Надія була вже на п’ятому місяці, коли Микола заявив, що у нього є інша!

Зібрав речі й пішов… Жити в квартирі можна було ще п’ять днів, а за наступний місяць нема чим платити…

Микола завжди платив сам. Вони були не розписані і вимагати, щось від свого співмешканця вона не наважилася.

Вона б звісно могла ще там жити, але гроші були потрібні й на дитину. Подбати тепер про них не було кому…

Плакати не можна, малюк все відчуває. Треба щось вигадати…

І тут Надія згадала про свою дачу. Дача дісталася їй у спадок, як і старенька машина батька.

– На машині можна добиратися на роботу, – подумала вона. – Нині вже майже літо.

Надіятися на її брата не варто було. Після того, як не стало батьків, вони поділили майно і він, продавши маленьку квартиру, зник у невідомому напрямку.

До Надії дійшли чутки, що він зв’язався з поганою компанією.

Тягнути далі не було сенсу. Надія зібрала речі, завантажила свою машину, здала квартиру власниці й поїхала.

Машина працювала справно. Їздити Надю теж батько навчив. Старший брат був абсолютно байдужий до техніки. Він навіть не знав, де газ, а де гальма.

Тож і спадок так поділили. Надії – дача й машина, а братові – квартира. Щодо грошей, то порівну…

На дачі Надія була майже рік. Минулого літа, разом з Миколою, вони приїжджали відпочити на шашлики.

А потім все ніяк не виходило. Дача була недалеко від міста, але у них були на роботі різні зміни.

Надія працювала в магазині, і вихідні були майже завжди робочими. А коли вона дізналася, що вагітна, то почала брати ще й підробіток.

Микола без захоплення поставився до такої новини. Він навіть пропонував подумати, чи лишати малюка.

Дача, а точніше старий сільський будинок була стара. Злегка похилився паркан, але це можна виправити.

Вона все зробить сама. Тато навчив її всьому, вона зможе навіть цвях забити і дров наколоти.

Надія загнала машину під навіс. Його батько робив його разом з нею. Добре, що воду тато теж провів на ділянку. У її становищі це великий плюс.

Після важкого дня Надя лягла на ліжко і одразу заснула.
Їй снився цей будинок, батьки. Вони посміхалися і метушилися по хаті.

Себе Надя не бачила, але відчувала щастя та легкість. Батько поліз у підвал і дістав вишневе варення. Мама накривала на стіл. Варення в будинку завжди було багато…

…Надія вже спала, як раптом почула, що хтось стукає у вікно.

– Хазяї! – почувся з вулиці незнайомий чоловічий голос. – Є хто вдома?!

Надія накинула халатик і вийшла на ґанок. Біля будинку стояв якийсь чоловік, років тридцяти.

– Вибачте, а ви одна? – несподівано запитав незнайомець.

– Так, – здивувалася Надія. – А що трапилось?

– Тоді ви мені не допоможете, – скрушно сказав чоловік і взявся руками за голову. – Вибачте. Піду ще пошукаю…

Надія застигла від несподіванки нічого не розуміючи.

– Зачекайте! – гукнула Надія. – А що ж трапилося?!

– Це ваше авто? – запитав чоловік.

– Моє…

– Мені потрібно терміново сина завезти в лікарню…

– Де ваш син? – запитала Надія. – Поїхали!

Надія швидко виїхала машиною. Чоловік уже ніс дитину на руках. То був худенький хлопчик років шести.

– Що з ним? – запитала жінка.

– Я вам згодом розповім, – відповів чоловік.

Вони їхали мовчки. Поки лікарі займалися хлопцем, Михайло розповів свою історію…

…Колись вони мали щасливу родину, і в них народився Олежик.

Хлопчик часто був слабий. Дружина Михайла з того всього почала гульбанити. Рік тому її не стало…

А сьогодні вранці до них із сином заявилася мати покійної дружини. Вже весела. Почала голосити, що дитина без матері, бідне дитя. Сьогодні був рівно рік після того, як не стало матері хлопця.

– Вибачте, що змусила вас згадати це все… – сказала Надія.

– Та все добре. Я вже звик. Я ж і з міста поїхав заради сина. Щоб бабця не лізла. А вона знайшла нас і тут. Ну і ось… Машину в сервіс здав, ось і вдалося бігати по сусідах. А так би ми впоралися. Натомість із вами познайомилися. А вас яким вітром сюди занесло? Одну, та ще й в положенні. Зазвичай молоді дівчата села не люблять…

– А я люблю. Це будинок моїх батьків. Їх уже немає. А мені більше йти нікуди. Так вийшло. Батько дитини пішов.

– Якщо що звертайтеся. Я завжди допоможу. Я там бачив паркан у вас нахилився. Виправлю…

…Михайло став іноді заходити до Надії. Олежик теж приходив із ним. Це був дуже цікавий малюк.

– А що там у вас? – запитував він Надію. – А які ягідки будуть? І варення буде? Полуничне, чи вишневе?

Надія посміхаючись відповідала на купу питань хлопчика.

– А варення напевно є й у підвалі, – чомусь згадала Надія свій сон.

– Тату, тату! – гукнув Олежик. – Дістань нам варення!

– Олеже, ну яке варення? – запитав Михайло. – Воно тільки до осені буде.

– Тату, воно у підвалі! – не вгавав малюк.

– Михайло, сходіть у погріб, гляньте будь ласка, – сказала Надія.

– Та у вас тут цілий склад! – гукнув Михайло з підвалу. – Яке хочете?

– Вишневе, вишневе! – сказав Олежик.

– Беріть вишневе, – сказала Надія. – Поки що дві банки. Одну вам подарую…

…Дитина з’явилась у вересні. На цей раз уже Михайло допоміг Надії. Він відвіз її у пологовий будинок і наглядав за домом, поки її не було.

Микола так і не з’явився жодного разу…

Із пологового будинку її теж зустрічав Михайло. Вони приїхали разом з Олегом.

– Тату, проходьте по дитину, – мило посміхнулася медсестра. – Наступного разу чекаємо дівчинку.

Вона віддала дитину Михайлу.

– Будеш няньчити братика? – запитала медсестра вже в Олежика.

– Братика? – здивувався малий.

– Михайле, вибачте, – сказала Надія. – Я не думала, що так вийде…

– Все добре, – посміхнувся Михайло. – Нас ніхто не знає.

Олег часто приходив до Надії. Йому подобалося спостерігати, як росте маленький Іванко.

Якось з’явився Микола. Він явно десь гульбанив перед тим.

Був вихідний і він вирішив відпочити в селі. Він щойно розлучився з тією самою дівчиною, до якої пішов від Надії. От і згадав. Через знайомих він дізнався, що Надія в селі.

Вирішив помиритися. Іванку тоді був уже майже рік.

– Навіщо ти приїхав? – вийшла на ґанок Надія. – На тебе тут не чекають. Іди.

– Тут моя дитина! – обурився той.

– А що згадав нарешті? – запитала Надія.

– На стіл накрий! – заявив Микола. – Хіба так зустрічають батька своєї дитини!

– Іди звідси…

В цей час прибіг Олежик.

– Олежику, біжи до тата, – сказала йому Надія. – Потім прийдеш. Біжи.

Але Олежик не йшов. Він відійшов убік і спостерігав. А Микола все сварився.

– Іди, – казала Надія. – Я зараз викличу когось.

– Ой, та мені все одно! – не вгавав Микола.

Через деякий час з’явився Михайло. Його покликав Олежик.

– Молодий чоловіче, – спокійно сказав він. – Я вам рекомендую забиратися звідси.

– Йди звідси! – не заспокоювався Микола. – Я до сина приїхав!

– Це мій син, – раптом сказав Михайло. – І дружина моя. Так що забирайся.

– Дружина? – Микола оторопів від несподіванки.

– Так, – сказав Михайло. – Щось ще? Більше, щоб я тебе тут ніколи не бачив!

Микола замовк і пішов. Він навіть не став сперечатися.

– Тітко Надіє, а давай варення варити? – сказав Олежик. – Я ягідки зберу.

– Добре, біжи, збирай, – ласкаво сказала Надія.

– Я так переживала, – вже сказала вона Михайлу. – Думала Олежику знову недобре буде. Цей тут ще кричить, чоловічок мій колишній. Спасибі тобі. Допоміг ти мені. Тепер він точно не з’явиться…

– Надійко, виходь за мене заміж! – раптом сказав Михайло. – Олежик тебе й Іванка любить. І я до вас так звик. Іванка полюбив і тебе. Погоджуйся. Я всиновлю Іванка.

– Тітко Надіє, погоджуйся, – гукнув Олежик. – Одружуйся з нами. Іванко ж мій братик!

Надія й Михайло розсміялися…

…Невдовзі вони одружилися. Михайло Іванка всиновив. А через два роки у них народилася донечка.

А Микола більше ніколи не з’являвся у їхньому житті, як і бабуся Олежика…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!