Їхати довелося стоячи. Місць у старенькому ПАЗику на всіх не вистачило, та й сідати у вечірніх сукнях на сидіння, з яких сипався жовтий поролон, ризикнули одиниці.
Ірина Марківна, вчепившись у поручень обома руками, трусилася на передньому майданчику. Її начіс, на який пішло пів флакона лаку, вже черкав стелю і тепер нагадував Пізанську вежу за секунду до падіння.
Гості їхали мовчки. Атмосфера була, м’яко кажучи, наелектризованою. Тільки водій життєрадісно підспівував якусь мелодію по радіо.
— І куди вона нас везе? — шипіла свекруха, безперестанку набираючи номер сина. Віктор слухавку не брав. — Прибʼю. Обох приб’ю!
Через сорок хвилин нещадної трясучки ґрунтовою дорогою автобус нарешті чхнув і зупинився.
— Приїхали! Кінцева! — гаркнув водій.
Напудрені гості потроху висипали на вулицю. Це була Надіна дача. Точніше, стара ділянка, що дісталася їй у спадок від бабусі. Перекошений парканчик, дерев’яна хатинка й зарості бур’яну по пояс. Але головне видовище чекало на них попереду.
Посеред двору, просто на затоптаній траві, стояли три хиткі столи, зсунуті докупи і застелені найдешевшою, отруйно-зеленою клейонкою.
Сама Надя зустрічала гостей у звичайних джинсах і футболці, спокійно тримаючи в руках пластиковий стаканчик.
— Сюрпри-и-из! — гукнула вона, широко розвівши руки. — Ласкаво просимо до нашої заміської резиденції «Затишне гніздечко»!
Гості завмерли, наче вкопані. Видовище було справді епічним.
На столах, замість обіцяної осетрини, червоної риби та ікри, красувалися… пластикові миски. У них, потроху обвітрюючись під лагідним сонечком, лежали салати, від душі залиті найдешевшим магазинним майонезом. Поруч — кілька жерстяних банок із кількою в томаті та оселедцем, які навіть не потрудилися перекласти в тарілки.
Хліб-«цеглинка», нарізаний грубими, кривими скибками. І оковита. Багато дешевого напою з найближчого супермаркету економ-класу. А запивати цей розкішний бенкет пропонувалося теплим лимонадом «Дзвіночок» у дволітрових пластикових пляшках.
Ані стільців, ані лавок не спостерігалося. Тільки пара старих колод і перевернуті відра з-під фарби.
— Це… що таке? — Ірина Марківна відчула, як серце підстрибнуло аж до горла. Ноги підкосилися.
— А це, мамо, наш бенкет! — радісно відрапортувала Надя. — Проходьте, не соромтеся, пригощайтеся! Салат «Олів’є» по-студентськи! Ковбаса там, правда, не «Лікарська», а ліверна, зате нарізана з душею! Оселедець по акції брала! Налітайте, поки мухи не з’їли!
— Ти… — свекруха почала хапати повітря. Її обличчя налилося кольором стиглого баклажана. — Ти знущаєшся з мене?!
— Анітрохи! — Надя невинно закліпала віями, вмикаючи режим «наївної дівчинки». — Ви ж самі просили свято за наш сімейний рахунок. Вітя так і сказав: «Зроби мамі красиво». От я і старалася! Бюджет освоєно до останньої копійочки!
Тут із хати виповз Віктор. Вигляд він мав блідий, як стіна. Йому явно хотілося провалитися крізь землю, але земля під ногами була надто твердою.
— Надю… Що це за цирк? — просипів він. — Мама ж просила…
І тут Ірину Марківну прорвало.
— Паскуда! — заверещала вона так, що ворони з переляку злетіли з сусідньої сосни. — Мерзотниця! Ти мене зганьбила! Перед усіма людьми! Я в цьому… свинарнику… в сукні за пʼять тисяч гривень?! Де ікра?! Де ресторан, я тебе питаю?! Куди ти діла гроші?!
Гості почали перешіптуватися. Хтось із молоді вже відверто реготав, тихцем знімаючи всю цю драму на телефон. Поважна тітка Рая гидливо штрикала пластиковою виделкою в банку з кількою.
А Надя раптом перестала усміхатися. Її обличчя вмить стало жорстким, наче витесаним із каменю. Вся та награна дурненька радість злетіла, мов лушпиння з цибулі.
Вона підійшла до столу, витягла з кишені довжелезний чек, згорнутий у трубочку, і голосно, карбуючи кожне слово, промовила:
— А тепер слухаємо сюди. Уважно.
Голос її був негучним, але таким крижаним, що свекруха вдавилася на пів слові.
— Ви, Ірино Марківно, і ти, мій дорогий чоловіченьку, вимагали, щоб це свято було оплачено «із сімейного бюджету». Ви кричали, що мама в нас одна, а гроші — то таке, діло наживне. Так от. Я сіла і підрахувала наш спільний «сімейний» бюджет.
Надя підняла чек високо над головою.
— Мій чоловік, ваш дорогоцінний синочок, цього місяця приніс додому сім тисяч гривень. Це навіть не прожитковий мінімум на одного дорослого мужика в наш час, який їсть як не в себе — це десь тисяч десять мінімум. Плюс бензин на його машину, плюс куриво щодня. Разом чистий внесок Віктора у наш «спільний котел» склав… — вона витримала театральну паузу, — рівно дві тисячі гривень.
Натовп тихо охнув. Віктор став багряним, як буряк.
— Ось на ці дві тисячі, — продовжила Надя, обводячи рукою вбогий стіл, — я і накрила цю розкішну галявину. Усе по-чесному! Салати з АТБ, напій по акції, трансфер на ПАЗику. Я не взяла з власних грошей жодної копійки. Знаєте чому?
Бо мої заощадження — це квартира для моєї дитини. Це її майбутнє. І я не збираюся спускати гроші на освіту і житло мого малюка тільки заради того, щоб ви, Ірино Марківно, потішили своє самолюбство і пустили пил в очі своїм коліжанкам!
Свекруха стояла, важко дихаючи, як риба, яку викинули на берег. Увесь її пафос, уся її пиха, увесь її «статус» — усе це з розгону розбилося об пластиковий тазик із дешевим олів’є.
— Ти… Та як ти сміла… Це мої гроші! Гроші мого сина! — прохрипіла вона.
— Гроші вашого сина зараз лежать перед вами, — Надя кивнула на банку з рибою. — Смачного, тільки сукню не заляпайте.
— Та як у тебе язик повертається! — верескнула тітка Рая, найближча мамина подруга. — Це ж святе, це ж матір!
— А я теж матір! — гаркнула Надя так, що тітка Рая аж відсахнулася. — Я матір дитини, в якої татусь — неспроможний утримати сім’ю, а бабуся — егоїстична транжира, яка готова пустити нас по світу з торбою заради гарних фоточок у фейсбуці! Усе! Досить! Лавочка зачинена.
Надя повернулася до чоловіка. Той стояв, опустивши голову, і не знав, куди подіти очі й руки.
— А ти, Вітю… — вона підійшла до нього і встромила в нагрудну кишеню його святкового піджака пластикову виделку. — Ось твій робочий інструмент. Сідай і їж. Ти на це чесно заробив. Годувальник ти наш ненаглядний.
Вона спокійно взяла свою сумочку, ключі від машини (своєї, купленої ще до шлюбу) і попрямувала до воріт.
— Смачного вам, дорогі гості! Автобус назад буде рівно через три години. Раніше водій не поїде, у чоловіка законна обідня перерва.
Надя сіла в машину, завела двигун і, жодного разу не озирнувшись, виїхала на трасу. У дзеркалі заднього виду вона ще встигла побачити, як Ірина Марківна, ридаючи білугою, важко осіла просто на траву у своїй блискучій сукні, а гості розгублено топталися навколо майонезного місива.
Усередині в неї було порожньо, але напрочуд спокійно. Знаєте, те відчуття, як після великого весняного прибирання, коли нарешті викинув із хати весь непотріб.
Телефон тихо пікнув — прийшло сповіщення від банку. Нарахували відсотки по депозиту. На майбутню квартиру дитині вистачало. А от на утримання дорослих трутнів — ні.
«І нехай, — подумала Надя, роблячи музику гучніше. — Зате все по-чесному».
Ось таку життєву, хоч і трохи радикальну історію, надіслала нам наша читачка Надія. Інколи, щоб розставити всі крапки над «і», доводиться влаштовувати ось таку холодну крижану купіль, бо інакше люди просто не розуміють. Кажуть у народі: «По одежі зустрічають, а по уму проводжають», і в цій ситуації кожному дісталося по його заслугах.
А як би ви вчинили на місці молодої мами: зціпили б зуби і оплатили забаганки свекрухи заради миру в сім’ї, чи теж влаштували б такий показовий урок?
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
