– Ти що, виганяєш мене? – Закричав чоловік. – Із мого власного будинку? Ти у своєму розумі?!

– Це не твій будинок, Мишко. Це квартира моєї бабусі. Твої тут лише речі. І я зберу їх до вечора.

Михайло здивувався.

– З глузду з’їхати! Через якесь дитяче свято!

… – Тобто як це їх не буде? Ти зараз жартуєш, Люсю?

– Жодних жартів, – Люся говорила спокійно. – Це перший день народження нашого сина, йому виповнюється рік.

– Я хочу нормальне, спокійне свято у родинному колі. Без метушні. І без чужих дітей.

– Чужих? – заревів Михайло. – Мої діти чужі для тебе?

– Аліна та Денис – мої діти, Люсю. І вони такі самі члени сім’ї, як і твій син. Як і твоя дочка, яка, між іншим, на святі буде!

– Моя дочка живе з нами, – Люся знизала плечима. – А твої діти — це твоє минуле життя. Так, я не хочу, щоб вони приходили.

– Чому? Поясни мені, чому? Що вони зробили тобі? Дівчинці одинадцять, пацану – вісім. Вони що, торт твій з’їдять?

– До чого тут торт? Мишко, ти сам чудово знаєш, як усе минеться. Вони прийдуть, і все почне крутитись навколо них.

– Твоя мама відразу забуде про іменинника. Вона охатиме та охатиме над Денисом, перевірятиме, чи не схудла Аліна.

– Твій батько потягне їх грати у приставку. Ти сам носитимешся навколо них, бо в тебе вічне почуття провини перед колишньою дружиною.

– А наша дитина? Для кого ми це свято робимо? Для однорічного малюка, який сидітиме в манежі, поки вся рідня розважає твоїх старших?

– Я хочу свято для нашої спільної дитини. Щоб усі були з ним. Розумієш?

– Значить так, – тихо промовив він. – Або мої діти будуть на цьому дні народження, або мене теж не буде. Вибирай!

– Ти ставиш мені ультиматуми? Через те що я хочу один день на рік присвятити нашому малюку?

– Я все сказав! – гаркнув Мишко.

Він розвернувся і вийшов.

– Мишко, не смій йти так! – Люся гукнула йому вслід, але чоловік навіть не обернувся.

Цілий тиждень Мишко не дзвонив, не писав і не повертався додому.

Він жив у батьків, справно читаючи повідомлення від Люсі з проханням купити памперси або харчування їхній спільній дитині, мовчки переказував гроші їй на карту.

Люся ж не розуміла, у чому винна. Шість років вона намагалася збудувати ідеальну родину.

Коли вони лише одружилися, їй здавалося, що наявність дітей від попередніх шлюбів не стане проблемою.

На той момент у неї вже була дочка, спокійна та розважлива дівчинка. У нього двоє погодок.

Перші роки все справді було непогано, але чим далі, тим виразніше Люся розуміла: вона ділить чоловіка не тільки з його дітьми, а й з його колишньою дружиною, з матір’ю і з вічним почуттям провини.

Якось увечері Люсі зателефонувала свекруха. Вона глибоко вдихнула, переклала сплячого малюка в ліжечко, накрила його легким пледом і навшпиньки вийшла в кухню, щільно прикривши за собою двері.

– Так, Алло Георгіївно. Доброго вечора.

– Привіт, Люсю, – привіталася та. – Як там мій онук? Що робить?

– Спить. Все добре, дякую.

– Спить, це правильно, – Алла Георгіївна витримала театральну паузу. – Люсю, моя дівчинко, ти ж розумієш, навіщо я дзвоню.

– Мишко живе у нас уже тиждень. На ньому обличчя немає. Хлопчик звівся весь…

– Хлопчик грюкнув дверима і кинув дружину з немовлям! – сухо відрізала Люся. – Йому тридцять шість років, Алло Георгіївно.

– Ну, не гарячкуй, не гарячкуй. Він батько. Гарний батько. Він любить своїх дітей однаково. А ти зараз намагаєшся вбити клин між ним та старшими.

– Навіщо ти так, Люсько? Діти ж не винні, що батьки розійшлися. Їм і так важко.

Люся заплющила очі.

– Важко? Алло Георгіївно, він кожні вихідні забирає їх до вас. Ви їх бачите частіше, ніж я бачу свою рідну матір.

– Щоліта, на всі три місяці, ви відвозите Аліну та Дениса на дачу, Мишко вештається там усі вихідні. Ви з них порошинки здуваєте! У них дві родини, які їх облизують з ніг до голови.

– Це наш обов’язок! – свекруха відразу втратила самовладання. – Ми повинні компенсувати їм відсутність нормальної, повноцінної родини. І Мишко повинен.

– А ти егоїстка, Люсю. Ти народ ила і тепер хочеш всю ковдру перетягнути на себе.

– Я хочу відсвяткувати рік своїй дитині без чужих капризів! – Люся теж розлютилася. – Я хочу, щоб хоч один день мій чоловік дивився лише на нашого малюка! А не бігав із телефоном, відповідаючи на дзвінки своєї колишньої дружини!

– Надя дзвонить у справі! У неї діти на руках.

– Та що ви кажете! – Люся гірко посміхнулася.

І перед очима швидко спливла картина місячної давності.

Був кінець серпня, вони їхали з дачі. Їхній новонароджений малюк плакав в автокріслі від спеки, кондиціонер не справлявся.

Мишкові зателефонувала Надя, її пронизливий голос було чути навіть через динамік телефону, який чоловік судомно притискав до вуха.

– Мишко, мені терміново потрібні гроші на форму! І рюкзаки! Діти в недоносках до школи підуть? Ти поганий батько, тобі взагалі начхати, як вони виглядають!

Мишко тоді почав мимрити, вибачатися, а Люся сиділа поруч, кусаючи губи від досади.

– Алло Георгіївно, він платить аліменти! Регулярно! У Наді гарна зарплатня. Влітку діти повністю на вас, вона на них не витрачає жодної гривні за три місяці!

– А наприкінці серпня вона дзвонить і вимагає ще грошей зверху. І він дає! Він відриває від нашого бюджету та віддає їй, бо боїться, що вона знову назве його поганим батьком.

– Гроші сьогодні є, а завтра їх немає, – промовила свекруха.

– А нічні дзвінки? Ви знаєте, що вона може зателефонувати о другій годині ночі? У нас малюк тільки-но засинає, а у неї, бачите, кран потік, і їй терміново потрібна порада, як перекрити воду!

І Мишко схоплюється і пів години висить на телефоні, пояснюючи їй, де вентиль!

– Надя самотня жінка…

– Вона не інв алід! – гаркнула Люся. – А та історія біля торгівельного центру? Пам’ятаєте?

Люся не могла забути того дня й досі. Надя попросила Мишка забрати дітей після вихідних не з дому, а від торгового центру.

– Я тут придивляюся їм взуття, під’їжджайте, заберете, – заявила вона.

Люся з Мишком приїхали, дітей із собою взяли. Надя вивела Аліну та Дениса, посадила їх на заднє сидіння і, мило посміхнувшись у вікно, сказала:

– Ой, Мишко, я тут сукню одну не доміряла. Зачекайте на мене хвилин двадцять, я зараз закінчу, і поїдемо.

Двадцять хвилин перетворилися на півтори години. Машина стояла на паркуванні. Діти сварилися на задньому сидінні. Малюк надривався від крику.

Люся намагалася його заспокоїти, а Мишко просто вчепився в кермо і, тупо сидів. Він нічого не сказав колишній дружині, коли та нарешті з’явилася з двома пакетами із брендового бутіка.

Зате, коли вони рушили з місця, Мишко зірвався на Люсю через те, що вона надто голосно ляснула бардачком.

– Ти просто ревнуєш, Люсю. Це низько, – голос свекрухи вивів її із заціпеніння. – Мудра жінка прийняла б дітей чоловіка, як своїх.

– Я приймаю їх у нашому помешканні кожних вихідних. Я готую на них, я перу їхні речі. Але один день на рік я маю право провести так, як я хочу!

– Виходить, компромісу не буде? – Запитала Алла Георгіївна.

– Не буде!

– Що ж… Я тебе почула. Передам Мишкові.

У слухавці пролунали короткі гудки.

Минуло ще два дні. Наближалися вихідні – день народження малюка. Люся замовила невеликий торт з ведмежатами на верхівці, купила повітряні кульки, запакувала подарунок. Запросила свою маму та сестру. Дочка Люсі, Даша, старанно малювала братику листівку.

Накриваючи на стіл, Люся раптом упіймала себе на думці, що їй… спокійно. За цей тиждень вона жодного разу не здригнулася від дзвінка телефону, не вислуховувала роздратовані зітхання чоловіка після спілкування з колишньою дружиною. І діти чужі не дратували.

У суботу вранці у замку повернувся ключ. Люся стояла в коридорі, тримаючи на стегні однорічного сина, одягненого в ошатний костюм з метеликом.

Заявився чоловік, у руках він тримав пакет із якоюсь великою іграшкою. За його спиною маячили діти.

– Привіт, – Мишко зробив крок у квартиру, перегороджуючи собою вихід на сходову клітку. – Ми приїхали вітати братика. Роздягайтесь, діти.

Денис тут же кинув куртку на пуф і в черевиках пройшов по чистому килиму у вітальню. Аліна, уткнувшись у телефон, повільно стягувала кросівки, навіть не глянувши на Люсю.

– Мишко. Вийди на хвилинку. В під’їзд, – спокійно попросила Люся.

Вона опустила малюка на підлогу, перегородила йому шлях у вітальню манежною сіткою, і зробила крок за двері, прикривши їх за собою.

Чоловік був незадоволений таким прийомом.

– Що ти влаштовуєш? Я сказав, що прийду лише з дітьми. Я тримаю своє слово. Я їхній батько, Люсю, і я не дозволю тобі викреслювати їх із мого життя!

– З твоєї, будь ласка, – тихо відповіла вона. – Не викреслюй. Ти не спитав мене, не домовився зі мною, ти мені своє рішення нав’язав. Ти так робиш завжди, коли справа стосується Наді та твоїх дітей!

– Знову Надя винна? – Він закотив очі. – Господи, яка ж ти… Моя мати мала рацію. Тобі просто все одно на всіх, окрім себе!

– Твоя мати… Надя… Твої діти… Знаєш, Михайле, я весь тиждень думала. Я думала, що сумую, що боюся втратити тебе.

– А зараз дивлюся на тебе і розумію: мені без тебе набагато легше.

– Що ти несеш? – Мишко нервово смикнув плечем. – Припиняй цю виставу. Там діти одні у квартирі!

– Моя дочка та мама за нашим сином доглядає. А своїх забирай, Мишко.

– У сенсі – забирай? Ми на свято приїхали! У мене подарунок!

– Свята для вас не буде. Забирай дітей, та йди.

– Ти що, виганяєш мене? – Закричав він. – Із мого власного будинку? Ти у своєму розумі?!

– Це не твій будинок, Мишко. Це квартира моєї бабусі. Твої тут лише речі. І я зберу їх до вечора.

Михайло здивувався.

– З глузду з’їхати! Через якесь дитяче свято! Ти ненормальна! Ти залишаєш дитину без батька!

Люся не відреагувала на його випад.

– Іди, Мишко. Інакше я викличу поліцію.

Мишко якось різко знітився.

– Люсю, поговорімо нормально. Ну, хочеш, я їх зараз назад до мами відвезу? Посидимо вчотирьох…

– Пізно.

Вона відчинила двері, зайшла до квартири. Денис уже встиг увімкнути телевізор на повну гучність, а Аліна сиділа на дивані з ногами у вуличних джинсах.

– Діти, одягаємось, – голосно скомандувала Люся. – Тато вас забирає.

Мишко стояв на порозі. Він машинально допоміг синові натягнути куртку, мовчки забрав пакет з іграшкою.

Аліна пирхнула, схопила телефон і першою вискочила на сходи.

Через два місяці Люся та Мишко офіційно розлучилися. Мишко переїхав жити до матері, продовжуючи покірно виконувати всі вимоги колишньої дружини.

А Люся повністю поринула у виховання сина, вперше за довгі роки почуваючись вільною. І щасливою!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!