– Візьми провину на себе, мені судові позови ні до чого! – Зажадав чоловік.

– Що? – Здивовано запитала я.

– Скажи, що ти була за кермом, – пробурчав Вадим.

– Не зрозуміла… – я справді нічого не розуміла. – Навіщо мені брати на себе твою провину?

– Я ж сказав… У мене на роботі й так проблеми, а якщо ще мене по судах почнуть тягати, я можу втратити місце, – хрипко сказав чоловік.

– Слухай, та поясни ти до ладу! – Вигукнула я.

В принципі, і так було зрозуміло. Вадим боровся із сусідом Геннадієм Петровичем через паркувальне місце у дворі. Їхня боротьба була такою відчайдушною і завзятою, наче йшлося не про місце для машини, а про долю світу.

Боротьба була брудною, і в хід з боку Вадима йшло все, записки під двірники, непристойні написи на шибках, та багато іншого.

Але при цьому Вадим ніколи, жодного разу за ці роки не підійшов до сусіда і не сказав йому в обличчя жодного слова.

Вони віталися крізь зуби й дивилися один на одного вовками, але вголос ніколи не сварилися. І ось, тепер…

– Я розбив йому фару, – зітхнув чоловік, – випадково, коли здавав назад.

– Випадково… – подумала я. – Так, звичайно, випадково…

– І ти хочеш, щоб я…

– Ти не вмієш водити, – різко перервав він, – і це всі знають. Весь двір знає. Я тебе скільки вчив? Три роки? Ти ж плутаєш газ із гальмами постійно! Усі повірять, що це ти.

– А що далі?

– Що далі? – не зрозумів Вадим.

– Допустимо, я візьму твою провину на себе, – тихо сказала я. – А потім що? Суд?

Чоловік нервово засовався на стільці.

– Ну… не обов’язково суд, – промимрив він, – можна ж і по-доброму домовитися якось. На мене він одразу в суд подасть, а ти… Ти ж із ним не в контрах.

– Так що ти, напевно, зможеш… Ну… зробити щось, щоб до суду не дійшло. В принципі, я й сам можу на тебе все звалити, але буде краще, якщо ти сама зробиш, так би мовити, явку з повинною.

Мені раптом стало неймовірно гидко, але я стрималася.

– Ну, припустимо, – сказала я, – але ж платити треба буде за ремонт. Хто платитиме?

– Ну, звісно, ​​я! – відповів Вадим і відвів погляд.

Я замислилась. Мені раптом згадалося одне чудове кіно, в якому головний герой взяв на себе провину за дорожню пригоду і замість дружини вирушив у місця не настільки віддалені. Дружина його тим часом вважала, що так і має бути.

– Сім років ми одружені, – думала я, – і всі ці сім років він не вважає мене за людину. Якщо я візьму на себе його провину, він хіба мене більше цінуватиме і поважатиме? Ні, він просто сприйме це, як належне.

Чоловік увесь цей час уважно стежив за моїм обличчям.

– Ну, – нетерпляче сказав він, – надумала?

– Надумала, – відповіла я.

– То ти згодна? – зрадів Вадим.

– Ні.

Судячи з того, як він зблід, такої відповіді він точно не очікував.

– Що означає ні? – обурився він.

– Це означає, що ні, – відрізала я, – я не робитиму цього.

– Яно, – він підійшов ближче, взяв мене за плечі й заглянув мені в очі, – ти хоч розумієш, що він з мене три шкури здере?

– Не здере, – озвалася я, – я впевнена, він діятиме по закону.

– Але ж… ти хоч знаєш, скільки коштує ця фара?! – розсердився Вадим. – Чимало вона коштує! А ще треба врахувати вартість ремонтних робіт, а ще, раптом він вирішить стягнути з мене за моральну шкоду… Або ще там за що… з нього не убуде…

– А ти це розумів, коли розбивав фару? – спокійно поцікавилася я. – Чи ти думав, що тобі все з рук зійде?

– Я … Я в стані афекту був! – вигукнув чоловік. – Я не розумів, що роблю!

– Ось і скажи це на суді, – сказала я.

Якийсь час Вадим мовчки дивився на мене. Я не відводила очей, і, зрештою, він поступився.

– Що ж… – розчаровано промовив він. – Не знав я, що ти така… Я стільки для тебе роблю, а ти…

– А що ти для мене робиш, дозволь дізнатися? – Запитала я.

– Що роблю? – Він засміявся коротко і злісно. – Ти серйозно питаєш?

– Так, цілком.

– Ну, наприклад… – він наморщив чоло. – Ми живемо з тобою сім років, і ти…

– У моїй квартирі, – поправила я.

– Що?

– У моїй квартирі ми живемо. Квартира моя, – нагадала я, – вона мені від бабусі дісталася.

– І що? – Вадим із викликом дивився на мене.

– Нічого, – коротко відповіла я.

Тут задзвенів дверний дзвінок, і я пішла відчиняти.

Нахабний Вадим пішов за мною. Я відчинила двері… і ніс до носа зіткнулася з Геннадієм Петровичем, який тримав у руці якусь тонку папку.

– Доброго вечора, – привітався він, – а я до вас щодо розбитої фари.

– Здрастуйте, – відповіла я.

Вадим нічого не сказав і зник у вітальні.

– Чи можна увійти? – поцікавився сусід.

– Так, звичайно.

Він пройшов за мною у вітальню і на моє запрошення сів у крісло. Якийсь час він мовчки дивився на Вадима, що сидів на дивані.

– Я знаю, що це були ви, – сказав він нарешті, – я бачив з вікна, як ви спеціально зачепили мою машину. Так що…

– Ви що… прямо мене бачили? – глухо запитав Вадим.

– Я бачив вашу машину, яка цілеспрямовано…

– А! – перервав Вадим. – То це ж вона!

І він показав на мене. Я так розгубилася, що в мене зник голос. Поки я приходила до тями, чоловік торохтів далі:

– Вона ж плутає газ і гальмо постійно і водити не вміє від слова зовсім! Крім того, вона того вечора під мухою була, ми на корпоративі гуляли…

– Так я кермував, але коли у двір в’їжджали, вона прилипла до мене, як банний лист, дай покермувати, та дай. Ну я й дав…

Вадим картинно зітхнув і з докором глянув на мене.

– Ось казав я тобі…

Його промову перервав сусід. Геннадій Петрович поклав перед чоловіком папку і сказав:

– Ось тут результат експертизи та оцінка збитків. Поцікавтеся.

Вадим розкрив папку, і в нього відвисла щелепа.

– У… вісім… тисяч?! – пробурмотів він. – Це… Це ж…

– Або, – вагомо перервав сусід, – я подаю на вас в суд. І ви відповідатимете по статті за хуліганство.

– Та це все вона! – Вигукнув з вереском Вадим. – Я ж говорю…

Геннадій Петрович вийняв із кишені телефон і тицьнув екран Вадиму під ніс.

– Я все зняв, – сказав він, – подивіться.

На відео було видно, як машина чітко і навмисно в’їжджає в авто сусіда, а потім через п’ять хвилин він виходить із салону один і прямує до під’їзду.

– Невмілі так не їздять, – усміхнувся сусід. – То як, вирішимо справу миром?

– Я … – Вадим опустив голову. – У мене зараз немає восьми тисяч.

– Тоді я звертаюся до суду, – сухо сказав сусід, – їздити з розбитою фарою і нариватися через вас на неприємності я не маю наміру. Гарного вечора.

Коли сусід пішов, я дістала сумку чоловіка і майже не дивлячись покидала в неї його речі.

– У тебе п’ять хвилин, – сказала я, – бери свою сумку і йди.

– Не зрозумів… – пробурмотів Вадим. – Ти що, мене виганяєш? Кидаєш мене у складній ситуації?!

– Я не хочу більше перебувати на одній території з людиною, яка не може відповідати за свої провини й ховається за жіночу спідницю, – зневажливо сказала я. – Іди, Вадиме. І розбирайся зі своїми справами сам.

Він пішов, і незабаром ми розлучилися. Чим закінчилася його «автомобільна» справа, мені невідомо, та, чесно кажучи, й не цікаво.

Єдине, що цікавить, – звідки беруться такі нахабні, самовпевнені та недолугі мужики, і чому ми, жінки, не помічаємо цього на старті? Бісить!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!