– Ганно, Ганнусю, – голос сусідки тітки Наді був схвильованим. – Ти тільки не хвилюйся, але у вас трапилося нещастя. Будинок згорів!

– Дякувати Богу не весь, а частина, дві кімнати лишилося, але без даху. Щойно пожежна машина поїхала. Приїжджайте швидше!

Аня відчула, що її ноги стали ватяними, вона сіла на диван. Все здавалося сном! Вони тиждень тому поїхали на південь, усі електроприлади вимкнули, що могло статися?

Треба терміново збирати всю сім’ю та їхати першим же потягом. Всі відразу ж заметушилися – і чоловік Толік, й діти – дев’ятирічний Ілля та семирічна Марійка.

Коли приїхали додому, то перед сім’єю постала сумна картина: від їхнього будинку дійсно залишився один фундамент і стіни двох кімнат, а вони ж цей будинок лише рік тому купили.

Чорне згарище розповзлося по всій ділянці: ні будинку, ні колишньої краси, ні майна, все треба розпочинати спочатку.

Оцінивши всі збитки, Толік вирушив брати кредит, щоб встигнути хоч щось побудувати за пару літніх місяців, а поки вся родина влаштувалася в будинку сусідки тітки Наді на кілька днів.

У тітки Наді був крихітний будинок у дві кімнати, родина Ганни оселилася в одній кімнаті.

– Тут явно до вас у хату хтось заліз, – розповідала тітка Надя. – Коли пожежа почалася, бачили двох якихось безхатьків, через поле до лісу втекли. Їх так і не зловили. Ех, треба було вам поставити сигналізацію. Поживіть у мене, будуйтеся поки що.

– Та ні, дякую, тітко Надю, – сказала Ганна. – Ми до сестри поїдемо. У неї в місті трикімнатна квартира, хоча б дітей влаштуємо, а самі будуватимемося, намет поставимо.

– Все ж таки поки липень, а там уже простіше стане, хоча б у вересні дах покриємо, що-небудь придумаємо. Тим більше ви до серпня чекаєте на приїзд онуків, де ми тут всі розвернемося?

– Ну, я скажу дочці, щоб на цей рік онуків не привозила, вона зрозуміє!

– Ні, тітко Надю, так не піде, ви цілий рік цієї події чекали.

Толік ще прийшов з невеселою новиною: йому схвалили лише невеликий кредит, багато чого не вистачає. Але треба хоч із чогось починати. Аня сіла на автобус і поїхала до старшої сестри Вікторії додому.

– О, боже, який жах! – журилася Віка, коли дізналася про таку жахливу новину. – Як ви тепер, де думаєте зупинитися?

– Ну я взагалі на тебе розраховувала, – розгублено відповіла Аня. – Візьми хоча б на літо дітей, там же згарище, спартанські умови.

– Та ти що, Ань, ти при своєму розумі? – Здивувалася Віка. – У мене дочка цього року в інститут вступає, їй готуватися треба в тиші, а тут діти кричати будуть! Та й чоловік у мене сама знаєш який – тільки злитися. Ні, так справа не піде!

Ганна, звичайно, знала, що від рідної сестри всього можна очікувати, але щоб у такому лиху вона відвернулася – на неї це не схоже. Віка ховала очі, ставала спиною під час розмови, але її відповідь була категоричною – ні, й не пущу!

– Вік, я зараз почуваюся, як та кішка з казки, у якої будинок згорів. Коли твоя Наташка маленька була і на нашу орендовану квартиру приїжджала, я і без тебе могла її прийняти та прогодувати, ви з чоловіком тоді у відпустку їздили.

– Та й вас із чоловіком із хлібом та сіллю зустрічали. Невже не візьмеш дітей на літо?

– Ань, я працюю, тим паче позмінно, Наташка вчиться, ну як мені за дітьми доглядати? Ні, Ань, не ображайся. Звернись до Ігоря, він теж наш брат!

– Але ж він двоюрідний!

– Ну то й що! Проте багатодітний і теж у власному будинку живе.

Аня забрала дітей і вийшла на вулицю, звідти зателефонувала Ігореві й все розповіла.

– Та ти що, Ганнусю! Ну звичайно приїдь і діток своїх привозь! Наші діти зрадіють, стільки родичів збереться! Чекаємо.

– Ну, слава богу! Діти поки що прилаштовані до Ігоря з Оленою! – міркувала Аня, поки їхала до брата, але тільки він її зустрів біля паркану з винним виглядом.

– Слухай, тут така справа, з Оленкою пересварилися через тебе, – зніяковіло сказав Ігор. – Ти подзвонила, а вона потім репетувала: «А ти мене запитав? У самих четверо дітей, а тут ще двоє будуть, я не прогодую таку ораву!».

– Та я ж грошей дам за своїх дітей! Вони ж не безплатно житимуть.

– Ні, тут інше, не в грошах справа. А що я можу зробити? Будинок Олени, точніше її батьків. Загалом, вибач сестро, вона навідріз відмовляється. Подзвони нашій тітці Даші, вона ж сама живе.

Тітці Даші Аня зателефонувала, але скоріше «для галочки». Тітонька одна залишилася з трьох сестер – вже мами не було в живих, і мама Ігоря теж на тому світі, та й у самої тітки Даші сім’ї не було.

Вона, звичайно, поспівчувала, але одразу сама почала скаржитися на все поспіль – на хвороби та на сусідів, що заважають спати. Загалом, розраховувати справді не було на кого.

Пізно ввечері Аня з дітьми повернулися додому, точніше до тітки Наді. Ніч переночують, а там хай буде, що буде.

У чоловіка була тільки мати, але вона жила далеко і серце у неї слабке – навіть говорити про пожежу їй не хотілося.

Наступного дня до будинку тітки Валі потягнулися мешканці села: хтось віддавав дитячі речі, хтось продукти. До Толіка підійшли троє чоловіків:

– Ти на нас розраховуй, якщо що. Будуть матеріали, ми тобі допоможемо, а ще є Васильович з трактором. Допоможемо всім миром.

– Хлопці, мені тут дають кредит, але я тільки дріб’язком можу віддячити, – відповів їм Толік.

– Та про які гроші ти говориш? Он, півтора року тому у Женьки будинок горів, так ми йому теж усім селищем за місяць-другий будинок відновили, він потім нам тільки стіл накрив на новосілля і все, цього достатньо.

Дивовижні люди! Толік знав лише одного хлопця з цієї компанії, але вже й незнайомі відгукуються. Після обіду до Ганни підійшла малознайома жінка, з якою Ганна віталася раніше лише кивками у магазині.

– Аню, я ось на тій вулиці живу, у мене будинок із червоним дахом, – сказала жінка. – Мені тітка Надя сказала, що вам діток треба прилаштувати, то давайте до нас.

– У нас також і син і дочка майже одного віку з вашими, проживемо, і вас можемо на веранді влітку влаштувати.

Дивно все відбувається. Селище хоч і не таке вже й велике, а Толік з Ганною майже ні з ким не познайомилися за рік – весь час робота забирала, а за кілька місяців, як трапилася біда, так познайомилися майже з усіма: кожен допоміг хто чим міг – справою чи речами.

Усіма силами будинок добудували за два місяці, залишилося лише внутрішнє оздоблення. А рідня зникла – одного разу лише Ігор зателефонував і все. А до цього ж так дружили!

Ось і думаєш в такий час, а на таку матір вся ця рідня здалася? Що ж, шляхи Господні не звідані, і всім повернеться за справи їхні…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!