– Не розумію, – Ігор помітно нервував, – з якого дива ти зібралася оформляти квартиру тільки на себе?

– А на кого ще? – здивувалася Кіра.

– На мене. Чи я тобі ніхто? Ми таки третій рік живемо разом.

– Так, але ж ми не одружені. Хто дасть гарантію, що через місяць, чи через рік, ти не захочеш жити з кимось іншим?

– Не кажи нісенітниці!

– Це не нісенітниця, а звичайна логіка.

– Логіка? У тебе? Ах, так… Жіноча…

– У тебе і такої немає.

– Посваритися хочеш? – спалахнув Ігор.

– Не хочу. Кажу, як є…

Вони познайомилися, коли Кіра була у відрядженні. Вона звільнилася раніше часу, та пішла прогулятися незнайомим містом, подивитися його пам’ятки.

У парку до неї підійшов чоловік, та попросив телефон. Мовляв, його апарат розрядився, а йому терміново треба зателефонувати.

Кіра незнайомцю на прохання не відмовила. Він зателефонував, подякував їй, і запросив у кафе випити філіжанку кави.

Усі чотири дні, що Кіра перебувала у відрядженні, вони зустрічалися щовечора. Потім, майже пів року, спілкувалися у мережі.

Зваживши всі “за”, та “проти”, Ігор перебрався в місто Кіри. Він винайняв квартиру, та влаштувався працювати. Ще за пів року вони почали жити разом.

Те, що в Ігоря дві дочки від першого шлюбу, Кіру не бентежило. Вона теж виховувала сина одна. Жили вони з сином у маленькій однокімнатній квартирі, яку вона придбала після розлучення з першим чоловіком.

Він тоді виплатив їй частину їхньої спільної квартири. Ось у цю однокімнатну квартиру й прийшов жити Ігор. Тісно, ​​звісно, ​​але все-таки – не орендоване житло.

Він швидко порозумівся з сином своєї подруги, якому на той момент було майже чотири роки. Жили вони не погано, дружно, хоча зірок із неба й не хапали.

В спільний бюджет Ігор давав невеликі суми. По суті – на свою їжу, одяг, і так, по дрібницях. Воно й зрозуміло: аліменти на двох дітей з’їдали значну частину його зарплати.

Кіра ставилася до цього спокійно.

– Діти – це святе, – говорила вона, і ніколи не дорікала чоловікові в тому, що практично утримує усю сім’ю.

Вона мала пристойну зарплатню, вміла економити, бо життя навчило. Так що на життя без особливих вишукувань цілком вистачало.

Однак, час минав, синочок підростав, жити з ним в одній кімнаті ставало не зручно. До того ж наближалася школа.

Звичайно, дитині знадобиться особистий простір, і місце для занять. І Кіра вирішила, що настав час покращити свої житлові умови.

Подумавши, прикинувши свої можливості, та порадившись із бабусею (та її повністю підтримала та пообіцяла допомогти), Кіра вирішила взяти в іпотеку двокімнатну квартиру.

– Круто! – Вигукнув Ігор, коли Кіра йому про це розповіла, – нарешті у нас буде окрема кімната!

– І у нас, і у Дениса, – раділа Кіра, – і займатися буде зручно, і друзів приводити.

– Друзів? – Здивувався Ігор. – Ти збираєшся перетворити нашу квартиру на прохідний двір?

– Ну, по-перше, не нашу, а мою, – Кірі дуже не сподобалося питання Ігоря, – а по-друге, я хочу, щоб мій син не ховав від мене своїх друзів.

– Може, ти й маєш рацію, – озвався Ігор, який чудово почув усе, що сказала Кіра. Він не став розвивати цю тему далі. Вирішив, що ще не час. Та й мало що може брякнути жінка, не подумавши?

Однак, коли настав час подавати заявку, Ігор переконався, що слова Кіри прозвучали не просто так. Вона справді зібралася оформляти квартиру лише на себе.

Дізнавшись про це, чоловік обурився, і висловив Кірі своє невдоволення.

На що отримав цілком конкретну відповідь. Мовляв, ми не одружені, а отже, про яке спільне майно може йтися?

І ось тут Ігор припустився серйозної помилки. Він подумав, що Кіра просто дуже хоче за нього заміж. Ось просто мріє про це. Тому й натякає йому (по суті просить!) про це в такій дивній формі.

Ігор поблажливо посміхнувся, пригорнув Кіру до себе, і млосно промовив:

– Добре, а якщо я з тобою одружуся, ти оформиш квартиру на нас обох?

– Якщо? – Кіра відштовхнула Ігоря.

– Ну так, – чоловік подумав, що Кіра продовжує свою гру, – я ж маю подумати.

– Про що? – погляд Кіри став колючим.

Ігор розгубився. Щось усередині шепнуло йому, що розмова заходить не туди. Поки він мовчав, думаючи, що відповісти, заговорила Кіра:

– Ігорю, любий, ти, здається, не розумієш, що відбувається. Я тобі поясню. Спробуй зрозуміти мене правильно.

– Ми живемо разом три роки. Мені з тобою добре, мене все влаштовує. Якщо ти зробиш мені пропозицію, можливо, я погоджусь.

– Хоча не знаю. Не думала про це. Але в будь-якому випадку, це ніяк не пов’язано з квартирою, яку я беру в іпотеку.

– У сенсі? – Запитав Ігор, і відразу пошкодував, що поставив це питання.

– Невже тобі треба пояснювати прості речі? – Кіра дивилася на Ігоря з усмішкою, як на дитину, – гаразд, я спробую.

– Дивися: цю маленьку квартиру я купила після розлучення. Вкладалася у неї кілька років. У ній немає жодної гривні твоїх грошей. Згоден?

Ігор мовчки кивнув головою.

– Так, добре. Тепер скажи, коли я її здаватиму, чи маєш ти право на гроші, які я отримуватиму і платитиму ними за іпотеку?

– Мабуть, ні…

– Чудово! Перший внесок на двокімнатну складається з моїх заощаджень за багато років, та дуже великої суми, яку мені дає бабуся.

– Причому дає не мені, а своєму єдиному правнукові. Твоїх грошей тут немає жодної гривні. Тепер скажи, з якого дива я повинна оформлювати квартиру на нас двох?

– Але ж ми живемо разом, – Ігор сам зрозумів, як непереконливо це звучить, і тому додав, – і скоро одружимося.

– І що? Сьогодні одружилися, завтра – розлучились. Ти що, народився вчора? Чи не знаєш, як це буває?

– Знаю, – буркнув Ігор.

– Тоді ти розумієш, що я не буду ні з ким ділити те, що дісталося мені з великими труднощами. Я маю подумати про сина. Він у мене один.

– Це тимчасово, – пожартував Ігор, – все можна виправити.

– Можна. Але не факт, що так буде. Тому я розв’язуватиму питання в міру їх надходження.

– А як же я? Мене у свої плани ти ніяк не вписуєш? Адже ми сім’я, у нас все має бути спільним.

– Ігорю, я тебе благаю, – Кіра знову посміхнулася. – Ось коли ми разом придбаємо трикімнатну квартиру, вона буде спільною. Крім того, у тебе є житло. Точніше, буде в перспективі.

– Це ти про квартиру, де живуть батько з братом?

– Ну так.

– Та я там на пташиних правах!

– Чому? У вас із братом однакові права на спадщину.

– Та мій батько сто років проживе, хоч і біленьку полюбляє. І братик йому до пари. Вони взагалі можуть цю квартиру прогуляти!

– Не можуть. Там твоя частка. Тож у перспективі ти зможеш якось допомогти із житлом своїм дочкам. Нехай не глобально, але, все-таки.

– Треба ж, – з роздратуванням кинув Ігор, – ти й про це подумала. Не знав, що ти така розважлива.

– Хіба це погано?

– Гидко.

– Невже? – Кіра посміхнулася, – просто я вже мала досвід. Колишній чоловік виселив нас із сином із трикімнатної квартири, ні хвилини не сумніваючись.

– Цікаво, як?

– Дуже просто. Він створив такі умови, в яких я просто не могла бути. Привів свою подружку, і почав з нею жити на моїх очах. Те ще задоволення, скажу я тобі.

– Коли я висловила своє фі, він запропонував гроші за мою частину квартири. Причому, значно менше, ніж вона коштувала.

– Але мені так хотілося звідти втекти, що я погодилася. Так він вивіз нас із сином до моєї бабусі за один вечір. Нас, та наші речі.

– А решта майна?

– Воно було потрібне йому самому. А я просто не мала сил з ним змагатися. Ось і все. Довелося починати все з нуля, поступово збираючи себе по крихтах.

– Так що, вдруге я на подібні граблі не полізу. Хочеш жити разом – житимемо. Не хочеш, тебе щось напружує – йди. Але свого кровного, на що я витратила багато сил, часу та грошей, я більше нікому і ніколи не віддам!

І Ігор пішов. Живе зараз разом із батьком та братом.Терпить їхні нескінчені гулянки. І ображається на Кіру.

Мовляв, кинула його ця розважлива жінка, яка не має й уявлення про справжнє кохання…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!