Ніколи б не подумала, що життя – така паршива штука. Не знаю: чи то мені судилося бути нещасною, чи то я сама до себе всі ті неприємності притягую… Але ж у мене більше просто сил немає, аби все це терпіти!

Почалося все багато років тому. Я тоді ще жила з Дмитром, моїм колишнім чоловіком. Як мені здавалося, у нас все було чудово: своя велика квартира, грошей завжди хватало, доня росла чудовою дівчинкою. Іноді я думала, що прямо Бога за бороду вхопила, так добре у нас все велося.

Але правду люди кажуть: щастя вічним не буває. Почав мій коханий на роботі допізна затримуватися. То нарада, то звіт горить, то премію отримати треба. Хоча ж раніше нічого такого не було, додому він біг ще до кінця робочого дня.

Уже тоді серце підказувало, що чекає нашу сім’ю біда. Але не хотілося мені в те вірити… То я і удавала, наче не відбувається нічого, наче не тхне від чого чоловіка жіночими парфумами за кілометр. Та Дмитро, мабуть, втомився від цих ігор.

– Я так більше не можу. Ти все знаєш. Я знаю, що ти все знаєш. То для кого ці вистави? Давай прощатися, не будемо одне одного мучити, – сказав на прощання Дмитро і пішов.

З того дня я його більше ні разу й не бачила. Важко мені було без нього, аж до крику. Не знала, як далі бути, як без чоловіка жити…

Оклигала десь аж через два роки. Таки дійшло в мою пусту голову, що в мене ж дитина є, яку треба в люди виводити. От заради неї я й взяла себе в руки.

Маша – дуже розумна дівчина. І вчителі так всі казали, поки вона в школі вчилася, і сама я помічала. А гарна вона в мене яка, а яка активна! Таку ще попробуй знайди, я вам чесно кажу.

От тільки одне мене тривожило: ніяк не могла донька собі когось до пари знайти. Я вже почала думати, що то все через мене. Ну, мене ж її батько кинув. То, може, травма в неї яка, чи що…

Але ж таки почув Бог мої молитви, привела Машенька на знайомство свого кавалера. Ох і гарний хлопець! Видно, що розумний, добрий. А на доцю мою як гляне, то аж очі світяться!

Подумала я та й дала дітям своє благословення. Хотілося, аби хоч в Маші життя сімейне добре склалося. Та от тільки не судилося… Її суджений поселився в нашій квартирі. І так мені не подобалося, як він в нас поводиться, що то просто жах. Ну, знаєте, наче він тут цар і Бог, а ми так – прислуга безкоштовна. Та й донька моя чогось почала носа дерти, до мене без поваги говорити.

– Слухай, доню, а що трапилося? – якось таки наважилася запитати я. – Якісь ви такі дивні стали останнім часом. Так поводитеся, наче я не в себе дома, а в приймах.

– Добре, що ти про це заговорила перша! – радісно крикнула донька. – Бо ми все не знали, як тобі сказати. Словом, ти ж хотіла, аби я щасливою була? Ну от з’їдь з квартири. Чи в подруги поживи, чи кімнату орендуй собі. А ми вже з Назаром тут удвох жити будемо, як молода сім’я.

Я там ледь щелепу не впустила! Я в неї всю душу вклала, все життя їй присвятила, за щастя своє і її боролося! А вона отак… Подумала я над словами доньки… І дала два дні, аби вони свої пожитки зібрали і моє житло покинули.

Донька мене з порогу так проклинала, що аж сусіди вибігли глянути. Але мені вже до того діла не було. Судилося мені нещасною та самотньою бути – ну то нехай уже. Та квартиру я свою не віддам нікому. Немає чого мені на голову всідатися.