Коли не стало мами, мені у спадок залишився її старенький будинок у селі. Там минуло дитинство, але жити я туди не збиралася – маю свою квартиру в місті. Будинок стояв пусткою, руйнувався, потребував ремонту. Тому подумала й вирішила продати його.

Перед продажем я зібрала дітей.

– Мамо, і що ти плануєш робити з грошима? – одразу запитав Олег.

– Ще думаю.

Насправді я вже знала. Марина сама виховує двох дітей. Чоловік її покинув, аліменти платить через раз. Донька тягне все сама – робота, школа, гуртки. Не раз бачила, як їй важко.

Олег же живе з дружиною Іриною. Обоє працюють, мають квартиру в новобудові, щороку їздять на відпочинок. Ніколи не бідували.

Тож коли будинок продали, і я мовчки переказала всі гроші Марині – на перший внесок за більшу квартиру. І от тоді почалося.

Про це Олег дізнався випадково – від тітки. Він увірвався до мене додому без попередження:

– Це правда? Ти все віддала Марині?

– Так. Вона потребує більше.

– А я не твій син?! Тобто мені – нічого, а сестрі – все?

– Ти сам на ногах стоїш, Олеже.

– Ага! А значить, я винен, що працюю? Що не розвівся?

У цей момент Ірина, яка стояла позаду, додала з гіркою усмішкою:

– Ми завжди це знали. У вас є улюблена дитина.

– Не починай. Я допомагаю там, де важче.

– Та ти все життя тільки їй і допомагаєш! То гроші на ремонт, то з дітьми сидиш, то продукти носиш. А нам що? Навіть онукам нашим ти менше уваги приділяєш!

– Бо ваші онуки мають усе, а Маринині носять куртки по 2 сезони поспіль!

– То це тепер наші проблеми?! Ти навіть не порадилась, що робити з будинком!

– Бо це моя спадщина! Мама залишила її мені, а не вам!

У кімнаті запала тиша. Я бачила, як у сина тремтять руки.

– Знаєш що, мамо, ти втратила сина сьогодні.

– Не драматизуй.

– Ні, це ти все життя драматизуєш життя Марини. А я для тебе – запасний варіант.

Вони пішли, грюкнувши дверима. З того дня майже не спілкуємось. Олег не дзвонить, на свята не приходить, Ірина взагалі перестала вітатися. Марина ж плакала, коли дізналася, що через неї такий скандал.

– Мамо, може, не треба було, – шепотіла Марина. – Я б якось сама…

– Ні, доню. Я – мати і вирішую, як розпоряджатися своїм.

Так, допомагаю дочці більше, бо їй важче, бо Марина сама і бачу її сльози. Можливо, я втратила мир у родині, але не відчуваю провини. Бо справедливість – це не ділити порівну, а підтримувати того, хто більше потребує. Хіба ж не права?