Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – Ти що, зовсім? – голос у нього став тоненьким, майже верескливим. – Твоя мати, вона ж як п’явка! Вона все життя із тебе гроші тягне! То їй на ремонт треба, то на ліки, то ще не знаю, на що! Ми збирали, а вона просто так взяла? – Ми? – перепитала я. – Хто це ми? – У сенсі? – образився чоловік. – Ти сказав, що ми збирали, – повторила я. – А збирала я одна! Ти тут до чого?

– Ти що, зовсім? – голос у нього став тоненьким, майже верескливим. – Твоя мати, вона ж як п’явка! Вона все життя із тебе гроші тягне! То їй на ремонт треба, то на ліки, то ще не знаю, на що! Ми збирали, а вона просто так взяла? – Ми? – перепитала я. – Хто це ми? – У сенсі? – образився чоловік. – Ти сказав, що ми збирали, – повторила я. – А збирала я одна! Ти тут до чого?

Viktor
25 Лютого, 202625 Лютого, 2026 Коментарі Вимкнено до – Ти що, зовсім? – голос у нього став тоненьким, майже верескливим. – Твоя мати, вона ж як п’явка! Вона все життя із тебе гроші тягне! То їй на ремонт треба, то на ліки, то ще не знаю, на що! Ми збирали, а вона просто так взяла? – Ми? – перепитала я. – Хто це ми? – У сенсі? – образився чоловік. – Ти сказав, що ми збирали, – повторила я. – А збирала я одна! Ти тут до чого?

– Маріє, ви коли завдаток принесете? Бо охочі, знаєте, є.

Я випросталася, почервоніла від напруження.

– Який завдаток, Геннадію Павловичу? – Роздратовано запитала я. – Я у вас нічого не просила.

– Ну як же, – сусід часто заморгав важкими, червонуватими, повіками, – за «ластівку» мою. Вадим же сказав, що цього тижня точно віддасть. Я вже зателефонував та дізнався, які документи потрібні для переоформлення.

Я розгубилася, вибираючи потрібні слова. Річ у тім, що сусід за віком перестав їздити на своїй «ластівці», – підводив зір.

А мій Вадим давно хотів машину, але лише гіпотетично. Тому що його зарплати вистачило б хіба що на крило від чогось більш-менш пристойного. Він це знав і розмов про купівлю машини не заводив.

Принаймні зі мною. Я, загалом, була не проти машини, але вважала і вважаю досі, що купувати іржаву розвалюху немає сенсу. У ремонт вкладеш більше, ніж у нову. А тут така новина…

– Звичайно, – відповіла з навмисною впевненістю, ніби була в курсі того, що відбувається, – цього тижня, Геннадію Павловичу, не хвилюйтеся. Вадим вам передзвонить, раз обіцяв.

Я так і не змогла впоратися з неслухняною блискавкою, зачинила двері та пішла шукати інше взуття.

У мене була мрія. Я хотіла змінити професію. Не через гроші, просто я ненавиділа бухоблік. Я все життя любила малювати, але пішла на економічний через матір, яка вважала, що митець – не серйозна професія. Але зараз я стала великою дівчинкою, давно не залежу від маминої думки.

Навчання у наш час коштує не дешево. Три роки я відкладала з кожної зарплати на мрію спочатку по три, потім по п’ять тисяч. Потім, коли підвищили зарплату, почала відкладати по десять.

Це ні з чим не порівнянне, приємне почуття, коли відчиняєш комод і перераховуєш накопичені купюри.

Це почуття не має нічого спільного з жадібністю, це відчуття, що життя таки кудись рухається. Що ти не просто вариш ці нескінченні супи та прасуєш ці незмінні сорочки, а будуєш щось нове.

Я хотіла закінчити курси з дизайну інтер’єрів. Дурість, скажете? Можливо. Але то була моя дурість. Моя власна, вистраждана, виношена. Як дитина, яку все не виходить завести.

Вадим, звісно, ​​про це знав. Я показувала йому програму навчання, тицяла пальцем в екран ноутбука, дивися, мовляв, ось модуль з колористики.

А ось 3D-моделювання. А ось стажування у бюро. Він кивав, вдавав, ніби він слухає, ніби йому не байдуже.

Додому я повернулася до сьомої. Вадим сидів на кухні, їв макарони із сосискою. Мабуть, відварив собі сам, доки мене не було. Я сіла навпроти зі змовницьким виглядом, склала руки на колінах.

Він глянув на мене, в його очах промайнуло швидкоплинне занепокоєння.

– Ти чого?

– Вадиме, – сказала я повільно, – я сьогодні мамі гроші віддала. Усі.

Він перестав жувати. Сосиска так і залишилася висіти на виделці.

– Які гроші?

– З комода. Які я збирала.

Вадим мовчав, потім відклав виделку.

– Ти що, зовсім? – голос у нього став тоненьким, майже верескливим. – Твоя мати, вона ж як п’явка! Вона все життя із тебе гроші тягне! То їй на ремонт треба, то на ліки, то ще не знаю, на що! Ми збирали, а вона просто так взяла?

– Ми? – перепитала я. – Хто це ми?

– У сенсі? – образився чоловік.

– Ти сказав, що ми збирали, – повторила я. – А збирала я одна! Ти тут до чого?

Він затнувся. Моргнув, занервував, підбираючи правильні слова.

– Так, звичайно, ти. Але ж ми все-таки чоловік і дружина! Це наші спільні гроші.

– Вадиме, – я говорила дуже спокійно, хоча насправді хотілося кинути в нього тарілкою, – ці гроші я відкладала зі своєї зарплати на своє навчання. Ти ж це знав!

– Ти погоджувався зі мною, коли я розповідала, що мрію стати дизайнером. А сьогодні я дізнаюся, що ти в обхід мене збирався спустити мої гроші на стару розвалюху.

– Яку розвалюху? – Чоловік знову безневинно заморгав.

– За яку ти пообіцяв завдаток Геннадію Павловичу, – відповіла я.

– Ну то й що? – Раптом нервово випалив чоловік. – Навчання зачекає. А машина – це ж потрібна річ!

– Вадиме, а чому я дізнаюся про твої плани не від тебе, а від сусіда? – Докірливо запитала я. – Ти, виявляється, вже все вирішив без мене? Ти про все домовився з Геннадієм Павловичем! Ти розпорядився моїми грошима без дозволу!

– Це ж для сім’ї! – спалахнув чоловік. – Машина – це практично! А твої курси – це дурощі, розумієш? Жіноча забаганка! Куди ти підеш зі своїми курсами? Ти бухгалтер! Який із тебе дизайнер?

А я, наївна, все чекала, що він зараз скаже: «Пробач, я мав спитати, це було не правильно». Я чекала, що він хоч щось скаже. Але в цій броні абсолютної впевненості у власній правоті я не знайшла навіть тріщин.

Чоловік стояв переді мною весь червоний, а в його очах була тільки злість. Не каяття, не сором. А злість.

– Я тобі маму не дозволю ображати, – сказала я. – Мама тут ні до чого. Вона нічого не брала. Гроші у мене. Я нікому їх не віддавала. Просто хотіла подивитись на твою реакцію.

– Ти мені тут перевірки влаштовуєш? – скипів чоловік.

– Так, – сказала я. – А ти за моєю спиною моїми грішми розпоряджаєшся!

Ми дивилися одне на одного. Гудів холодильник, штора на вікні гойдалася від протягу.

– Маріє, ну годі вже, – Вадим раптом змінив гнів на милість.

Він натягнуто посміхнувся, але посмішка вийшла змученою.

– Маріє, поговорімо нормально, будь ласка. Так, я не сказав тобі. Бо знав, що ти будеш проти. Бо ти вперта. Але машина ж для нас обох. Не лише для мене. Будемо на дачу їздити і у відпустку.

Я підійшла до вікна, подивилась униз. На подвір’ї під ліхтарем стояла «шістка» сусіда, іржава, з пом’ятим бампером. Не машина, а купа брухту.

– Вадиме, я хочу, щоб ти пішов, – сказала я. – Збирай речі і йди сьогодні ж.

– Ти серйозно? – посміхнувся чоловік. – Через якусь машину?!

Я обернулася. І сама здивувалась, як легко мені далося це спонтанне рішення. Рішення, до якого я не готувалася, не підбирала слова.

– Не через машину, Вадиме, – сказала я. – Через те, що ти брехун. Через те, що мої мрії для тебе – дурощі.

– Через те, що ти навіть зараз не вибачився. Жодного разу. Ти навіть не зрозумів, що вчинив підло! Ти досі посміхаєшся і не визнаєш своєї провини!

– Ти істериш, – роздратовано відмахнувся Вадим. – Давай завтра поговоримо, коли ти заспокоїшся? Лягай спати. Не мотай нерви мені й собі.

– Ні, – я похитала головою. – Я спокійна. Не повіриш, але вперше за довгий час я спокійна, як удав.

Ми ще деякий час сперечалися. Зрештою, Вадим зібрав речі та пішов. Я слухала, як стихли його кроки на сходах.

Потім підвелася, підійшла до комода, дістала конверт і перерахувала купюри. Усі до одної були на місці. Двісті тридцять вісім тисяч.

За вікном почав падати мокрий сніг. Вадим пішов – і скатертиною дорога. Тепер ніхто за моєю спиною не розпоряджатиметься моїми грошима, не назве мою мрію дурістю…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

Ірина з Олегом вечеряли на кухні. – Коханий, ти не хочеш до Світлани з’їздити? Доньку відвідаємо, онучку побачимо, – раптом запропонувала дружина. – Залюбки! – усміхнувся Олег. – Тоді я їй нічого не буду говори. Зробимо сюрприз, – вирішила Ірина. В суботу вранці вони зібрали подарунки та гостинці і вирушили в дорогу. До обіду батьки були біля будинку доньки. Олег дістав сумки з багажника автомобіля, і вони піднялися до квартири Світлани. Ірина натиснула на дзвінок, за хвилину двері відкрилися, на порозі з’явилася Світлана. Батьки глянули на доньку і не повірили своїм очам
– Мамо, тату, ви чули, що сказала моя дружина? – суворо поцікавився Олексій. – Повертайте на місце, чи наші стосунки вкрай зіпсуються. Вирішуйте, що вам дорожче!

Related Articles

– А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

– І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Viktor
23 Травня, 202623 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Цікаве за сьогодні

  • – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один
  • – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.
  • Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.
  • Василь, опустивши голову, поплентався до дверей. Але невдовзі з коридору пролунали звуки ..: — Галю, припини! Я просто поговорити пішов! Нічого такого не було, чесно!Люда лише зітхнула, повернувшись, і пробурмотіла:— Напевно, в минулому житті я заслужила таке..
  • – Продаємо тут будинок і їдемо назад в Україну. – Як це їдемо? У мене хороша робота, пристойна зарплата, ти теж працюєш, будинок хороший. Син закінчить інститут і теж сюди перебереться. Мене тут все влаштовує
  • — Денисе, ти нічого не хочеш мені сказати? — спокійно запитала я, застібаючи блискавку на валізі. Всередині мене все вигоріло. Ні сліз, ні істерик, ні бажання кидатися на шию з криками «як ти можеш!» — Марино, ну… мама в чомусь права, — промурмотів він, нарешті піднявши на мене погляд. У його очах не було ні жалю, ні провини. Тільки роздратування від того, що я затягую неприємну сцену.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes