Після нашого з Олегом весілля мої батьки пустили нас жити у квартиру, яка татові дісталася ще від його батьків. Тато сам зробив там капітальний ремонт: поміняв проводку, поклав плитку, купив нові меблі. Я пам’ятаю, як він казав:

– Доню, живіть спокійно, аби тільки вам добре було.

Мене одразу прописали в тій квартирі. Коли народилися діти – їх теж. А от із пропискою Олега батьки не поспішали. Не тому, що шкодували, а тому, що хотіли часу: подивитися, як він буде ставитися і до сім’ї, і до житла. Та Олегові це не подобалося з першого дня:

– А чого я тут, як квартирант?

– Це квартира моїх батьків, вони мають право вирішувати.

– То хай тоді самі й ремонтують!

І знаєте, він так і жив. Уже майже 7 років. За цей час він не зробив у квартирі нічого. Розетка іскрить – мовчить; плитка у ванній відпала – переступає; діти розмалювали шпалери фломастерами – каже, що “так навіть веселіше”. Одного разу я не витримала:

– Ти ж чоловік у домі! Можеш хоч шпалери переклеїти?

– А навіщо? Квартира не моя. Я в чужому домі не хазяйную.

– А сім’я твоя? Діти твої?

– Сім’я – це одне, а квартира – інше.

Найгірше стало пізніше. Після чергової сварки Олег грюкнув дверима кухні й сказав те, чого я не забуду ніколи:

– Або мене прописують у цій квартирі, або я подаю на розлучення.

Я мовчала. Мама аж поблідла:

– Ти нас шантажуєш?

– Я просто хочу справедливості.

Тато тихо додав:

– Справедливість – це коли чоловік не тільки права качає, а й щось робить.

Тієї ночі я не спала. Дивилась на стелю і думала: як так сталося, що людина, яка живе в теплій, доглянутій квартирі, виховує тут своїх дітей, називає цей дім “чужим”?

І найстрашніше те, що Олег готовий зруйнувати сім’ю не через любов чи зраду, а через прописку. Що порадите в такій ситуації?