– Поїхали з нами на море! Ти ж не в рабстві тут! – кликали мене італійські подруги. Вони щороку їдуть на відпочинок, а я вже десять років відмовляюсь. Кожну копійку бережу, все, аби донечці допомогти будинок добудувати.

Я поїхала до Італії, бо ніяк не могла кінці з кінцями звести. Чоловік гроші лишень виносив з хати, все пропивав і на автоматах грав. Ми мали чималі борги, а донька закінчувала школу, їй бракувало грошей на університет. Вибору не було.

Коли я приїхала до Італії подруга з мого села допомогла мені знайти роботу. Було дуже важко, та я справлялась. Тим часом Люба вже навчалася. А тоді й хлопця зустріла. В мене з’явилася ціль – заробити їй на квартиру. Та спершу довелося видати чималі гроші за весілля. Тож тим часом молоді жили в моїй старій хаті. А коли нарешті я назбирала на однокімнатну квартиру – донька заявила:

– Мамо, ми тут подумали, що не хочемо квартиру! Я вагітна, а в багатоповерхівці не дуже затишно. Лишень уяви, як важко носити візочок.

– І які в тебе пропозиції?

– Стас каже, що побудує поруч чудовий будинок за ці гроші.

– Я не думаю, що 15 тисяч євро вистачить!

– Він каже, що вистачить.

Врешті донька мене переконала. Вони почали будівництво. Вже за рік коробка стояла накрита і з вікнами. От тільки гроші закінчилися. Люба почала скаржитися і просити ще гроші. Я хотіла зібрати трохи для себе, та відмовити їй не могла. Тож вислала гроші знову. Я продовжувала економити кожну копійку і висилала усе донечці з зятем. Та фінансів увесь час бракувало. Будинок був готовий лише за шість років, та ви б його бачили. За мої гроші Стас побудував чудовий двоповерховий дім на шість кімнат, обставив його гарними меблями. А ще зробив справжній гарний ландшафтний дизайн.

Та найбільше мене дивувало, що донька жодного разу не кликала мене додому. Вона не вважала, що я маю все побачити та відпочити бодай трохи. Але останні кілька років видались зовсім важкими, від утоми я почала хворіти. Тому й вирішила все ж поїхати додому перепочити. Замовила місце у перевізника і вирушила.

Доньку я попередила, адже мала тяжкі торби, хотіла, аби зять мене зустрів. Щойно приїхала на рідні землі – аж дихати стало легше. А коли побачила наш будинок – очам не повірила. Такого я навіть в Італії не бачила. Все зроблено ідеально. Наче там живуть не звичайні люди, а справжні багатії.

Мої речі зять відніс у окрему кімнату, доволі простеньку, з меблів лише ліжко. Я відразу подумала, що певно це моя буде і вже уявляла, які меблі придбаю і як перефарбую стіни. Та коли розповіла все донечці вона дуже здивувалась.

– Мамо, а скільки ти тут плануєш бути?

– Пів року точно, а там побачимо, може й залишусь. Багато проблем зі здоровям! То що, Стас допоможе мені трохи кімнату облаштувати.

– Але це не твоя кімната.

– А чия?

– То для гостей. Хтось з рідних приїжджатиме. Де зупинятися буде?

– А я не рідна?

– Мамо, ми ж для себе цю хату будували.

– А мені де жити?

– Можеш в старій хаті оселитися.

– Дякую за дозвіл.

Того ж дня я перебралась в старий будинок. А тоді подумала, що земля, на який стоїть новий дім – належить мені. Тож наступного дня вирішила поговорити з молодими.

– Оскільки земля під будинком моя – у вас є кілька варіантів. Я дозволяю вам жити в старій хаті. Або ж переїжджайте, куди хочете.

– Мамо, ти що? Як так?

– Якби ви виділили мені кімнату – цього всього б не було. А тепер думайте.

Люба почала плакати, а тоді образилась і пішла. Я не знаю, як буде далі все. Але не можу пробачити таку неповагу. А що б ви робили на моєму місці?