В Івана не стало матері. Її поховали поряд із батьком. Сестра Івана, Тетяна після поминок обнишпорила весь батьківський дім. Вона навіть брата не соромилася, хоча й знала, що будинок уже давно його… Іван мовчки дивився на сестру. – Знайшла щось? – нарешті запитав він. – А як же ж! – сказала та. – Знайдеш у тебе щось. – Бери що хочеш на згадку про батьків, але дім мій, – сказав брат. – Навіщо мені цей мотлох? – сказала сестра. – Краще б ти мені вартість моєї частини будинку віддав. – Ось, – Іван поклав на стіл конверт. Тетяна остовпіла від здивування
Хаті в селі було вже багато років, не менше вісімдесяти.
Прадід Івана – Іван Петрович будував її сам, з любов’ю для своєї сім’ї.
Його молода дружина чекала тоді першу дитину.
Якось вийшло, що в наступних поколіннях народжувався тільки один чоловік – продовження роду.
Решта були дівчатка.
Хата у спадок переходила завжди від батька до сина.
Настала черга й Івана бути господарем. Він давно знав, що будинок буде його.
Та він і так уже був його, батько написав дарчу задовго до того, як його не стало.
Мати його пережила на п’ять років. Іван її часто відвідував, їхати до дітей вона не хотіла.
Доводилося синові їздити кожних вихідних, допомагати з дровами, по-хазяйству. Все в домі було зроблено для зручності матері.
Усією сім’єю вони її й відвідували. Поки Іван робив усе на подвірʼї, його дружина Галя прибирала у хаті. Діти також допомагали.
Тетяна – сестра Івана, до матері їздила рідше, хоч і жила ближче. Завжди одна. Тільки розмови в неї були не про здоров’я та життя матері. Її цікавили лише гроші…
– Що мені робити у чужому домі?! Іванку все віддали, ось хай він і допомагає!
– Будинок передається чоловікам. А тобі ми квартиру з батьком купили. Забула?
– Купили! Які гучні слова. Ви купили мені однокімнатну, а на решту самій довелося заробляти.
– Хіба ж тобі? Ти ж жодного дня не працювала. Чоловіка відправляєш у відрядження, а сама розважаєшся з подругами. Діти самі по собі сидять.
– А яке вам до цього діло? Ваші принципи застаріли. Дім треба було ділити після того, як не стало батька. Ось би одна третина моя вже й була. А він не правильно вчинив.
– Доню, не можна так про покійних. Батько тобі поганого нічого не хотів. Чи ми тобі не допомагали? А ти все забула. Іванко всього сам досяг. І квартиру й машину сам купив.
– Перестань, допомагали вони! Де ця машина?
– Відомо де. Ти її зламала.
– А якби грошей дали – можна було б і відремонтувати! Стоїть собі. І мій чоловік не збирається її відновлювати. І відмазку знайшов – менше, мовляв, ганятимеш.
– А він має рацію.
– У тебе тільки мужики й мають рацію!
– Ні. Не тільки. Будь розумною.
– Як я забула! Ти в нас завжди була правильною, мамо.
– Так.
На цьому розмова дочки й матері зазвичай закінчувалася. Дочка їхала, чи клала слухавку, мати переживала, що виховала дочку ледачою…
…Матір поховали поряд із батьком. Тетяна обнишпорила весь будинок у пошуках грошей.
Вона навіть брата не соромилася, хоча й знала, що будинок уже давно його.
Іван мовчки дивився на сестру і думав, що права була мама.
– Знайшла щось? – запитав він.
– А як же ж! Знайдеш у тебе щось.
– Саме так, у мене…
– Це нечесно, треба все ділити! Все!
– Бери що хочеш на згадку про батьків, але дім мій.
– Навіщо мені всі ці ганчірки? Яка пам’ять? Краще б ти мені вартість моєї частини будинку віддав і землі теж. Земля зараз дорога. Ти зі спадщиною, а я без.
– Ось, – Іван поклав на стіл конверт. – Мама казала віддати тобі.
Тетяна остовпіла від здивування.
– Собі більше залишив?! – нарешті сказала вона. – І так мене обділили!
– Тебе обділиш. Ось два конверти. Тобі й мені. Заощаджень у банку немає.
– Ну хоч щось, – сказала Тетяна заглядаючи в конверт. Але я хочу інколи приїжджати сюди відпочивати. Ти ж мені не виплатиш половину? Значить, я маю право, батьківський дім же ж.
– Тільки на моє запрошення.
– Я хочу запросити сюди подруг. При мамі було незручно. І ще ми б і на Різдво приїхали із сім’єю та друзями.
– Ні. Різдво у нас буде у місті. У дітей концерти та ялинки. Тут ми збираємось потім. Приїжджайте, але без друзів. Тільки ваша родина.
– Фух, який ти занудний, братику. Гаразд, ми приїдемо…
…Рано-вранці, через два дні після нового року, родина Івана поїхала у село. Погода стояла чудова.
Вони прикрасили невелику ялинку у дворі. Пічку в будинку вже нагрів сусід до їхнього приїзду. Всі сіли до столу, шашлик уже був готовий. Сім’ї Тетяни чомусь ще не було, хоч вона й дзвонила, сказала, що будуть.
Вони з’явилися тільки через три години. Була вже девʼята вечора.
– І що сталося? – запитав брат.
– У цій глушині навіть ялинку не знайти. Хотіли вам подарунок зробити, а нас побачили. В темряві в лісі! Як вони побачили? Штраф виписали, а ялинку забрали. А як без ялинки? Ще одну знайти. І знову зловили. Ну і як вони дізналися? Штрафи тепер плати. Подарунок був вам.
– Ну, ви й смішні! Хотіли безкоштовно подарунок для нас роздобути. Дорого вам все обійшлося. За таке не платитиму. За стіл сідайте. Зараз все підігріємо і будемо святкувати.
– Як не будеш?! Ти й так мене обібрав із будинком!
– Тетяно, не починай, – тихо сказав їй чоловік, але Тетяну було вже не зупинити.
– Мовчи! Ти мені завжди грошей шкодував, і цей теж. Та всі ви жадібні. І ці, лісники…
– Не галасуй.
– А ти не лізь! Весь настрій зіпсували. Телефон мені не купив, з путівкою відмовив, цей грошей не дає, той пожалкував. Ялинку і то знайти нормально не можеш. Що за мужики такі?!
– Не подобається. Можеш бути вільною. З ялинкою твоя ідея була. Набридло тебе слухати. Зараз викличу для тебе таксі.
– Я сама викличу!
Ображена Тетяна поїхала. Стало якось легше дихати. Свято продовжилося вже без неї. Діти веселилися, їх мати не сварилася.
А вона вперше залишилася у квартирі одна. Подзвонила подругам, але у всіх були свої справи. І вона в них не входила.
А в сільському будинку було весело. Усі святкували продовження різдвяних свят.
Шашлики, діти розважалися. Усім було добре.
Сім’я Тетяни не поспішала повертатися додому та й їх ніхто не виставляв. Канікули у всіх, а місто зачекає.
Дітям було весело, а її чоловік вирішив просто відпочити від Тетяни, та й провчити її заодно.
Останнім часом він сам став контролювати усі витрати, грошей дружині майже не давав.
І зараз знав, що в неї в гаманці тільки тисяча. Для неї це нічого, навіть не погуляти нормально.
Чи зміниться вона, чи ні? Напевно ні, але життя її вже не буде колишнім…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
