Ігор, дивлячись у телефон. — Мама дзвонила, сказала, сіли в літак, задоволені.

— Ну і слава Богу.

— Марина, ти мене вибач… Я наступного року… Чесне слово…

— Їж, кажу, мовчки.

Дзвінок пролунав через п’ять годин. На екрані висвітилося: «Олена». Марина увімкнула гучний зв’язок.

— АЛЛО!!! — крик Олени був такий, що кіт, який спав на підвіконні, впав на підлогу. — МАРИНА!!! ТИ ТВаРЮКА!!! КУДИ МИ ПРИЇХАЛИ?!

Ігор поперхнувся чаєм.

— Олена, ти що? — пролепетав він. — Що сталося?

— ТУТ САРАЙ СТОЇТЬ ЯКИЙСЬ!!! — кричала Олена. — Тут кури ходять по території, басейну немає! Він сухий, там сміття лежить! Номер… тут ліжка залізні, як у лікарні! Кондиціонера немає, вода за графіком!

На задньому плані ридала Віка:

— Мамо! Я додому хочу, тут смердить!

— Нас не годують! — продовжувала верещати Олена. — Я пішла на рецепцію, кажу: «Де вечеря? У нас ультра ол!».

А мені турок каже: «Який ол? У вас «рум онлі»! Тільки кімната!». Я йому ваучер тикаю, а він регоче! Каже, це липа! Ігор! Зроби щось! Твоя дружина нас до в’язниці відправила! Дзвони до посольства!

Ігор сидів з відкритим ротом, дивлячись на Марину. Вона спокійно взяла телефон.

— Ніхто вас не обдурив.

— У якому сенсі?! — осіклася Олена.

— Ви хотіли путівку? Безкоштовно? Ви її отримали. Дарованому коневі в зуби не дивляться.

— Ти… ти підмінила готель?!

— Я оформила вам тур відповідно до вашого статусу, ви ж бідні родичі, сироти. Вам і «дві зірки» за щастя, а «люкс» треба заслужити або купити за свої гроші.

— Я тебе приб’ю! — закричала вона в трубку. — Ми повернемося скоро, я тобі очі видеру!

— Не повернетеся ви скоро, — посміхнулася Марина. — Квитки назад — через десять днів. Раніше не полетите. Тож приємного відпочинку, засмагайте. Кажуть, в горах повітря чисте, аденоїди пройдуть.

Вона натиснула «відбій» і вимкнула телефон. У кухні запала тиша. Ігор дивився на дружину так, ніби вперше побачив, з жахом і… захопленням.

— Ти… ти це спеціально?

— Спеціально, Ігор.

— А гроші? Наші гроші з відповинку?

— Повернулися на картку, за вирахуванням штрафу і вартості їх «болота». Там копійки, сім тисяч вийшло, решта ціла. Завтра поїдемо машину тобі лагодити або шубу мені купимо.

Ігор мовчав хвилину, перетравлював. Потім раптом хмикнув. Потім хихикнув.

І нарешті розреготався. Нервово, з істерикою, але щиро.

— Ну ти і відьма, Маринко… Ну ти і змія…

— Змія, — погодилася Марина, наливаючи собі келих. — Зате не килимок біля дверей і не терпила.

Десять днів пройшли чудово. Марина та Ігор нікуди не поїхали, залишилися вдома. Спали до обіду, гуляли в парку, ходили в кіно. Телефони вони відключили.

Вона знала, що там, у Туреччині, зараз розгортається драма. Олена і Віка, які звикли до комфорту, їли якусь швидку лапшу (магазин був далеко, грошей мало), ходили пішки до моря (автобус ходив раз на день), смажилися на сонці без кондиціонера.

Олена повернулася чорна від засмаги і злості. Віка була покусана комарами так, що живого місця не було.

Галина Петрівна зустріла їх в аеропорту (Марина з Ігорем не поїхали) і відразу влаштувала скандал, але вже без Марини.

Свекруха тепер з Мариною не розмовляє. Каже всім рідним і знайомим, що невістка «сатана в спідниці».

Марині байдуже. Зате Ігор тепер шовковий. Перш ніж мамі щось пообіцяти, він дивиться на Марину запитливо з побоюванням.

Боїться. І правильно робить.