— Бабусю, — канючила Тетянка, — Ну, коли вже ми закінчимо?

Сьогодні з раннього ранку онука з бабусею підгортали в городі картоплю. Ось уже й сонце піднялося досить високо, а попереду були ще нескінченні ряди картопляних джунглів.

— Скоро, — відповіла бабуся, — Почекай трохи. Ось останній рядок пройду і підемо в хату, відпочивати.

Сонце палило нещадно, на небі ні хмаринки, Тетяньці хотілося на річку, але бабуся казала, що спочатку робота, а вже потім задоволення.

— Уф, не можу більше, — сказала Тетянка і сіла прямо на бадилля.

— Ти чого, всю картоплю помнеш гузкою своєю, — прикрикнула бабуся на дівчинку, — Іди вже в хату, чаю приготуй, а я зараз прийду.

У хаті було прохолодно, вітер, що задував у віконця, розвівав білосніжні фіранки і приємно освіжав. Ліниво дзижчала муха десь під стелею. Тетянка поставила чайник на плиту — бабуся завжди пила тільки гарячий, навіть у спеку. Холодний чай вона не визнавала, називала його помиями.

Приготувала на стіл блюдця і чашки, дістала з шафи бублики з цукром. У сінях почулася метушня.

“— Бабуся йде, — подумала дівчинка.”

Але в хату раптом увійшов незнайомий чоловік. Тетяна злякалася.

— Добрий день, — сказала вона тихо, — А бабуся в городі. Зараз я її покличу.

— А я до тебе приїхав, Таня, — відповів чоловік.

Дівчинка завмерла з широко розплющеними очима і… прокинулася.
Прокинулася в ліжку, в їхній з батьком квартирі, посеред великого галасливого міста.

“— Знову бабуся снилася, — подумала вона, — Треба в храм зайти, записку подати про упокій, свічки поставити. До чого б це? Може, попередити нас з батьком хоче про щось?”

Дівчина почала збиратися на роботу, а з голови не йшов сон, душу щемила туга. Як хотілося б повернутися зараз туди — на двадцять років назад, в бабусину хату, пробігтися по лузі! Тетянкин луг — називала його бабуся.

Він розкинувся прямо перед будинком, бабусина хата стояла осторонь від інших і ніби на пагорбі. Широкий луг, який в дитинстві здавався маленькій Тетянці зовсім безкрайнім, гойдався білими пухнастими хвилями під полуденним сонцем – це цвіли кульбаби. Точніше вже відцвіли. І зараз стояли білими чарівними кулями, погойдуючись від найменшого подиху вітерця на своїх тоненьких зелених ніжках.

Таня розбігалася від самих воріт і з гучними криками мчала по лузі, лякаючи бабусину козу Маруську, що паслася тут же, а в повітря летіли білі парашутики, і попереду було ще ціле літо.

Якраз в одне таке літо і з’явився в її житті батько. Зовсім несподівано і неочікувано. Мати Тані пішла з життя під час пол огів. А батька ніхто не знав. Так і не зізналася вона нікому, навіть рідній матері.

Вона вчилася в місті на швачку. Мабуть, хлопець обдурив її, кинув, тоді це була ганьба, та ще й у селі. Але мудра бабуся, яка на той час втратила чоловіка, на щастя, прийняла дочку.

Не вигнала, не відправила на переривання, а навпаки, ще й закривала роти цікавим сільським бабам, кажучи, що чоловік у Надії (дочки) є, він військовий, відправили його по службі, а дочка при надії, от і залишилася поки що ближче до матері, щоб було кому допомогти з немовлям після поло гів.

Сільські пліткарі шепотілися за спиною, звичайно, але в очі вольовій і суворій бабусі сказати свої гидоти не наважувалися.

А потім почалися передчасні по логи, все-таки через сором і відчай не витримало серце Надії, не доносила вона до терміну свою дитину. Поки довезли до міста, поки те та се, дитину встигли дістати, а ось серце Надії зупинилося. Не врятували.

Ще глибше залягли зморшки на бабусиному обличчі. Та не зламати її, міцне було дерево її життя, загартоване горем. Взяла вона онуку на виховання. З перших днів життя виходила і вигодувала, козячим молоком випоювала, і виросла Тетянка всім на заздрість — лагідна, очі ясні, косички русяві стирчать в сторони.

Коли прийшов до їхньої хати в спекотний літній полудень батько, їй вже виповнилося шість років. Батько з бабусею довго сиділи того дня і про щось говорили. Бабуся спочатку була сувора і навіть зла, а потім довго плакала і дістала з шафи старі фотографії, де мама Тетянки була молода, і ті, де сама Таня маленька.

Батько довго розглядав фотографії, було видно, що йому важко і гірко. Може це було пізнє каяття? Таня сиділа в кутку і гралася своїми ляльками, з розмови бабусі з батьком вона мало що зрозуміла.

Вже пізніше, коли вона підросла, і їй було років п’ятнадцять, батько посадив її одного разу поруч із собою і розповів їй їхню з мамою історію. Банальну, як і тисячі інших, і в той же час неповторну, як кожна з них…

Та що тепер засуджувати і міркувати? Що було, того не повернеш, а дочка Тетянка ось вона, перед ним стоїть — копія батька, і колір очей, і лінія підборіддя, і ямочки на щоках, навіть вираз обличчя батька.

Довго думали вони з бабусею і вирішували, як з Тетянкою бути.

— Я одна, Юра, залишилася, у мене нікого немає, крім онуки. Залиш її мені поки що, тут і простір, і природа, а сам приїжджай з міста, коли захочеш, ми будемо раді тебе бачити. У нас тут є школа і село чимале. Нехай дівчинка росте на свіжому повітрі. А вже потім сама вирішить, як їй бути, коли стане дорослою.

Так і зробили. Батько приїжджав постійно, на кожні вихідні. Допомагав бабусі по господарству, матір’ю її став називати, сам він був з дитбудинку, квартиру йому дали в місті однокімнатну, на будівництві працював зварювальником, гроші хороші отримував. А ось так і не одружився.

Холостяком і прожив. Чому так, Тетяна ніколи не питала. Буває в житті і таке, всі долі різні, немає двох однакових і серце у кожного своє — одному через тиждень кохана набридне, а інший і покійній буде вірність зберігати. Не Тані батька з матір’ю судити.

Приїжджав батько завжди з подарунками, з Танею міцно подружився, разом вони і з гори взимку каталися і сніговиків ліпили, і вироби всякі робили. Селяни замовкли.

То бабуся з Тетяною до нього поїдуть в місто, то він до них. Як підросла Таня, стала на всі канікули до батька їздити, а після школи і зовсім перебралася до батька в місто. Вступила до медичного університету, захотіла стати лікарем, щоб життя рятувати, в пам’ять про маму свою.

Коли вчилася на третьому курсі, не стало бабусі. Поховали її в рідному селі. А будинок не стали продавати, на вихідні туди їздили, адже там у кожній дощечці жила душа, живий будинок.

Таня закінчила навчання, пішла працювати. Квартиру батько давно вже розміняв на двокімнатну, щоб Таня могла жити у своїй кімнаті. І заповіт на дочку оформив. Тетянка, бувало, каже йому:

— Тату, та що ж ти! Ще жити й жити. Ось одружимося ми з Толиком, онуків няньчити станеш.

Однак не довелося. Захворів батько. Тетяна його терміново до своїх колег повела. А там рак легені. До останнього моменту ховалася підступна хвороба, не даючи про себе знати. А коли з’явилися симптоми, батькові поставили четверту стадію.

Як же плакала Тетяна, як картала себе, що батька не вберегла. А ще лікар! Хотіла навіть кинути вона свою професію, негідною себе вважала білого халата. Але батько втрутився:

— Не дури, донько, тут немає твоєї провини. Це я за свої гріхи відповідаю.

— Тато, та які гріхи у тебе!, — плакала Таня, — Та ти за своє життя і мухи не образив.

— Значить, є за що, донько, Богу-то видніше. А ти поклич мені священника. До церкви я все життя не ходив, пізно і починати, напевно, а все ж не хочеться з собою тягар гріхів нести. Не осилю, боюся ноші. Відчуваю, мені недовго залишилося, поклич, Тетяно. Сповідатися хочу.

Батько і справді вже не вставав. Майже не їв. Жахливі болі виснажували його. І Таня, не зволікаючи, привела додому священника. Він пройшов до батька в кімнату, і в квартирі відразу запахло ладаном і ще чимось таємничим, немов отець був частинкою іншого світу — невідомого, далекого, того, де живе любов і світло, і де перебувають упокоєні душі.

Ні, Таня зовсім не збиралася підслуховувати. Вона була прекрасно вихована і усвідомлювала, що така поведінка огидна. Так сталося само собою. Батько говорив занадто голосно, чомусь так йому було легше, не так боляче. Таня подумала, що їй треба було піти на деякий час з квартири, але тепер було вже пізно.

Мимоволі вона почула щось таке, що тепер вже не могла відірватися і завмерла посеред кімнати, притиснувши пальці до губ.

З-за стіни долинув гучний голос батька:

— Він її ніколи не кохав. Так, погратися хотів. Надія ж була красунею! Ми в одній компанії були, дружили. А де вона з ним познайомилася, не знаю, він не наш був, з багатої родини. А вона, дурна, не зрозуміла, що він просто мамин синочок, не розгледіла…

Після того, як він дізнався про її вагітн ість, батьки його відразу відправили кудись, щоб Надія навіть не знайшла його. А йому що, ніякого горя, і там дівчат псував.

Та тільки довго не гуляв. До чиєїсь дружини, кажуть, почав ходити. І не стало його раптом. А я що?…

Я Надю кохав. Але серцю не накажеш, не сподобався я їй. А потім і зовсім вона поїхала, в село. А я все одно про неї дізнавався, що ,та як у неї там, через знайомих. Потім і передали мені — пішла з життя, мовляв, Надія при пол огах.

Батько замовк, і Тетяна чула, як гірко плаче дорослий чоловік.

— Ну, а далі що? Сам не знаю, як мені це в голову прийшло, не йшла у мене Надія з голови. Я знав, що дочка у неї залишилася, що виховує її бабуся, чи легко їй? Одній. Вже стара. Та й дівчинку, мабуть, дражнять. І мене осінило. А я тоді на будівництві вже працював, отримував непогано. Квартиру дала мені держава, спасибі.

Приїхав я до них влітку. Думав, якщо не пройде, то хоч буду знати, що спробував. А як у хату зайшов, та Тетяну побачив — остовпів. Вона моя копія! Як таке на світі буває, га? Прости мене, Господи… Обдурив я їх, обдурив. Але ж з любові я це зробив. І досі я Надію кохаю. Не хочу я Тетяні відкривати правду, навіть зараз, хоч і треба б, напевно, гріх на мені.

Виростив я її як рідну. І бабусю, як рідну матір любив. І життя я, отче, щасливе прожив. Пробач ти мене, Господи, за мій гріх, за мій обман…

Батько плакав. Плакала і Таня за стіною. Не про обман, що розкрився. А про людину з великим серцем, про справжнього батька, який став для неї ближчим, ніж рідний по крові.

А ось зараз він йшов, і забирав із собою свою любов до неї, свою нескінченну доброту і турботу. І ніколи більше вона не почує його ласкаве «Тетянко», не прибіжить додому з роботи, захлинаючись розповідаючи про те, як пройшов її день, адже нікому буде більше слухати її, підперши кулаком щоку, і посміхатися, дивлячись на те, як щиро вона обурюється тому, що Карпо з п’ятої палати зовсім не слухається лікарів.

Ні, вона нізащо на світі не видасть батькові, що ненавмисно підслухала його зізнання, він заслужив того, щоб піти спокійно і гідно, не турбуючись про неї. Після відходу священника батько помітно заспокоївся і лежав урочистий і тихий.

Вони трохи поговорили з Тетяной, згадуючи минуле, а потім вона довго сиділа з ним поруч, тримаючи його руку в своїй і погладжуючи тверду і суху батьківську долоню, поки він не заснув.

Вночі батька не стало. Він пішов уві сні мирно і нечутно, зробивши останній подих.

Після похорону Тетяна взяла відпустку і поїхала в село, в бабусин будинок. На лузі цвіли кульбаби, як і в те спекотне літо, коли в хату вперше увійшов батько.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!