Чоловік з вікна свого офісу кожен день спостерігав за дівчиною, що зупиняється перед вітриною магазину і розглядає дороге плаття. Йому здалося, що якщо він купить їй це плаття, то зробить її щасливою. Але вийшло так, що це плаття, мало незвичайне призначення…

– Поліно, як думаєш, що ця дівчина розглядає біля вітрини кожен день? – запитав Анатолій у співробітниці, що проходила повз нього.

– Що? – Поліна зупинилася і подивилася через панорамне вікно вниз. – Знижку, напевно, чекає. Це дорогий магазин одягу. Сукні та костюми там, звичайно, дуже красиві. Знижки бувають, але рідко, а одягнена вона просто.

– Слухай, ну кожен день в обід вона стоїть навпроти цієї вітрини, я вже тиждень за нею спостерігаю.

– Так піди і купи їй це плаття, раз сподобалася. Нічого така, миленька. Фігурка красива.

Анатолій пирхнув:

-Поля!

-Ой-ой!

Поліна пішла у справах, а Анатолій дочекався, коли дівчина відійде від вітрини і теж пішов на робоче місце.

На наступний день Поліна підійшла до робочого місця Толіка і, загадково посміхаючись, почала.

– Познайомився?

– І тобі привіт. Поля, ти це про що?

– Ну, з дівчиною тієї біля вітрини познайомився?

– Ні, – пробурчав Анатолій і уткнувся в монітор.

– А я знаю, де вона працює і ким, – кокетливо протягнула Поліна.

– І де?

– Не скажу.

– По-ля, ось навіщо ти до мене прийшла?

– Що ти відразу надувся. Я для нього таку інформацію роздобула. А він, – Поліна фиркнула і вже збиралася піти.

– По-ля, ну прости, трохи зірвався.

– Подобається?

– Не знаю ще. Просто цікава і стоїть весь час біля цієї вітрини.

– Плаття вона хоче купити, я була права. Приблизно половину твоєї зарплати воно коштує.

– Звідки ти знаєш?

– Нуууу, дізналася.

– По-ля!

– Так в продуктовому вона працює, що на повороті, – заявила Поля, – купиш мені там печиво на обіді?

– А про плаття як знаєш?

– Що ти так серйозно? Хоча вона миленька, – роздумувала Поліна.

– Я про плаття запитав, – почав сердитися Анатолій.

– Чорничне, з дрібними червоними квіточками. Навіть розмір знаю, який вона питала. Я у дівчат в цьому магазині все розпитала.

– Тримай папір, малюй і пиши, я не запам’ятаю.

– Печиво! – вимогливо подивилася на товариша по роботі Поліна, тримаючи в руці олівець.

– Та, куплю.

– Ось, – закінчила писати на листочку Поля, – тримай.

– Куди ти Дон Жуан, ще не обід, – крикнула Поліна Толікові, – ах, так, в обід вона на вітрину ходить дивитися.

У цієї простої дівчини була якась загадка. Вона чимось притягувала і цікавила Анатолія. Тепер, коли він точно знав, що може здивувати цю дівчину, йому залишалося подивитися на неї зблизька, щоб точно зрозуміти, чи є у нього хоч якісь шанси.

-Наступний.

“Гарний голос, мелодійний”, – подумав Анатолій, коли підійшла його черга.

– Вибрали?

На Анатолія дивилися великі сірі очі.

– Так, печиво в металевій коробці, – уточнив Анатолій.

– Якщо на подарунок, то краще в синій коробочці, воно свіже. А якщо дівчині, то в помаранчевій.

– В помаран … – Анатолій запнувся. – Давайте у синій. Оплата карткою.

– Наступний, – з посмішкою сказала вона, а Анатолій все копошився біля прилавка, намагаючись зловити поглядом бейджик, який тільки що помітив.

“Світлана”!

– Світлана! – вискочив він з магазину. – Світлана! – мчав він по дорозі з магазину.

Помилитися було важко. Зблизька вона виглядала ще краще. І цей голос, яким не зачарувати просто було неможливо.

Анатолій буквально влетів у магазин одягу, той самий, біля вітрини якого кожен день зупинялася Світлана, і кинув на стіл папірець.

– Мені потрібно ось це плаття!

Дівчина за стійкою посміхнулася і пішла в зал.

– Ой, ви знаєте, а цей розмір залишився тільки на вітрині.

– Давайте з вітрини, мені неважливо.

– Добре, – посміхнулася продавчиня, – зроблю вам хорошу знижку, знаю для кого ви купуєте плаття, – і продавчиня ще раз посміхнулася, запаковуючи товар.

Захеканий Анатолій нарешті розслабився і теж посміхнувся. Задоволений своєю спонтанною покупкою подарунка, він вийшов і попрямував до офісу, продовжуючи посміхатися і розмахувати пакетом.

Анатолій був так захоплений роздумами, що не помітив, як прийшов час обіду.

– Толік, Толік! – закричала Поліна, – там це …, твоїй погано стало перед вітриною, і на неї якийсь мужик на самокаті наїхав, швuдка, купа людей.

Анатолій побіг вниз, перестрибуючи сходинки. Коли він опинився на місці, люди почали вже розходитися, карета швидкої допомоги вже поїхала.

– А що сталося? Що з дівчиною? – питав він у всіх підряд.

– Кажуть, втратила свідомість, – почала розмову одна з жінок, що стояла біля вітрини.

– Вона падати почала, а тут цей на своєму електросамокаті, ну і наїхав, та ще й втік.

– А в яку ліkaрню забрали не знаєте?

– З нашого району зазвичай в 11 відвозять. Може туди, – зробила припущення жінка.

Анатолій повернувся на роботу і, відпросившись, поїхав до лікapні.

– Мужчина, як звати пацієнта не знаєте, куди повезли не знаєте, від мене ви що хочете? – запитала жінка у віконці.

– Ім’я я тільки знаю і звідки забрали, ну подивіться, будь ласка, – благав Анатолій.

– То ви збuли чи що?

– Ні, що ви, переживаю.

– Ну-ну, дивіться мені, всі так кажуть, – відповіла жінка в віконечку і занурилася у вивчення записів.

Потім згадала.

– А-а, – так тільки зараз привезли, скоро лікар зі швидкої вийде до мене оформлятися, без свідомості вона була. Зачекайте там.

Анатолій сів на лаву і став чекати. Через деякий час і, дійсно, в приймальне відділення вийшов лікар і став заповнювати якісь папери. Як тільки він вийшов з реєстратури, Анатолій підійшов до нього.

– Скажіть, як вона?

Лікар подивився на чоловіка і запитав:

– Ви хто і про кого питаєте?

– Я Анатолій, про Світлану.

Лікар ще раз оглянув чоловіка і поцікавився:

– Ви збuлu?

– Та ні, я працюю поруч.

– А-а, все буде добре. Перевірять, головою вдарилася сильно, зараз в свідомості, – лікар ляснув Анатолія по плечу і пішов.

– Ось тут написаний телефон, дзвоніть завтра, дізнавайтеся, – випередивши питання Анатолія, сказала жінка з віконця, вказавши на інформаційний стенд.

– Дякую. А прізвище то її яке? – запитав чоловік.

– Король, – повідомила жінка, – але тільки я вам цього не казала.

– Так-так, звичайно, спасибі.

Весь наступний тиждень Анатолій справно відвідував лікарню, цікавився здоров’ям пацієнтки і передавав гостинці. В останню посилку все ж наважився і поклав записку з телефоном. Анатолій ще не встиг доїхати до будинку, а на його телефон прийшла смс-ка “Дякую, Анатолій”.

Чоловік посміхнувся і став відписувати. Їх телефони не змовкали в ту ніч ні на хвилину, породжуючи в двох абсолютно чужих людей щось спільне.

Наступного тижня Світлану виписали з лікарні. Анатолій приїхав її зустрічати на машині з букетом.

– Мені дуже приємно і незручно, – посміхнулася йому Світлана.

– Немає нічого незручного. До речі, у мене є для тебе подарунок, він дуже довго чекав твого одужання. Поїхали до мене?

-Я повинна повернутися додому якомога швидше, можна відкласти подарунки, я хвилююся за бабусю, ця подія дуже сильно похитнула її здоров’я.

– Так, звичайно, – Анатолій не став наполягати, – тепер я буду знати, де ти живеш. З батьками познайомиш? – поцікавився він.

– Я живу з бабусею. Не питай про батьків, це давня і не дуже приємна для мене історія. Моя сім’я – це бабуся.

– Тоді до вихідних. Запрошую тебе на вечерю в суботу, – Анатолій легенько торкнувся її руки. Світла посміхнулася і прибрала руку.

– Спасибі, що довіз.

Четвер підійшов до кінця, швидко пройшла п’ятниця і, нарешті, настала субота. Анатолій навів порядок в квартирі, приготував вечерю і поїхав за дівчиною.

Як тільки за Світланою закрилася вхідні двері, Анатолій не стримався і доторкнувся своїми губами до її. Світла не відповіла і швидко опустила голову.

– Я не втримався, вибач, – Анатолій відвернувся.

– Все добре, – Світлана підійшла до нього і торкнула за плече, – і ти вибач, я просто ніколи не сприймала чоловіків всерйоз. Мій батько дуже сильно oбpaжaв маму, часто використовуючи руки, мені важко довіряти чоловікам. Ти, мабуть, перший, кому я так розкрилася.

Анатолій посміхнувся, швидко повернувся до неї і обхопив за талію:

– Тепер подарунок! Негайно!

Він ненадовго зник і виніс невеликий пакет з кімнати.

– Відкривай.

Світлана, побачивши пакет з логотипом відомого їй магазину, виглядала насторожено. Коли вона відкрила пакет, сталося зовсім не те, що він очікував. Світлана розридалася. Вона сіла на диван і закрила руками обличчя.

– Не сподобалося? Що трапилося? Це ж те саме плаття, що ти так хотіла?

Світла, витерла очі і подивилася на Анатолія.

– Так, те саме плаття, яке я так хотіла купити. Але не собі.

Анатолій з подивом подивився на дівчину.

-Більше року тому ми з бабусею проходили повз цей магазин, і вона зупинилася у цієї вітрини і сказала: “Я зібрала все пoxopoнне, а відповідного наряду у мене немає. Це найкрасивіше плаття, що я бачила. Давай купимо”, попросила вона у мене.

І ми зайшли в магазин. Але сукня коштувала так дорого, що нам довелося піти без покупки. Я запевняла бабусю, що можна підібрати щось інше. Але вона сказала що, це плаття в неї не виходить з голови, і вона на нього буде збирати. І бабуся почала збирати, часто відмовляючи собі багато в чому.

Тоді я дала собі слово, що куплю їй це плаття. Але коштувало воно занадто дорого. А коли в той день, коли я потрапила в лікapню, я підійшла до вітрини і не побачила сукні на манекені, мені стало погано, розумієш? Все, чим я жила весь цей час було кимось куплено. Тобою.

– Я не знав, прости!

– Тобі немає за що вибачатися. Ти зробив для мене, для нас, набагато більше, ніж просто подарував сукню. Я дуже вдячна тобі.

– Ну, значить все добре?

– Так! – відповіла Світлана.

– Ну й чудово, підемо вечеряти, треба перевести таку сумну тему. Ти голодна?

– Дуже! Я навіть не встигла пообідати сьогодні.

– Тоді підемо, – він взяв її за руку і провів на кухню.

Світлана та Анатолій одружилися. Бабуся була присутня на їхньому весіллі в тій самій чорничній сукні з дрібними червоними квітками.

Анатолій навіть жартував, що плаття дуже щасливе і бабусі тепер доведеться надягати його на кожен день народження своїх онуків, яких точно буде багато…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!