Людмила дивилася на дочку по відеозв’язку і не впізнавала її. Сіре обличчя, запалі очі, ключиці стирчать з-під футболки.

І це — її Аня? Її дівчинка, заради якої вона двадцять років не купувала собі нове пальто?

— Мамо, ну як тобі крісло? Зручне?

— Дуже, донечко. Дуже тобі дякую.

Насправді Людмила не розуміла, навіщо їй крісло за двадцять дві тисячі.

Їй і на старому табуреті нормально сиділося. Але хіба Ані це поясниш?

— Я тебе ще записала до ортопеда на четвер. Спина як?

— Все добре, не турбуйся.

— Мамо, ти завжди так кажеш. Сходи, нехай подивляться.

Людмила кивнула, хоча знала — прийом коштує як половина її пенсії.

Сперечатися з дочкою марно. Аня все одно зробить по-своєму. Завжди робила.

— А ти сама як? Виглядаєш втомленою.

— Нормально. Проект здаємо.

Навіть зараз, розмовляючи з матір’ю, Аня поглядала кудись убік. Напевно, на робочі файли.

У свої шістдесят три Людмила мала відчувати себе щасливою.

Нова квартира замість хрущовки. Санаторій у Трускавці минулого року. Телевізор, про який вона й мріяти не могла.

Дочка — успішна дизайнерка зі своєю студією.

А вона лежала ночами без сну і думала: щось пішло не так.

***

Коли Ані було шість, Людмила працювала на трьох роботах.

Зранку — прибиральницею в школі. Вдень — в реєстратурі поліклініки. Ввечері шила постільну білизну на замовлення.

Руки боліли так, що іноді вона не могла застебнути ґудзики на власному пальто.

Чоловік пішов, коли доньці виповнилося два. Просто зібрав речі і поїхав до іншої жінки.

Аліменти платив перший рік, потім перестав. Людмила не стала його шукати. Гордість не дозволяла.

Вона економила на всьому. На собі — в першу чергу.

Одне зимове пальто носила дванадцять років, поки підкладка не розповзлася остаточно.

Зате в Ані завжди була тепла куртка і нормальні чоботи.

— Мамо, а чому ти собі нічого не купуєш? — запитувала Аня в старших класах.

— Мені нічого не треба. Ось ти виростеш, закінчиш навчання — тоді і куплю.

— А що купиш?

— Ще не знаю. Щось гарне.

Аня тоді подивилася на неї так уважно, що Людмилі стало не по собі. Ніби дочка прийняла якесь рішення. Важливе.

Людмила не надала цьому значення. А даремно.

***

У санаторії, куди Аня відправила її минулого року, сусідки за столом запитували, ким працює її чоловік.

— Чоловіка немає. Дочка — дизайнер.

— Пощастило вам з донькою.

— Пощастило, — погоджувалася Людмила.

А потім поверталася в номер з видом на холмики і думала про те, що Ані тридцять два роки.

Що вона жодного разу не привозила до матері жодного молодого чоловіка.

Що на питання про особисте життя завжди відповідає: «Мамо, ну яке особисте життя, у мене ж студія».

Людмила тоді вперше подумала: а раптом це через мене?

***

Аня закінчила школу з медаллю. Вступила на бюджет сама, без репетиторів.

До п’ятого курсу вже заробляла більше, ніж Людмила на всіх своїх роботах разом узятих.

— Мамо, давай я тобі допомагатиму.

— Не треба, донечко. Краще на себе витрачай.

— Мені нічого не потрібно. А тобі потрібно відпочити.

Через три роки після інституту Аня відкрила свою студію. Ще через п’ять у неї працювало вісім осіб.

— Мамо, я тобі квартиру купила, — сказала вона одного разу по телефону, ніби йшлося про нову кофту.

— Як купила? Навіщо?

— Тому що в твоїй хрущовці стелі два з половиною метри і труби течуть. Переїжджаємо.

Людмила хотіла заперечити, сказати, що вона звикла, що їй і так добре.

Але Аня вже надсилала фотографії. Два вікна у великій кімнаті. Простора кухня. Засклена лоджія.

— Анечка, це ж скільки грошей…

— Не твоя турбота. Ти своє відпрацювала.

Людмила тоді заплакала. Від щастя, як їй здавалося. Тепер вона розуміла — від страху.

***

У червні Аня приїхала в гості. Людмила не бачила її три місяці. І жахнулася.

Дочка схудла кілограмів на п’ять, не менше. Шкіра сіра, ніби нежива. Очі червоні від недосипання.

— Анечка, ти хворієш?

— Ні, просто втомилася. Проект здавали. Два тижні майже не спала нормально.

— Як це — не спала?

— По три-чотири години. Терміни горіли.

Людмила дивилася на дочку — і бачила себе. Себе тридцятип’ятирічну, яка засинала за швейною машинкою і прокидалася від болю в затертій шиї.

— Анечка, а навіщо тобі цей проект?

— Як навіщо? Гроші хороші.

— А тобі мало?

Аня замовкла. Потім тихо сказала:

— Мало не мало, але ти ж розумієш, скільки коштувала твоя квартира? Мені потрібно працювати.

Людмила сіла і відчула, як щось обірвалося всередині.

— Доню… Я не просила тебе про це.

— Знаю. Але я хочу. Ти стільки років працювала на мене. Тепер моя черга.

— Я не хочу, щоб ти повторювала моє життя.

***

Вони сиділи на кухні один навпроти одного. Чай давно охолов.

— Мамо, я не розумію. Ти незадоволена?

— Я бачу, як ти вбиваєшся. Ось цього і боюся.

— Чого?

— Я все життя працювала на тебе. Думала — так правильно. Мати повинна все віддати дитині. А тепер розумію, що навчила тебе поганому.

Аня дивилася на неї з образою. Людмила продовжувала, хоча кожне слово давалося з трудом:

— Я мріяла, що ти виростеш щасливою. Сім’я, діти, якась радість. А ти замість цього мене утримуєш. І себе гробиш.

— Що в цьому поганого?

— Те, що ти не живеш. Ти лише працюєш.

— Це одне й те саме.

— Ні, донечко. Зовсім не одне й те саме.

Людмила раптом згадала один випадок. Ані тоді було років десять. Старі туфлі розвалилися, потрібні нові до школи, а грошей немає.

— Аня, ходи поки в кедах.

— Мамо, в кедах не можна. Форма.

Увечері Людмила випадково знайшла під Аніним ліжком пластикову банку з-під цукерок. У банці лежали гроші. Дрібні, але назбиралося пристойно.

— Аня, звідки це?

— Відкладала. Ти ж казала, що коли виросту, ти собі щось купиш. Ось. На туфлі вистачить.

Людмила тоді розплакалася. Туфлі купила, звичайно. Не собі — дочці.

А зараз дивилася на дорослу Аню і розуміла: нічого не змінилося. Тільки масштаб інший.

Замість пластикової банки — рахунок у банку. Замість дитячої дрібниці — великі гроші. А суть та сама.

Дочка так і не навчилася жити для себе. Тому що мати не навчила.

***

— Анечка, досить.

— Чого досить?

— Досить на мене працювати. Досить себе не жаліти.

Аня підхопилася.

— Мамо, я для тебе стараюся! Ти заслужила нормальне життя!

— Я нічого особливого не робила. Просто тебе ростила. Як усі матері.

— Як усі? Ти на трьох роботах пахала! Собі нічого не купувала! Я пам’ятаю, як ти взимку в осінньому пальто ходила, бо на нове грошей не було!

— Це був мій вибір.

— І це тепер мій вибір, мамо.

Вони стояли одна навпроти одної. Дві вперті жінки. Людмила бачила в дочці себе — і це лякало її найбільше.

— Аня, я не хочу, щоб через двадцять років ти сиділа одна і шкодувала, що не пожила для себе.

— Не буду шкодувати.

— Будеш. Я знаю. Тому що сама так живу.

— У якому сенсі?

— Я все життя відкладала. На потім. Ось виросте Аня — тоді поживу. Ось стане на ноги — тоді відпочину.

А потім виявилося, що життя минуло. І я не пам’ятаю в ньому нічого, крім роботи.

— Мамо, у тебе хороше життя. Квартира, санаторій…

— У мене немає головного. Тебе щасливої немає.

Аня заплакала. Тихо, майже беззвучно — просто сльози потекли по щоках.

— Я так хотіла, щоб тобі було добре…

— Мені добре. Вже давно. Квартири цієї мені на три життя вистачить. Та мені інше потрібно.

— Що?

— Онуків хочу няньчити. Хочу, щоб ти приїжджала просто в гості, а не зі звітами про перекази. Хочу бачити тебе веселою. Закоханою. Живою.

— Мамо, які онуки… Мені тридцять два, я навіть не зустрічаюся ні з ким.

— В цьому і проблема, доню. І це моя вина.

— При чому тут ти?

— Я тобі показала, що любов — це коли себе не шкодуєш. Що любити — означає жертвувати. А це неправда, Аня. Любити — це радіти. Жити. А не тліти від втоми.

Аня посміхнулася крізь сльози.

— Той Діма, з яким я зустрічалася… Він так і сказав. Що йому потрібна дівчина, а не робоча конячка.

— І що ти йому відповіла?

— Що він правий і нехай шукає свою нормальну.

— А він був правий, доню. Правда — був.

Людмила сіла поруч з дочкою. Взяла її за руку. Рука була холодна і худа.

— Знаєш, про що я мріяла, коли тебе ростила?

— Про що?

— Щоб ти була щасливішою за мене. Не багатшою. Щасливішою.

— Мамо, я щаслива.

— Ні. Ти виснажена. Це різні речі.

Аня довго мовчала. Потім ледь чутно сказала:

— Я не вмію по-іншому.

— Я тебе цього навчила. Пробач мене.

— Ти не винна.

— Винна. Я показала тобі, що кохати — це жертвувати собою. А треба було показати інше.

Перед від’їздом Аня обійняла матір. Людмила відчувала під руками кожну кісточку.

— Мамо, я спробую.

— Що спробуєш?

— Жити для себе. Хоч трохи.

— Дуже тебе прошу, донечко.

— Тільки ти тоді теж.

— Я?

— Ти коли востаннє робила щось просто так? Не тому що треба, а тому що хочеться?

Людмила замислилася. І не змогла пригадати.

— Ось бачиш, — Аня слабо посміхнулася. — Ми обидві не вміємо. Обидві все життя віддавали і не навчилися брати.

— Але можемо навчитися.

— Можемо.

Вони стояли в дверях — дві жінки, схожі одна на одну більше, ніж їм хотілося б визнати.

— Дзвони частіше, — сказала Людмила.

— Буду. І ти дзвони. Просто так. Не тільки коли щось сталося.

Аня пішла. Людмила зачинила двері, повернулася на кухню. Постояла біля вікна, дивлячись, як дочка сідає в машину.

Потім заварила собі чай. Не тому що треба. Просто захотілося.

Дивне це було відчуття — робити щось для себе. Напевно, саме цьому їм обом тепер належало вчитися.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!