Я людина структурована й раціональна. До тридцяти шести років у мене є власна квартира, налагоджений побут, стабільна кар’єра в IT та чітке уявлення про те, яким має бути дім. Для мене це місце тиші, порядку й нормальної вечері без зайвих квестів.

З Алісою ми познайомилися приблизно пів року тому. Їй двадцять три, вона нещодавно отримала диплом і працює асистенткою маркетолога. У ній мене підкупила легкість. Поруч із нею я ніби відкотився назад за віком: нічні прогулянки містом, самокати, спонтанний сміх через дрібниці. Мені здавалося, що саме цієї живості й безтурботності бракує моєму надто вивіреному життю.

Коли Аліса обережно почала говорити про те, що втомилася жити з батьками й хоче «справжнього дорослого життя», я запропонував їй переїхати до мене. Перші кілька місяців нагадували затяжні канікули. Ми замовляли доставку, дивилися серіали до світанку, вона розкидала речі, і цей хаос здавався навіть милим — таким собі творчим безладом. Я не звертав уваги на полиці, завалені косметикою, і на порожній холодильник, якщо сам не займався покупками.

Але «деморежим» закінчився, коли на роботі стартував складний проєкт. Я перейшов у режим жорсткої економії ресурсів: підйом о сьомій ранку, робочий день до восьмої вечора, і вдома мені були потрібні спокій та елементарна турбота. І тут стало зрозуміло, що до «дорослого життя» Аліса не готова зовсім. Для неї переїзд означав лише зміну одних батьків на інших — м’якших, терплячих і готових закривати очі на все підряд.

У вівторок я повернувся додому виснажений. У мийці мене зустріла гора посуду, що накопичилася за два дні. На плиті — засохлі сліди кави, у передпокої — пісок і бруд від взуття. Аліса лежала на дивані, втупившись у телефон.

— Дімчику, привіт! — радісно сказала вона. — А ми сьогодні будемо вечеряти? Я страшенно голодна! Замов ролів?

— Алісо, — відповів я, знімаючи краватку, — я зранку просив тебе увімкнути посудомийку й купити хліб. Ти ж увесь день була вдома, у тебе віддалена робота.

— Ой, я забула! — відмахнулася вона. — Спочатку вебінар, потім подружка подзвонила… Та що ти, сам не можеш тарілку помити? Ти ж чоловік, сильний!

Я прибрав і замовив роли, як вона хотіла. Наступного дня все повторилося. Тільки тепер закінчився пральний порошок, і Аліса, замість того щоб спуститися в магазин у нашому ж будинку, просто склала брудні речі купою на підлозі у ванній.

— Я не знала, який брати, — знизала вона плечима. — І взагалі, я дівчина, я не люблю тягати важке.

Вирішальною стала субота. Я захворів. Температура під сорок, озноб, ломота. Я лежав у спальні й мріяв про гарячий чай із лимоном і тишу. Аліса тим часом ходила квартирою й голосно базікала з подругами у відеозв’язку.

— Алісо, — покликав я хрипким голосом. — Зроби, будь ласка, чаю. І тихіше, голова розколюється.

За пів години вона зазирнула до спальні.

— Діме, тут таке… Мене кличуть у клуб. Я піду, добре? Ти ж усе одно спиш. А чайник на кухні, сам увімкни — тобі навіть корисно походити, кров розігнати.

Вона почала збиратися, ніби нічого не сталося: наносила макіяж, щедро користувалася моїми улюбленими парфумами — різкими, нудотно-солодкими, від яких мене зараз відверто нудило, увімкнула музику «для настрою». Я, хитаючись, підвівся, дійшов до кухні, налив собі води й озирнувся. Усюди був безлад: розкидана косметика, немитий посуд, фантики на столі. І в цей момент мене накрило усвідомлення — поруч зі мною живе не жінка. Я ділю простір із примхливим підлітком, який грається в доросле життя. Лише роль «батька» тут виконую я: заробляю, прибираю, розв’язую проблеми, а вона лише красиво займає місце на дивані.

Коли під ранок вона повернулася — галаслива, весела, на емоціях, — я вже не спав. Я сидів на кухні, а поруч акуратно стояли два її валізи.

— Ой, а ми кудись збираємося? — здивовано запитала вона.

— Ти збираєшся, — спокійно відповів я. — До мами.

— У сенсі? Діме, ти що? Ти через чай так образився? Ну вибач, я ж молода, мені хочеться гуляти!

— Саме так, Алісо, — сказав я без злості. — Тобі хочеться гуляти, а мені хочеться нормально жити. Ти гарна, легка, але ти не готова до партнерства. Тобі потрібен спонсор і «тато», який обслуговуватиме твої бажання. А мені потрібна дружина — доросла, самостійна, здатна брати відповідальність. Я втомився бути вихователем.

— Ти мене виганяєш?! — вона зірвалася на крик. — Та кому ти потрібен, старий занудо!

— Можливо, — знизав я плечима. — Але цей «зануда» зараз викличе тобі таксі.

Вона поїхала, кричачи й грюкнувши дверима. А я залишився. Помив підлогу, відчинив вікна, щоб вивітрити солодкий запах парфумів, і вперше за два місяці заснув в ідеальній тиші. Відтоді на «молодість і легкість» я більше не ведуся. Тепер я дивлюся не на вік заради цифр, а на надію побачити внутрішню зрілість.

Різниця у віці часто приховує значно глибшу прірву — відмінність життєвих етапів і пріоритетів. Те, що спочатку здається чарівною безпосередністю й безтурботністю, у спільному житті швидко перетворюється на інфантильність і повну побутову безпорадність. У цьому випадку переїзд для дівчини став не кроком до створення сім’ї та розподілу обов’язків, а продовженням комфортного існування за рахунок іншого дорослого.

Повернення її до батьківського дому виявилося єдиним здоровим рішенням, щоб зупинити паразитичний формат стосунків. Спроби «перевиховати» дорослу людину, яка щиро впевнена, що їй усі винні просто через вік і зовнішність, майже завжди закінчуються провалом і емоційним виснаженням партнера. Справжня зрілість визначається не датою народження, а готовністю піклуватися, брати відповідальність і бути опорою одне для одного — того, чого в цій парі, на жаль, так і не сталося.