— Настуню, йди сюди, люба! — дідусь підвівся з-за столу, розкрив обійми. — Ну, розповідай — як тобі живеться у квартирі, яку я тобі купив? Кабінет свій відкрила вже?

Настя завмерла з келихом у руці. Ресторан «Карпатський Хребет», ювілей дідуся, вся родина за столом. Петро Олексійович повернувся з Німеччини після десяти років, засмаглий, сивий, щасливий. А вона стоїть і не розуміє, про що він говорить.

— Яку квартиру, дідусю?

— Як це яку? — він здивовано подивився на Олександра. — Я ж давав тобі гроші п’ять років тому, Сашо. На старт для Насті. Ти сам просив — мовляв, вона закінчує коледж, хоче відкрити ветеринарний кабінет, допоможи. Я й допоміг.

Олександр, батько Насті, зблід. Спробував усміхнутися:

— Тату, ти щось плутаєш…

— Нічого я не плутаю. Я переказав тобі гроші. Серйозні. Для доньки. На її справу.

Настя відчула, як стіл під руками став єдиною опорою. Її голос прозвучав тихо, але всі почули:

— Я живу в гуртожитку. У кімнаті на двох. Із сусідкою, яка вмикає музику о третій ночі. Я працюю на дві ставки, щоб платити за цю кімнату й відкладати хоч якісь копійки на мрію.

Лариса, мати, підхопилася так різко, що келих перекинувся, червоне сухе потекло по скатертині.

— Сашо, що вона говорить?! Що це означає?!

— Вона сама не хотіла допомоги! — Олександр підвищив голос. — Горда надто, все сама, все сама…

— Ти брешеш, — Настя повернулася до батька, і в її голосі з’явилася сталь. — Ти жодного разу не запропонував мені нічого. Ти казав, що грошей немає. Що ветеринарія — це дурощі. Що я маю сама викручуватися, як доросла.

— Настю, не вигадуй!

— Я не вигадую. Я п’ять років жила в кімнаті шість метрів і рахувала, скільки мені залишилося до зарплати. А ти мені кожного разу казав, яка я невдячна. Яка безтолкова. Що з мене нічого не вийде.

Петро Олексійович повільно сів. Його обличчя стало кам’яним. Він подивився на зятя довгим, важким поглядом.

— Олександре. Виходьмо. Зараз.

— Тату, давай потім, не при всіх же…

— Зараз, я сказав.

Дідусь взяв Настю за руку й повів до виходу. Лариса кинулася слідом, але він зупинив її коротко:

— Іди додому. Розберемося без тебе.

Вони їхали мовчки. Настя показала дорогу на околицю Львова — сірі панельки, брудний сніг, гуртожиток із облупленими стінами. Піднялися на четвертий поверх, пахло затхлістю й чужою їжею. Настя відчинила двері.

Кімната була крихітною. Ліжко, стіл, шафа. На підвіконні стояла скляна банка з дріб’язком — Настя відкладала туди кожну вільну копійку. Поруч лежала стара фотографія: вона, ще зовсім дівчинка, тримає на руках цуценя. На звороті — дідусів почерк: «Моїй Настуні — майбутньому найкращому ветеринару».

Петро Олексійович взяв фотографію, покрутив у руках. Довго мовчав. Потім сів на край ліжка.

— П’ять років ти так живеш. П’ять років він мені брехав, що ти відкрила кабінет. Що тобі ніколи відповідати на дзвінки, бо зайнята роботою.

Настя сіла поруч.

— Я не знала, що ти давав гроші. Я думала, ти просто поїхав і забув про мене.

— Я жодного дня тебе не забував, сонечко.

Він підвівся, поклав фотографію в кишеню.

— Завтра їду розбиратися. А ти збирай речі. Будеш жити нормально.

Наступного дня Петро Олексійович приїхав до Насті з папкою документів. Обличчя похмуре, губи стиснуті. Він подзвонив Олександру, наказав приїхати в батьківський дім. Настя теж поїхала. І Лариса.

Коли батько увійшов, дідусь мовчки розкрив папку й виклав аркуші на стіл. Олександр глянув і відвів погляд.

— Ось переказ. Ось дата. Ось твій підпис. А ось — за три дні — переказ на твій рахунок. Все до копійки.

Лариса схопилася за стіл.

— Сашо, скажи, що це помилка. Скажи!

Олександр мовчав. Потім заговорив, але голос звучав фальшиво:

— Я хотів зберегти. Для неї ж. Настя була молода, недосвідчена. Я вирішив почекати, поки вона подорослішає. Ветеринарний кабінет — це серйозний бізнес, там потрібні зв’язки, досвід…

— Досить, — Настя підвелася. — Ти не збирався віддавати мені нічого. Ніколи. Ти хотів, щоб я залишалася залежною. Щоб приповзала до тебе, просила, дякувала. Щоб ти міг кожного разу тикати мені в обличчя, яка я невдаха. Яка безтолкова. Ти боявся, що я стану самостійною і більше не буду тобі потрібна.

Олександр підскочив:

— Ти розумієш, скільки я на тебе витратив?! Скільки сил, нервів?!

— Ти витратив на мене гроші мого дідуся. І навіть цього не зробив, — Настя зробила крок до нього. — Ти вкрав у мене п’ять років життя. П’ять років я жила як жебрачка, думала, що зі мною щось не так. Що я просто недостатньо стараюся. А ти дивився на це й мовчав.

Лариса відвернулася до вікна. Її плечі здригалися.

Петро Олексійович підвівся, важко сперся на стіл.

— Слухай, Олександре. Завтра переведеш усю суму Насті. Повністю. Якщо затримаєш — подам до суду, і повір, у мене вистачить на хороших адвокатів. А через тиждень буде сімейний обід. Прийдеш і при всіх поясниш, що саме ти зробив. При всіх родичах. І я особисто подбаю, щоб кожен знав, хто ти є.

— Тату, це приниження…

— Ти сам себе принизив. І ще — у заповіті тебе більше немає. Все дістанеться Насті. А ти житимеш на зарплату й думатимеш, чи варто було воно того.

Олександр спробував заперечити, але дідусь махнув рукою:

— Іди. Мені гидко на тебе дивитися.

Через три дні гроші надійшли на рахунок Насті. Петро Олексійович сам перевірив і одразу знайшов їй нормальну квартиру — світлу однокімнатну з великими вікнами у спокійному районі. Настя стояла посеред порожньої кімнати й не вірила, що це правда.

— Це твоє, сонечко. Завжди було твоїм.

Вона обійняла дідуся й нарешті заплакала. Довго, з полегшенням, звільняючись.

Ще за тиждень у батьківському домі зібралася вся родина. Прийшли всі — тітки, дядьки, двоюрідні. Петро Олексійович підвівся і коротко, без зайвих слів, розповів: як давав гроші, як Олександр їх привласнив, як Настя п’ять років жила в злиднях.

Тиша була такою щільною, що було чути, як хтось ковтнув.

— Олександре, тепер ти, — сказав дідусь.

Батько підвівся. Дістав аркуш, який тремтів у руках. Почав читати. Голос глухий, монотонний. Зізнання. Вибачення. Обіцянка більше не брехати.

Але слова були порожніми. Настя дивилася на нього й бачила: він читає не тому, що розкаявся. А тому, що його притисли до стіни. Тому, що боїться залишитися без спадку.

Тітка Віра підвелася й демонстративно вийшла з-за столу. За нею пішли ще троє. Олександр завмер, не знаючи, куди подіти руки.

— Сідай, — сказав Петро Олексійович. — І не підходь до Насті, поки вона сама тебе не покличе. Якщо взагалі покличе.

Минуло пів року. Настя відкрила кабінет — маленький, але світлий, із новим обладнанням і яскравою вивіскою. Першим пацієнтом став рудий кіт, якого вона вилікувала майже задарма. Господиня розповіла подругам. Через місяць запис був на тиждень уперед.

Увечері, коли останній клієнт пішов, Настя зачинила двері й сіла в крісло. На столі лежала та сама фотографія з цуценям — тепер у рамці. Вона взяла її, провела пальцем по дідусевому почерку.

Телефон завібрував. Повідомлення від батька: «Настя, можна побачитися? Поговорити?»

Вона довго дивилася на екран. Потім заблокувала телефон і поклала в сумку.

Не сьогодні. Можливо, колись. А можливо, й ні.

Її життя більше не залежало від тих, хто колись вирішував за неї. Вона побудувала його сама — своєю волею, своїми руками. І цього в неї вже ніхто не відбере.

На підвіконні кабінету стояла та сама банка з дріб’язком із гуртожитку. Порожня. Настя залишила її як нагадування: вона пройшла цей шлях. Вижила. Перемогла.

І тепер, коли ввечері вона поверталася у свою квартиру, де горіло світло й пахло свіжим хлібом, де дідусь чекав її з вечерею й байками про Німеччину, вона нарешті розуміла, що таке бути вдома.