– Затишно. По-пенсіонерськи так. – Олег увійшов до банкетної зали з таким виглядом, ніби приніс мені не подарунок, а гуманітарну допомогу.

Під руку він тримав дівчину в чомусь бежевому та обтислому. Їй було тридцять років. Рівно стільки ж, скільки нашій старшій дочці.

Музика стихла. Гості, які ще хвилину тому дзвеніли виделками та обговорювали дачу, завмерли. Я стояла біля столу і стискала ніжку келиха.

Пальці побіліли. Ми не бачилися три роки. З того дня, як він оголосив, що «виріс із наших стосунків» і пішов шукати натхнення. Напевно, знайшов.

– Марино! – його голос розрізав тишу. – Ну, зі святом! П’ятдесят п’ять це, звичайно, дата. Солідно.

Він підійшов ближче, тягнучи за собою супутницю. Дівчина кліпала нарощеними віями та дивилася на моїх подруг з переляком. Як на музейні експонати.

– Знайомся, це Аліна. – Олег сяяв, як начищений чобіт. – Моя муза. Вирішили заїхати, привітати. А то ти тут, мабуть, одна, все по-старому…

Він простяг мені пакет із логотипом дорогої косметики. Черговий варіант. Я навіть не зазирнула усередину. Напевно, щось «для вікової шкіри».

– Дякую, Олеже, – я взяла пакет. Голос рівний, але у грудях кольнуло. – Не варто було турбуватися. У нас тут, ти ж знаєш, своя атмосфера.

– Та бачу, бачу. – Він обвів поглядом залу ресторану, моїх ошатних гостей, салати на столі. – Затишно. По-пенсіонерськи так.

Хтось із гостей хмикнув. Моя сестра Надя набрала повітря, щоб видати щось різке, але я впіймала її погляд, та хитнула головою: не треба, не зараз.

– Вибачте, я на хвилинку, – кинула я і швидко вийшла із зали.

У вбиральні пахло лимоном. Я зачинила за собою двері й притулилася чолом до холодного скла.

У відбитку на мене дивилася жінка у темно-синій сукні. Доглянута. Красива. Але очі видавали. У них хлюпалося те саме відчуття, яке Олег так любив викликати в мені. Відчуття, що я другий сорт.

– П’ятдесят п’ять. Кому ти потрібна? Він прийшов показати, що він переможець, а ти відпрацьований матеріал.

Я ввімкнула крижану воду. Плеснула на зап’ястя. Згадала, як Діма сміявся вчора, коли ми вибирали мені туфлі. Як він дивився на мене. Не як на «матір сімейства». Не як на подругу. А як на жінку.

– Стоп, – сказала я своєму відображенню.

– Ти не програла. Ти Марина. І це твоє свято!

Я промокнула руки серветкою. Підправила помаду. Розправила плечі. Видихнула. І відчинила двері.

У залі було гамірно. Олег уже сидів на чолі столу – хто його туди пустив? Наливав собі сік і голосно говорив:

– …ну я їй і говорю: Алінко, поїхали на Балі! А вона мені: ой, я боюсь літати. Довелося брати бізнес-клас, заспокоювати. Молодість, самі розумієте. Вітер у голові, зате яка енергія!

Аліна сиділа поруч, уткнувшись у телефон. Їй було відверто нудно. Мої подруги жували салат із кам’яними обличчями.

– А Марина що? – долетів до мене голос Олега.

– Вона домосідка. Їй би онуків няньчити, а не по морях мотатися. Кожному віку – своє, як кажуть.- Він підняв склянку.

– За молодість душі! Головне, хлопці, щоб двигун не барахлив. А паспорт – це так, папірець. Хоча цифри, звісно, ​​серйозні. П’ятірочки.

Я підійшла до столу. Спокійно, без метушні.

– Олеже, – сказала я м’яко. Пригощайся качкою. Вона сьогодні особливо вдалася.

– Та я пригощусь, – він усміхнувся, дивлячись на мене згори донизу, навіть сидячи.

– Ти сама як? Сумуєш, мабуть? Кішки, серіали?

– Ніколи сумувати, – посміхнулася я, – ремонт, робота, життя.

– Ремонт? – Він реготнув.

– Шпалери переклеюєш? Сама? Чи за копійки найняла?

У цей момент вхідні двері ресторану відчинилися. На порозі стояв Дмитро.

У темно-синьому піджаку. Без краватки, верхній ґудзик сорочки розстебнутий. Піджак сидів на ньому ідеально. Йому сорок п’ять, але він виглядав так, що половина моїх подруг тут же поправили зачіски.

У руках він тримав не букет. Він тримав великий глиняний горщик з орхідеєю. Той рідкісний сорт, «Чорна перлина». Я говорила про неї пів року тому, коли ми тільки обговорювали ландшафт на моїй дачі. Думала, що він забув.

Діма знайшов мене поглядом. Усміхнувся – широко, відверто, тільки для мене. І впевненим кроком попрямував через увесь зал.

У залі стало тихо. Але то була інша тиша. Не обтяжлива, як при появі Олега, а жива. Жінки дивилися на Діму, чоловіки на його впевнену ходу.

Діма підійшов до мене.

– Вибач, запізнився, – його голос звучав низько, тепло. – Забирав замовлення. Ти казала, що такі нам не завозять. Але я знайшов.

Він поставив важкий горщик на край столу. І, не питаючи дозволу, обійняв мене за талію. Притяг до себе. Легко, по-господарськи, але дбайливо.

Поцілував – не в щічку, як друга. У губи. Коротко, але так, що я забула, як дихати. А в моєї сестри Наді округлилися очі.

– З днем ​​народження, Марино, – він дивився мені прямо в обличчя. – Ти сьогодні приголомшлива.

Щоки в мене стали рожевими. Але мені не було соромно. Мені було тепло.

Десь збоку пролунав кашель. Олег похлинувся тарталеткою. Він гупав себе кулаком у груди, обличчя пішло плямами, а очі бігали від мене до Діми. Аліна відірвалася від телефону і з цікавістю роздивлялася мого гостя.

– Це… хто? – Видавив Олег, зробивши ковток води.

– Це Дмитро, – відповіла я, не відходячи від Діми ні на крок. – Архітектор. Ландшафтний дизайнер. І мій кавалер.

Діма простяг Олегу руку. Спокійно.

– Добрий вечір, Дмитро.

Олег потис руку мляво. Його “тріумф” розсипався. Картинка «успішний колишній і покинута дружина» не складалася. Поруч зі мною стояв чоловік, який був молодший за Олега років на п’ятнадцять. Вищий, стрункіший.

І головне – він дивився на мене так, як Олег не дивився вже років зо двадцять.

– Архітектор? – Олег скривився.

– Газони стрижеш? Ну, ну.

– І будинки будую, — відрізав Дмитро без посмішки. І сади створюю. Для красивих жінок.

Олег нахилився до мене через стіл. Від нього пахнуло чимось різким та міцним.

– Молодий дуже, – прошипів він. – Що, Марино, вирішила в молодість пограти? Спонсоруєш? На те, що при розлученні віджала?

У залі стало зовсім тихо. Навіть музика стихла. Аліна хихикнула в долоню. Я подивилася на Олега. Уважно. На його сорочку, що натяглася на животі. На його «музу», якій було нудно. На його зле обличчя.

І раптом зрозуміла, що мені його не шкода. І агресії немає, – порожньо.

– Олеже, – сказала я голосно. – На противагу тобі, мені не треба нікого купувати, щоб бути щасливою.

Я зробила паузу.

– Ми з Дмитром просто любимо одне одного. А спонсорую я лише себе. І коштом власної зарплати.

Діма стиснув мою долоню.

– Думаю, нам час, – Олег різко підвівся. Стілець гидко рипнув по паркету.

– Аліна, пішли. Тут душно.

– А ми ще не їли торт! – примхливо простягла Аліна.

Але Олег уже тяг її до виходу. Він йшов швидко, знітившись. Його «переможний вихід» перетворився на втечу.

Коли двері за ними зачинилися, Надя перша заляпала в долоні. За нею – решта. Музиканти увімкнули повільну мелодію.

– Потанцюємо? – Запитав Діма.

– Із задоволенням.

Ми вийшли до центру зали. Він поклав мені руки на талію. Орхідея «Чорна перлина» стояла на столі – свідок моєї маленької перемоги.

Перемоги не над колишнім чоловіком. А над страхом бути собою.

А вам доводилося стикатися з тим, що чоловікові можна бути з молодою, а жінці з молодим – соромно?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!