— Я маю намір оскаржити спадщину, — твердо сказала Віка, не відводячи погляду від колишньої подруги.

— Роби що хочеш, люба. Тільки вирішувати наші розбіжності будемо в суді, — Юля встала з-за столу, кинула серветку і пішла з кафе, залишивши Віку одну.

«Випила, називається, кави на самоті…», — думала вона по дорозі додому. Тільки встигла замовити чашку ароматної кави, як ніби з нізвідки з’явилася Віка і почала розмову про спадщину. І навіщо тільки прийшла?

Вдома Юля впала на диван і закрила очі. Дочка була на заняттях, у квартирі панувала тиша, що дозволяла їй залишитися наодинці зі своїми думками.

Невже Віка дійсно зважиться піти до суду? Вона завжди була готова сперечатися навіть через дрібницю, а тут ставки набагато вищі.

Юля посміхнулася. Раніше вони ділили між собою чоловіка, тепер же будуть ділити майно — вже з його сином. Тільки ось чи вийде це у Віки?

Вона встала, взяла рамку з фотографією Сергія, на якій він був ще живий та щасливий, і глибоко зітхнула:

— Ну і навіщо ти це зробив? Сергію… Чому ти зрадив мене саме тоді, коли мені було так важко? Через те, що я менше часу тобі приділяла?

У Юлі хворів батько. Він виховав її сам, без матері, якої рано не стало. У нього були жінки, але жодна з них так і не стала частиною їхньої родини — Ігор Петрович не хотів, щоб у дочки з’явилася мачуха.

Коли хвороба батька загострилася, Юля відразу ж вирішила перевезти його до себе. Порадившись з чоловіком, вона зробила так, щоб батько був поруч.

У просторому будинку, де ніхто йому не заважав, а турбота оточувала його постійно. Спочатку приїжджала свекруха, а ввечері Юля сама доглядала за батьком. Але він продовжував слабшати, і надія ставала все більш примарною.

Сергій допомагав, але в якийсь момент став рідше з’являтися вдома. То наради, то відрядження. Юля здогадувалася, що це може означати, але не хотіла вірити.

Вони десять років разом, у них спільна дочка, вони будують життя… Чоловік досі дарував квіти, говорив ласкаві слова. Ні, напевно, вона просто занадто недовірлива.

Минув рік. Батько пішов з життя у суботу ввечері. Юля не могла додзвонитися до Сергія, як і до своєї подруги Віки.

«Напевно, тренується», — подумала вона про подругу, яка звикла вимикати телефон під час занять. А Сергій, як на зло, поїхав у відрядження.

З викликом швидкої та поліції Юля впоралася сама. Наступного ранку приїхала до свекрухи. Та прийняла її з обіймами та співчуттями.

Після довгих розмов Юля попросила залишити Дашу у бабусі — їй потрібно було все організувати. Сказала, що впорається сама, хоча серце боліло.

Коли повернулася до міста, насамперед заїхала до Віки. Подруга повинна зрозуміти — адже п’ять років тому вона сама пережила втрату матері.

Машина Віки була на місці. Двері відчинила бліда, стривожена подруга.

— Юлька, що ти тут робиш? Чому не попередила?

— Тата більше немає. Я намагалася додзвонитися… — Юля знову заплакала.

З глибини квартири пролунав голос:

— Вікуля, а ти що, вже замовила їжу?

Юля вбігла всередину і побачила Сергія. Без зайвих слів стало ясно — він провів ніч з Вікою.

Кілька ударів — і вона вибігла на вулицю, тремтячими руками завела машину і поїхала. Вдома вона впала на підлогу і заридала, як дитина.

Сергій повернувся через кілька хвилин після неї. Він нічого не заперечував. Тільки просив вибачення, говорив, що помилився, що любить сім’ю, що Віка для нього — всього лише випадковість.

Юлі було нестерпно боляче. Вчора втратила батька, сьогодні — дізналася про зраду чоловіка з кращою подругою.

Здавалося, вона героїня шаблонної мелодрами, які любила її свекруха. А тепер — головна роль дісталася їй.

Якби не допомога Сергія з похоронами, якби не її власне емоційне виснаження, можливо, вона знайшла б сили піти.

Але в той момент їй потрібна була опора, і вона повірила в його каяття. Його мати теж благала пробачити, гнівалася на сина, як ніколи раніше. Сергій мовчав, приймаючи все, що йому було призначено.

Образа залишилася всередині, але Сергій намагався загладити провину: подарунками, увагою, турботою. Для Дашеньки вони зберегли видимість нормальної сім’ї.

Можливо, з часом Юля змогла б розібратися з цими почуттями, але сталося страшне. Під час сильного дощу Сергій не впорався з керуванням, машина вилетіла в кювет і перевернулася. Врятувати його не вдалося…

Як пережили ті дні Юля, її дочка Даша і свекруха — неможливо передати словами. Це були ніби чужі дні, прожиті крізь щільний туман скорботи.

Кожен крок давався важко, кожна мить була просякнута нестерпною тугою. Вони мовчали, плакали, намагалися бути поруч один з одним, щоб не потонути в горі.

Але на дев’ятий день після похорону, під час поминок, до будинку увійшла Віка.

Юля зустріла її біля дверей, не підпускаючи до вітальні, де зібралися друзі та колеги Сергія.

— Навіщо ти прийшла? — запитала вона тихо, намагаючись не підвищувати голос.

— Пом’янути, — просто відповіла Віка.

— Забирайся звідси. Не бажаю бачити тебе в цьому будинку, — прошепотіла Юля, стиснувши зуби.

— А я не можу пом’янути батька своєї дитини? — вимовила Віка, і її слова вдарили як грім серед ясного неба.

— Що ти сказала?

— Я чекаю дитину. Сергій знав про це. Подивися сама.

Вона простягнула телефон. На екрані було їхнє листування. Сергій пише, що між ними нічого не може бути, що він залишається з родиною і кохає Юлю.

Нижче — його мовчання у відповідь на її прохання зв’язатися. Потім фото тесту з двома смужками і повідомлення: «Я при надії. Це твоя дитина. Термін вже третій місяць».

Далі — обіцянки Віки, що інших чоловіків у неї не було, і запевнення Сергія, що він буде допомагати дитині, але сім’ю не покине.

— Ось так, подруго. Термін приблизно на той момент був такий, що зачаття припало на наш останній раз. Так що тепер у Дашки буде брат або сестра.

— Яка ти мені подруга? — Юля ледь стримувала лють.

— Ну, а чому б нам не помиритися? Сергія більше немає. Але у нас спільні діти — нехай поки що одна дитина, але буде двоє. Навіщо ділити?

— Забирайся. Нам нічого ділити з тобою, — холодно кинула Юля.

Віка посміхнулася, попрямувала до дверей, але раптом зупинилася і, майже пошепки, додала:

— Хоча знаєш… Є що ділити. Будинок, машину, заощадження. Я знаю, у Сергія була кругленька сума. Бачила, коли він квитки купував.

Так що, дорога, все це належить ділити на трьох: тобі, Дашці і моїй дитині. І якщо я встигну оформити спадщину до закінчення терміну, то отримаю свою частку. Нічого особистого — все за законом.

— Роби, що хочеш, — процідила Юля, відчуваючи, як всередині все стискається.

Пізніше Юля мучилася думкою: а що, якщо Віка дійсно зможе довести своє право? Якщо суд визнає дитину Сергієвою?

Тоді їй доведеться ділити майно. Вона могла запросити ДНК-тест, пред’явити листування, де Сергій визнає батьківство…

Невже ця жінка не тільки зруйнувала її сім’ю, але ще й збирається забрати частину спадщини?

— Що будеш робити, якщо вона подасть до суду? — зітхнула свекруха.

— Не знаю, мамо…

— А я знаю. Я теж спадкоємиця першої черги, і піду до нотаріуса. Постараюся, щоб їй дісталося менше.

— Але ж це ваш онук або онука, мамо.

— Якщо це правда. А я в це не вірю, Юленька.

Юля здивовано подивилася на жінку.

— Чому?

— Пам’ятаєш, коли ти їх застала… Я тоді пішла до Віки на роботу. Хотіла попередити, щоб трималася подалі від мого сина. І почула, як вона розмовляла з іншим чоловіком.

Він вимагав, щоб вона вийшла за нього заміж, а вона відкладала, казала, що їй потрібен час, що вона «ще не з усім розібралася». Тож, можливо, ця дитина не Сергієва.

Слова свекрухи вкололи і заспокоїли Юлю одночасно. Так, Віка завжди була вільною, легковажною, легко змінювала партнерів. Але якщо це не дитина Сергія, то навіщо їй знадобилося все це?

У Юлі боролися страх і надія. Залишалося чекати народження малюка. Однак термін для прийняття спадщини добігав кінця, і Віка не могла оформити документи на ненароджену дитину.

Тому в нотаріальну контору прийшли Юля і її свекруха, представляючи інтереси живих спадкоємців: матері і дочки покійного.

Через два тижні після пологів Віка прийшла в улюблене кафе Юлі. Та часто приходила сюди після роботи, щоб трохи відволіктися. І сьогодні вона була тут.

Віка підійшла до столика, щоб оголосити: вона буде відстоювати права свого сина. Але Юля дивилася на неї з холодним спокоєм — вона знала, що у Віки нічого не вийде.

За день до пологів Віка надіслала повідомлення: «Готуйся, скоро народиться його син».

Юля була на нервах. Зовсім інакше почувалася свекруха — вона навіть збиралася сходити в пологовий будинок.

— Хочу дізнатися, коли виписка. Зрештою, у мене народився онук. Може, схожий на Сергія?

— Ви дійсно підете?

— Звичайно! Подивлюся на нього, перевірю.

Але Віка попросила не зустрічати її з пологового будинку:

— Краще ввечері. Квіти і кульки мені зараз ні до чого. Принесіть краще памперси, їх багато знадобиться. Ліжечко я ще не встигла купити.

Юля замислилася. Чому Віка не хоче, щоб бабуся була на виписці? Щось було не так. Її ноги самі понесли до пологового будинку.

Вона чекала більше години. І ось, нарешті, з дверей з’явилися Віка і молодий чоловік, який тримав на руках новонародженого.

Вони посміхалися, обіймалися, сіли в прикрашений синьою стрічкою автомобіль з написом: «Дякую за сина».

— Ну що ж… Суд так суд, — пробурмотіла Юля, відчуваючи, як всередині все затихає.

На першому судовому засіданні Віка виступила як позивач. Вона намагалася довести, що її дитина — син Сергія. Пред’являла листування, в якому він погоджувався з цим.

Юля не стала приховувати правду — так, у чоловіка була інтрижка, так, він міг бути батьком. Але без ДНК-тесту це всього лише слова.

— Я хочу, щоб Вікторія зробила тест ДНК. За свій рахунок, якщо це в її інтересах. Можу надати зразки від своєї дочки — волосся, слину, кров. Що завгодно.

Віка дивилася на неї з ненавистю, але Юля залишалася незворушною.

Чекати рішення було страшно. Але повістки більше не було. Причина виявилася простою — тест ДНК не підтвердив спорідненість.

— З одного боку, я цьому рада, — сказала свекруха. — А з іншого… якось сумно. Після Сергія не залишилося сина, продовжувача прізвища.

— Зате ця брехня і бруд від нас відкотилися. Тепер можна почати жити далі.

Юля не знала, як забути ці дні. Але у неї залишилася Даша. Заради неї вона готова впоратися з будь-якою бідою.

А Віка… Нехай життя саме розбереться з тими, хто намагається будувати щастя на чужому горі.