Поїзд прибув на рідну станцію, і Гриша вийшов з вагона. Закинувши на спину рюкзак, він рушив дорогою.

Яке ж тут все було до болю знайоме. Цілий рік хлопця не було в рідному селищі. Лише зрідка він отримував листа від батька.

Останній раз тато писав йому пару місяців тому. Григорій дуже сподівався побачити зараз його і розповісти свої армійські історії.

Здалеку показалися рідні ворота, і молодий чоловік раптом помітив, що трава давно не скошена.

Це здалося Гриші дуже дивним, оскільки батько ніколи не допускав, щоб ділянка заростала.

Підійшовши до хвіртки, хлопець штовхнув її. У дворі теж все виглядало недоглянутим, а на дверях висів замок.

Схвильований Григорій позадкував і вийшов через ворота. Він підійшов до сусіднього будинку і постукав у вікно.

– Гришко, це ти? – ахнула баба Рая, виглянувши з-за фіранки. – Невже з армії повернувся?

– Повернувся, баб Рай. А де тата носить? Чому у нього замок висить? – знявши кашкет, поцікавився хлопчина.

– А ти хіба не знаєш? Тата поховали місяць тому. Він довго хворів, – сказала літня жінка.

Григорій округлив очі від несподіваної новини.

– Як…, – промовив він.

– Так, милий. Зараз я тобі ключі віддам, – сказала вона. Незабаром вона принесла кілька ключів від сараїв і від самого будинку.

Хлопець повернув до рідного дому. Невже в його житті більше немає близьких? Відчинивши двері, він пройшов до кімнати і сів на ліжко. На підлозі лежав товстий шар пилу.

Охопивши обличчя руками, Гриша розридався. Через кілька хвилин його погляд притягнувся до якогось конверта, що валявся на столі. Розгорнувши лист, хлопець пробіг очима по написаному:

«Дорогий Григорій. Пишу тобі цей лист, бо не знаю, в якій частині ти зараз перебуваєш. Можливо, батько передасть тобі мій лист.

У нас з тобою народився син. Знаю, для тебе це несподівано, але я повинна була сказати. Твоя Настя».

Прочитавши послання, Григорій важко зітхнув. Невже Настя, з якою вони посварилися перед його від’їздом до армії, залишалася при надії?

Він іноді згадував про неї. Хотів все повернути, проте щось стримувало його зв’язатися з дівчиною…

Схопившись з місця, Гриша поспішив вийти на вулицю. Він мало не біг по дорозі цілу годину.

Нарешті молодий чоловік опинився на іншій околиці села з великими будинками. У серці хлопця щось защеміло… За хвилину він почав стукати у знайомі ворота.

Простоявши так хвилин десять, він не дочекався господарів і побрів далі по дорозі, що вела до кладовища. Відшукавши могилу батька, Гриша зняв кашкет і заплакав.

– Тату, ну чому ж ти покинув мене? – закричав хлопець, витираючи пил з хреста. – Всього місяць, і ми б зустрілися…

Присівши навпочіпки, він замовк. У голові спливли думки про дитинство, про проведений час з батьком. Гришу охопив смуток. Зараз він хотів одного: повернутися в минуле…

Через годину він йшов назад до будинку, опустивши голову. Якби хтось у цей момент зустрів його, то відразу б подумав, що з Гришею щось відбувається.

– Гришо! – раптом почув він з боку. Озирнувшись, він помітив жінку з коляскою.

– Здрастуйте! – тихо вигукнув він. – А де Настя?

– Привіт, мужній захиснику! – привіталася Олена Михайлівна, підійшовши ближче. Дитина в колясці заплакала, і вона взяла її на руки. – На тебе схожа твоя кровиночка.

Жінка повернула малюка личком до Гриші. Малюк розтягнувся в посмішці. Хлопець посміхнувся дитині у відповідь.

– А Насті немає вдома? – повторив він питання.

Жінка важко зітхнула, і її погляд згас.

– Нашої Насті ніде немає, – заплакала вона. – Народила і зникла кудись…

– Як, зникла? – заїкаючись, вимовив він.

– Поліцію на вуха поставили. Всім районом її шукали, а вона, наче крізь землю провалилася. Син у тебе, Гришенька…, – продовжила Олена Михайлівна. – Батька твого тепер немає, зате ось синочок росте.

Гриша з подивом дивився то на неї, то на дитину, яка дійсно була дуже на нього схожа. Обережно він взяв малюка на руки.

– Не можу збагнути, куди вона могла зникнути, – шепотіла мати, витираючи сльози з обличчя. – Я щодня виходжу і виглядаю свою дівчинку.

Григорій повернувся в порожній будинок і відразу ліг спати. Йому не хотілося ні їсти, ні пити після сьогоднішніх сумних новин.

Хоча одна з них все ж виявилася хорошою, Гриша радів, що у нього росте син…

…– Тату, зачекай! – кричав десятирічний хлопчик, наздоганяючи батька. – Ти так швидко йдеш. Я не встигаю за тобою!

– Швидше, Гришка! – кричав чоловік. – Інакше ми запізнимося на поїзд.

Вони не встигли на нього. Поїзд рушив, як тільки батько з сином з’явилися на станції.

– Значить, тепер ми не потрапимо до мами? – заплакав хлопчик, проронивши сльозу.

– Значить, не потрапимо, – присівши на лавку на пероні, задумливо промовив тато.

Гриша заплакав ще сильніше, притиснувшись до батька, а той не переставав гладити дитину по голові, щоб заспокоїти її…

… Григорій прокинувся від шаленого стуку в грудях. Серце билося дуже часто. Хлопець сильно переживав через те, що сталося останнім часом.

Сівши на ліжко, він замислився. Якби тільки зараз повернути маму, то всього цього б точно не сталося.

Його мати поїхала давно, коли хлопчикові ледь виповнилося 9 років. Жінка цілий рік жила в іншому місті, влаштувавшись на престижну роботу.

Батько хотів поїхати до неї, але вони з сином не встигли на той поїзд. Вона не стала чекати і вийшла заміж за іншого.

З тих пір Гриша ніколи не бачив матір. Тато більше не одружувався. Чи то не зміг зустріти підходящу жінку, чи то боявся, що та не полюбить його сина. Так вони і жили удвох.

Разом ходили на риболовлю, в ліс. Разом садили город, доглядали за садом.

Коли Гриша йшов в армію, батько дивився на нього так, ніби відчував: це їхня остання зустріч…

…Рано вранці хлопець вийшов у двір. Знайшовши в сараї стареньку косу, він пішов наводити порядок на ділянці.

Незабаром вся трава лежала на землі скошена, і Гриша із задоволенням димів.

– Доброго ранку, добра людино! – привіталася з ним через паркан баба Рая. – Тепер приємно дивитися на дворик. Молодець ти, Гришо!

Хлопець посміхнувся.

– Баба Рая, не знаєш, де можна на роботу тут влаштуватися? – поцікавився він, кинувши недопалок.

– Так, є робота. Можна на ферму до дядька Ваньки сходити. Той набирає трактористів, кажуть. Ти ж вчився, Гришо. Тебе він з руками, ногами прийме, – повідомила сусідка.

Хлопець подякував їй і, поснідавши нехитрою кашею, вирушив на ферму.

– Ти – син Володьки Васильєва? – подивившись його диплом, запитав начальник. – Якщо він, то прийму. Знайомий з Володькою. Хороший мужик був.

Давай приходь завтра ж. Будемо новий трактор вивчати. Днями купив його. Довірю його тобі.

Весь вечір Гриша наводив у будинку порядок. Правда, перебираючи одяг батька, він заплакав. Кожна річ нагадувала йому окремий випадок, пов’язаний з татом. Шкода, що він так рано пішов…

Наступний ранок хлопця почався з навчання на новенькому транспорті.

– Ну, бачу, з цією залізякою ти подружишся, – поплескавши його по плечу, вимовив Іван Матвійович. – Поля у нас великі. Осінь тільки почалася, тож озимі встигаємо посадити. Бажаю тобі успіхів!

Шеф широко посміхнувся, і Гриша подякував йому.

Уздовж поля, на якому орав трактор Гриші, простягався ліс. Хлопець іноді зупиняв свою машину і виходив оглядатися.

Його увагу привернула якась сіра грудочка, що знаходилася недалеко від заростей. Григорій вирішив під’їхати ближче. Грудка не зрушилася з місця.

І тут молодий тракторист зрозумів: перед ним собачка! Він вийшов з трактора і попрямував до тварини, яка чомусь завила, немов вовк.

Гриша позадкував назад, помітивши, що це дійсно вовк або вовчиця, але побачив під ним пастку і зрозумів: нещасному просто потрібна допомога.

Колись вони з батьком рятували з пастки вовка. Той пошкодив лапу, але чоловік не став утримувати звіра, відпустивши кульгавого в ліс. Згадавши цей випадок, хлопець посміхнувся про себе.

– Як же ти так, бідолаха? – промовив він, обережно відтягуючи прути пастки і виймаючи кінцівку тварини.

Звільнившись, вовченя не втекло. Воно сиділо і тремтіло від страху, спостерігаючи за людиною.

– І що мені з тобою робити? А давай я тебе до себе візьму поки. Ти ж сам не одужаєш, і рана сама не затягнеться, – промовив Григорій.

Обернувши чотириногого курткою, він відніс його в кабіну.

Весь вечір хлопець дбайливо оглядав глибоку рану вовченяти і змащував її. Малюк лише жалібно скиглив.

Він не торкався їжі, яку поставив перед ним його новий господар.

– Гаразд. Загоїться все одно, – погладив його хлопець. – Батько казав: як на собаці загоїться.

Весь місяць Григорій доглядав за вовченям. Вдень він замикав його у себе вдома, а ввечері перебинтовував рану.

Коли звір пішов на поправку, хлопець вирішив відвезти його назад до лісу. Вранці вони приїхали на те місце, де Гриша знайшов вовка.

– Іди! – відпустивши тварину, сказав тракторист. – Ну, чого ти стоїш? Іди вже!

Однак вовченя і не збиралося йти. Він то дивився на ліс, то на Гришу.

– Ти хочеш мені щось сказати? – з подивом запитав Гриша.

Вовченя неохоче попленталося у бік лісу. Коли воно знову зупинилося, Гриша пішов слідом за ним.

Через деякий час вони зупинилися біля якоїсь хатинки, зарослої травою. До дверей була протоптана стежка. Хлопець злякано озирався по сторонах.

Вовченя тихо заскиглило, підійшовши до дверей, і Гриша пройшов слідом за звіром. Він обережно постукав у двері. Йому відкрили не відразу. Вовченя позадкувало назад у кущі і зникло.

– Тобі чого? – двері відчинилися, і на хлопця дивилася якась старенька.

– Я… Ви…, – розгублено пробурмотів молодий чоловік. – Чи не знайдеться у Вас води?

– Знайдеться, а як не знайдеться. Заходь, коли прийшов. І чай у мене є з польових трав, – пробурмотіла бабуся.

Він увійшов слідом за нею. Те, що Гриша побачив всередині, застало його зненацька. За невеликим столиком на лавочці сиділа вона… Настя.

– Знайомся, це моя онука, – прохрипіла літня жінка, наливаючи чай у кружки. – Знайшла її недалеко звідси.

Без пам’яті валялася у мене. Виходила її травами, а вона все одно нічого про себе не пам’ятає.

Побачивши Гришу, дівчина округлила очі.

– Ти…, – тихо промовила вона йому. – Я тебе знаю, ти… Гриша…

Старенька застигла на місці.

– Невже пам’ять до тебе повернулася? – вигукнула вона, перехрестивши рукою Настю.

– Мабуть, повернулася, – посміхнувся хлопець…

… Весілля Гриші та Насті прогриміло на все село. Олена Михайлівна та її чоловік раділи своїй знайденій дочці та щастю молодих.

Повертаючись з роботи, Гриша хапав на руки маленького сина, який зустрічав його на порозі, і цілував дружину.

Іноді вони всією сім’єю приїжджали до лісу, де жила бабуся, і відвідували її. Правда, того вовченяти Григорій так більше і не зустрів…